Леся СайкоМинуло кілька місяців від трагічної аварії, в якій загинула Гейлі — найкраща подруга Елли, одна з головних героїнь роману «Усе, що ми не сказали». Дівчина не може позбутися почуття провини, а кожен день у школі нагадує їй про ту страшну ніч. Але ще більше все ускладнюється тим, що Еллу тягне до Соєра — хлопця загиблої подруги.
Намагаючись знайти розраду, Елла гортає щоденник Гейлі, і дізнається таємниці Соєра. Вона усвідомлює, що має триматися від нього якомога далі, але щось всередині не дає їй це зробити… Яку ж правду приховувала Гейлі? І наскільки добре ми знаємо тих, кого любимо?
Уривок з книжки «Усе, що ми не сказали» Слоан Гарлоу
Я глибоко вдихаю. Скорбота тріпоче в моїх легенях, але я маю виконати свій обов’язок і маю себе опанувати. Я тягну час, обережно знімаючи фотографії із зачинених дверей кімнати Гейлі, намагаючись не дивитися на ту полароїдну світлину з нами.
Потім відриваю пластир і повертаю дверну ручку.
Перше, що мене вражає, — це аромат жасмину від парфумів Гейлі. Вона ніби з’явилася поруч зі мною в кімнаті. На мить мені справді здається, що вона ховається під ковдрою, хихоче, гортаючи «Наш власний архів», де читає непристойні фанфіки про покемонів.
Як я маю це зробити, коли мені здається, що Гейлі ось-ось повернеться? Коли ця кімната — ідеально збережена капсула часу, в якому вона була жива?
Її гірлянди все ще ввімкнені, світлодіодні лампочки сумлінно працюють. На комоді стоїть відкрита бляшанка спрайту, на її краях — бузкові сліди від губної помади. На чорній дошці, що висить у рамці над ліжком, її почерком виведені слова: «Мета випускного року: нарешті дати Еллі заслужену гарячу чоловічу закуску». Тільки вона закреслила слово «закуску» та написала «страву».
Це настільки божевільно, що в мене паморочиться в голові. Я роблю крок назад, щоб зберегти рівновагу й вдаряюся об лампу біля дверей. Вона падає назад, б’ється об стіну, і лампочка розколюється.
Я здригаюся від звуку, і ось раптом моя найкраща подруга знову мертва. А я тут, у її кімнаті, маю роботу, яку треба зробити.
«З чого ж почати?» — бурмочу я собі під ніс, окидаючи поглядом кімнату в пошуках чогось звичайного й не надто сентиментального. Ось її комод і шафа, наповнені нашими спільними історіями та жартами. Ні, я не можу.
Купа одягу та її шкільний рюкзак на плетеному кріслі, яке було «моїм місцем». Нізащо. Її стіл здається найбезпечнішим. Гейлі мала робити за ним домашні завдання, але я ніколи не бачила, щоб вона використовувала його для чогось іншого, окрім як для звалища.
Обережно, ніби йдучи по мінному полю, пробираюся до письмового столу. Звісно, він завалений зім’ятими паперами. Нагорі стоси — акційні запрошення з місцевого торгового центру до бровиста та на видалення вушної сірки.
— Фу, Гейлі, — я тихенько сміюся.
Флаєри допомагають мені зосередитися, притлумити своє горе, щоб я могла повернутися до роботи. Решта — здебільшого мотлох, різний непотріб, який вона просто запхала в наплічник, а повернувшись додому вивалила це все на стіл. Тут були ще й флаєри різних карнавалів для фандрейзингу, які школа Норт-Девіс організовує для шкільних клубів та команд.
Гейлі любила ці карнавали. Особливо тому, що завдяки одному такому заходу вони зустрілися із Соєром. Він не відвідував жодного нашого курсу, тож кілька місяців лишався просто «гарячим хлопцем з їдальні». Аж ось одного дня вона з’явилася за нашим столом із Соєром під руку. Вони затусили на карнавалі, який я пропустила, коли хворіла, тож за тиждень «гарячий хлопець з їдальні» став незмінною частиною нашого життя.
Перебирання цієї купи (скажімо чесно, Гейлі, сміття) завершується надто швидко, і врешті-решт мені не залишається нічого іншого, як повернутися обличчям до стіни, яку я ігнорувала, — до стіни над її ліжком, укритої мозаїкою з фотографій, малюнків та записок, які ми писали одна одній на уроках.
Я залажу на матрац, проводячи пальцями по краях фотографії, на якій я показую язика на камеру. Під ним — маленьке хайку, яке я написала. Мені стало ніяково, коли Гейлі приклеїла його до своєї стіни, але вона сказала мені заткнутися, бо це ж мистецтво.
Чому ти кинула хімію?
Тепер Вілл С. зі мною поруч сидить.
Він пердить уві сні.
Це не мистецтво, але я ловлю себе на тому, що сміюся, і раптом почуваюся безмежно вдячною Гейлі за те, що вона ніколи нічого не викидала.
Неподалік висить фотографія, зроблена Джесс, на якій ми з Гейлі сидимо й жуємо з повними ротами за моїм обіднім столом. Я раніше не помічала мою маму на задньому плані, яка мала трохи переляканий вигляд. Під цією світлиною стирчить ще один вирваний із зошита аркуш паперу, на якому ми з Гейлі строчили одна одній повідомлення.
Я усміхаюся, згадуючи, як ми з Гейлі складали список покупок за кухонним столом; коли мама підійшла до нас ззаду, вона побачила, що ми пишемо, і закотила очі. Виявилося, що в мами в морозилці були листки для загортання люмпії, і оскільки в неї був вихідний та вона була в гарному настрої, то допомогла нам зробити купу смачної хрусткої люмпії.
