Леся СайкоЄвгенія Мірошниченко – легендарна українська оперна співачка, яку називали “Соловейком” за її унікальний за тембром і красою голос, і яка понад сорок років царювала на сцені Національної опери України, ставши фактично останньою примадонною української оперної сцени.
Не кожна талановита співачка може носити титул примадонни. Для цього, крім виняткового голосу, бездоганної техніки та вміння перевтілюватися на сцені, необхідна ще одна важлива риса. За словами Євгенії Мірошниченко, яка понад сорок років панувала на сцені Національної опери України, справжня примадонна повинна самовіддано служити своєму єдиному богу – мистецтву, майже не відволікаючись на “мирське” життя з його повсякденними турботами. По-справжньому важлива лише мить на сцені, мить спілкування з глядачем чи безпосередньо з Аполлоном або Діонісом.
Нетипове походження та ранні кроки до слави
На відміну від багатьох оперних співачок, які походять з освічених родин, де шанують мистецтво, Євгенія Мірошниченко мала зовсім нетипове походження. Вона народилася 12 червня 1931 року в селі на Харківщині. Її батько загинув під час Другої світової війни, і сім’ї жилося дуже важко. Щоб полегшити їхнє становище, тринадцятирічна Женя поїхала до Харкова, де навчалася й працювала в ремісничому училищі, активно беручи участь у художній самодіяльності.
Євгенія Мірошниченко згадувала у зрілому віці:
“Про те, що в мене чудовий голос, я знала змалечку. Ще тоді, коли приміряла сукні, які мама шила ночами для односельчанок. Я одягала сукню до підлоги, ставала перед дзеркалом і співала, уявляючи себе десь на сцені, під рампами. У мене вже тоді була впевненість, що я стану справжньою співачкою”.
Її талант швидко знайшов підтвердження. Вже у 14 років Мірошниченко співала “Вечірню пісню” Стеценка на сцені “Великого театру” для Сталіна. Вона згадувала, як трохи розгубилася і почала співати останній куплет замість першого, але швидко опанувала себе.
“Коли я повернулася за куліси, то знайшла там ледь живого художнього керівника. Йому робили ін’єкцію. Від жаху він був майже непритомний. Але я була твердо переконана, що все вийшло прекрасно”.
Життєве кредо та служіння мистецтву
Цю непохитну переконаність Євгенія Мірошниченко пронесла крізь усе життя. Її неодноразово виключали з консерваторії, але жодного разу не за спів, а за “діамат” чи “історію КПРС”. Мірошниченко з юності чітко знала, що їй знадобиться в житті, а без чого вона цілком обійдеться. Це був не юнацький максималізм чи зухвалість, а скоріше глибоке відчуття мистецької правоти, яке завжди супроводжує геніїв, та надзвичайно тонке відчуття часу.
“Виходячи на сцену, я щоразу налаштовувала себе так, ніби це буде мій останній виступ. І я маю співати так, щоб глядачі запам’ятали на все життя мій голос”.
Так і було. Коли Мірошниченко стала солісткою Національної опери, черги за квитками на її виступи тягнулися від Володимирської до Хрещатика. Євгенії Семенівні часто пропонували переїхати туди, де платили більше й умови були кращими. Однак, хоча вона й розмірковувала про це, зважитися не могла.
“Є люди, для яких батьківщина – це там, де їм добре. А я – не така. Я з вулиці на вулицю не можу переїхати без сліз. Для мене розлучатися з рідним будинком, із сусідами – гірше смерті”.
Її багато разів запрошували на майстер-класи до Японії та інших країн. Сама Єлєна Образцова обіцяла забезпечити їй вигідну роботу за 100 доларів на день. “Женя, це ж всього півтора місяця на рік! Погоджуйся!” Мірошниченко обіцяла подумати, і думала з року в рік, із сезону в сезон, так і не поїхала. “А на кого ж я своїх студенток залишу?! Я ж увесь час би думала про це, переживала б…”
Безкомпромісний характер і особисте життя
Ті, хто знав Євгенію Мірошниченко особисто, розповідали, що її характер був зовсім не медовий. Вона не визнавала жодної дипломатії у стосунках і завжди називала речі своїми іменами. Коли інша українська прима Белла Руденко переїхала до Москви, щоб підкорювати “Великий театр”, Мірошниченко коротко й вичерпно охарактеризувала її як “зрадницю”. Про останні гастролі старіючої Монтсеррат Кабальє Євгенія Семенівна сказала: “Я залишила театр у 1997. І я тепер знаю, що правильно зробила”.