Мама із задоволенням навчала нас, як загортати м’ясо, щоб роли не розпадалися.
Їй не сподобалося, коли Гейлі побилася об заклад, що я не зможу засунути до рота одразу три люмпії, а я довела їй, що насправді можу засунути й чотири.
Але я також багато чого забула, наприклад, фотографію, зроблену під час пікніка в Сентенніал Парку. На ній була вся наша компанія. Ось Нія, як завжди розкішна, з рожевою цукровою ватою на губах. Бет поруч з нею, обіймає Рейчел, яка широко всміхається. І, звичайно ж, є Скотт. На фото він обіймає мене за плече, але дивиться на Гейлі, яка грайливо кусає Соєра за плече.
Є й інші випадкові знімки: Соєр гуляє з Гейлі під дощем, їхній одяг наскрізь мокрий. Скотт цілує Гейлі в щоку, а вона корчить обличчя, від сміху чи відрази, неможливо сказати точно. На іншій світлині він відводить погляд від камери, кілька пасом волосся ховають його знуджений погляд. Гейлі в русі на біговій доріжці, Нія поруч з нею, обидві за крок до фінішу, поки решта з нас уболіває за них на трибунах. Бет і Рейчел одягнені, як персонажі серіалу «Шіттс Крік» на Геловін.
Мій смуток глибшає, бо я усвідомлюю, що ще до смерті Гейлі минули місяці з того часу, як я пам’ятала нас усіх щасливих разом, таких, як на цих світлинах. Наприкінці залишилися тільки Гейлі, Соєр і я.
Мені потрібно було готуватися до заліків з командою з плавання та до іспитів у школі. А Гейлі була капітанкою команди з легкої атлетики, що під кінець дуже її виснажувало. Її тренер дуже тиснув на неї. «Це вже майже перестає приносити задоволення», — сказала вона мені з такими нещасними очима, яких я ніколи раніше не бачила.
Я хмурюся, розгладжуючи куточок фотографії. Якщо подумати, то останнім часом Гейлі постійно стресувала, чи не так? Школа, спорт, плюс усе те ж старе лайно від Фібі… Останній місяць першого навчального року в старшій школі дався взнаки. Я сподівалася, що з початком літа вона зможе розслабитися й знову відчути себе щасливою, як колись.
Але вона так і не отримала цієї можливості.
Протягом наступних кількох годин я потихеньку розбираю життя, яке ми з Гейлі побудували разом. Я акуратно складаю фотографії в коробку, відкладаючи ті, які, на мою думку, Гейлі була б не проти віддати матері.
З її одягом було не так складно, як я думала. Я так добре знаю її гардероб, що мені легко розділити, що залишити собі, а що пожертвувати. Ось футболка зі змагань із початкової школи, яку Гейлі носила як кроп-топ та яку я відклала для Фібі разом із прикрасами Гейлі. Деякі з них є сімейними реліквіями, що перейшли до неї від бабусі Фібі. Гейлі рідко одягала щось із цього, вважаючи за краще тримати їх у своїй скриньці для прикрас.
«Зрештою, — сказала вона мені якось із кривою посмішкою, — це єдиний спадок від Фібі, не пов’язаний з травмою чи алкоголізмом».
Тепер уся спадщина Фібі закінчується на ній.
Я забираю лише одну прикрасу — намисто Гейлі. Це делікатний золотий ланцюжок з однією підвіскою: крихітним золотим кружечком, у центрі якого викарбувано контур штату Джорджія. Я була здивована, коли вона купила його на свою першу зарплату.
— Але ж ти завжди скаржишся на те, що цей штат — відстій! — сказала я.
— Але саме тут ми зустрілися й закохалися, — каже вона, щипаючи мене за ніс.
Я застібаю ланцюжок на шиї й притискаю маленьке золоте коло до ямки між ключицями. Воно крихітне, але я відчуваю тепло в грудях, знаючи, що воно належало Гейлі.
Після кількох годин роботи я спакувала все, що залишилося від Гейлі та її кімнати, у картонні коробки. Спустошена, я сідаю на голий матрац і пильно вдивляюся в кімнату, шукаючи щось знайоме. Що-небудь, що нагадає мені про маленький куточок світу, який ми змайстрували разом.
Незабаром сюди заселиться інша сім’я, яка буде створювати свої спогади, так і не дізнавшись, що дівчинка на ім’я Гейлі та дівчинка на ім’я Елла колись під цим самим дахом зберігали найбільші таємниці свого життя.
І тут мене накрило: ні тіла, ні кімнати, ні будинку.
Ніби Гейлі ніколи не існувало.
Сльози підступають до горла, мене охоплює жахлива порожнеча. Але тут я відчуваю щось дивне під рукою. Я натискаю на ліжко, і ні, мені це не здалося. Під матрацом щось заховано.
Насупившись, я просовую руку в тісняву між пружинним блоком і матрацом. Пальці намацують щось тверде. Я витягаю чорну книжку без жодних написів на тканинній обкладинці. Розгортаю її на першій сторінці, бачу слова «Цей щоденник належить Гейлі» — і миттєво захлопую її.
Щоденник Гейлі.
Я чую кроки в коридорі. Фібі. Якщо Гейлі коли-небудь дізнається, що мама прочитала її щоденник, вона повстане з могили, щоб знову померти від сорому.
Недовго думаючи, я ховаю його до мого шкільного наплічника. Потім вимикаю світло та востаннє залишаю кімнату Гейлі.