Євгенія Мірошниченко була заміжня тричі. В одному з останніх інтерв’ю вона зізналася, що зі всіма колишніми чоловіками зберегла прекрасні стосунки, досі зустрічається й спілкується з ними, без жодних недомовок і таємниць. А ось про її роман із Фіделем Кастро в СРСР ходили легенди.
“Фідель з делегацією приїхав до Києва. Їх, як це й часто бувало, повели в оперний. Я спостерігала з-за куліс, що Фідель зовсім не дивиться на сцену, сидить боком і говорить з кимось увесь час. Я тоді подумала – на мене він обов’язково мусить подивитись. На мій голос він неодмінно обернеться! Інакше просто бути не може. Інакше я собі не пробачу”.
Він і справді повернувся на її голос і не зводив очей зі сцени, поки Мірошниченко не зайшла за куліси.
Після виступу директор театру зупинив Євгенію Семенівну у фоє й повідомив, що Кастро хоче, щоб “Женя” залишилася.
“Ми цілу ніч пили вино і говорили, але більше нічого не було. І не могло бути”. Через деякий час Фідель Кастро запросив її на Кубу. Мірошниченко спершу заявила, що сама вона в жодному разі не поїде – хай театр збирає групу, тільки так і не інакше! А коли групу зібрали, примадонна лягла в лікарню. “Насправді я була здорова. Нічого в мене не боліло. Я просто втекла. Який був скандал!.. Я після того ще кілька місяців старалася директору навіть на очі не потрапляти”. Коли Кастро приїхав до Києва вдруге і знову зажадав зустрічі, Мірошниченко була вже на восьмому місяці вагітності. “Я так і сказала директору – Ви собі уявляєте, що я в такому вигляді піду на прийом?! Я – ні!”.
Свого роману з румунським співаком Ніколає Херля Мірошниченко навіть не намагалася приховувати.
“Біда в тому, що ми живемо в різних країнах. Він не може покинути свого театру, а я – свого. Після своїх гастролей в СРСР він мені сказав по телефону – прокляті кордони! Так і є…”.
“Бабуся Женя” та її остання мрія
Численні учні та учениці називали Євгенію Семенівну “бабуся Женя”. Одна з учениць на запитання, чи боїться вона свою наставницю, відповіла: “Так. Вона нас б’є”. Подейкують, що під час уроку Євгенія Мірошниченко могла зняти з себе туфлю і жбурнути в когось із молодих співаків, якщо він лінувався або не слухався. “Сволота“, – якось сказала Мірошниченко учениці, а потім додала: “Моя ти люба сволота…”.
“Мала опера” – так називався її останній проєкт, якому, на жаль, так і не судилося бути втіленим. Знавці театрального закулісся кажуть, що на нього Євгенія Семенівна витратила “свої останні нерви”.
“П’ять років ходіння по муках! Думають, що я для себе стараюся? Думають, що буду заробляти на новому оперному залі? А я ж для дітей стараюся – для ваших!.. Їх же виштовхують у чужі світи. Вони ж змушені їхати звідси! А тут не потрібні кращі голоси? Чому ніхто не чує?! Невже всі оглухли?!”
До новітніх чиновників, яких, до речі, вона нечасто бачила в опері, достукатися так і не вдалося. Уже перед самою смертю вона поділилася з рідними, що “Мала опера” була б для неї найкращим подарунком і… найкращою пам’яттю.
Вічна пам’ять
Євгенія Мірошниченко померла 27 квітня 2009 року, під час Великоднього тижня. Кажуть, що саме на цьому тижні, раз на рік, небеса відкриті, а тому всі померлі в цей час потрапляють прямісінько в рай. “Смерть була миттєвою. Таку ще треба заслужити”, – згадує рідня.
“Не існувало питання, на яку оперу ти хочеш потрапити. Це був феномен, коли люди купували квиток на ім’я, на Мірошниченко, – говорить музичний критик Олег Вергеліс. – Історія театру передбачає образ – примадонна. Євгенія Семенівна була фактично останньою примадонною української опери. Після неї були голоси, були дуже приємні люди, були чарівні співачки. Але не було в них такого, артистичного високого польоту генія”.