Леся Сайко19 червня у світі відзначають Міжнародний день боротьби за ліквідацію сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом (СНПК). Це досить табуйована тема на сьогодні, але водночас — надзвичайно актуальна. За даними Офісу Генерального прокурора, станом на 1 квітня 2025 року, зафіксовано 349 фактів СНПК, скоєних російськими військовими. Багато з цих жінок обирають мовчати про пережите, оскільки бояться осуду або не мають доступу чи довіри до психологічної допомоги.
Марина Чуйкова одна з небагатьох, хто наважився говорити про свою історію вголос. Жінка довгих півтора року терпіла знущання та жорстоке поводження через свою проукраїнську позицію в полоні у бойовиків ДНР. Робота з психологом на безоплатному проєкті GiDNA від фонду Future for Ukraine допомогла їй віднайти сили та подивитися у вічі власній травмі. Розповідаючи свою історію, Марина знову й знову переживає ті події 2018-го, але тепер жінка має сили їм протистояти.
“Мене якось запитали, чи була я зґвалтована в полоні? Я відповіла: під час миття за мною підглядали у дірку в дверях, я ходила в туалет у стаканчик під відеонаглядом, мене змушували роздягатися на допиті. Так, це не зґвалтування, але це — сексуальне насилля!”.
Марина проживала у Горлівці з двома синами та 80-річною матір’ю, коли у 2014 році в її дім прийшла війна. Сини евакуювалися до Харкова, а жінка залишилася з матір’ю у своїй квартирі вже на окупованій території ДНР та намагалися вижити на збережені гроші. Так було впродовж 4 років.
У березні 2018 року жінка разом зі знайомим поїхала до Харкова навідати дітей. Утім на контрольно-пропускному пункті «Микитівка», що між ДНР та підконтрольною Україні територією, у Марини забрали паспорт для перевірки, відвели в окрему кімнату та забрали телефон.
“Мене роздягли догола та обшукали повністю. Нічого не пояснюючи, обшукали всі мої речі, а потім зачинили в окремій кімнаті. Потім з Донецька приїхали два кремезних чоловіка, вони називали мене шпигункою та “укропкою”, знали дати народження мене та моїх дітей. А потім одягли мішок на голову та повезли в невідомому напрямку”, — розповідає Марина.
Жінку посадили в окрему крихітну камеру, розміром приблизно 3 на 3 метри. На стінах були сліди крові, валялися дошки фанери — очевидно тут робили перев’язки пораненим. Марина почула, як десь угорі зачинилися кілька металевих дверей — вона була у підвалі без вікон і туалету. Було дуже холодно, ледь жевріла одна лампочка. У кутку камери стояли 2 бутилі наповнені сечею з кров’ю.
“Раптом почулося клацання металевого замка, до сусідньої камери завели бородатого хлопця, він був весь побитий, йшов з опущеною головою. Я запитала гучно у сусіда, де ми є? На що то відповів: я Ігор, ми в Донецьку, в МГБ (Міністерство державної безпеки ДНР)”.
У підвальній камері Марина Чуйкова пробула майже місяць. Її водили на допити, змушували підписувати фальшиві зізнання та постійно принижували.
“Я бачила лише їхні ноги, бо на голові в мене був мішок, це були цивільні. Мене постійно називали українською повією, укропкою, погрожували розстрілом, якщо не підпишу згоду”.
Жінку утримували в жахливих умовах та без медичної допомоги. За її словами, вночі по ній повзали таргани та пацюки, після чого на ранок все тіло було в укусах. Лише на 7-й день полону у підвалі Марині дозволили помитись.
“Я відчула, що моє тіло смердить тією камерою: суміш крові, сечі та плоті, що гниє. Це був запах страху. Увесь час, поки я милася, за мною стежив наглядач крізь дірку у дверях”, — з болем пригадує жінка.
17 квітня 2018 року Марину Чуйкову перевели до Донецького СІЗО на період слідства, а у серпні наступного року їй винесли вирок: 11 років за шпіонаж за 321 статтею так званого Кримінального кодексу ДНР. За 2 місяці Марину Чуйкову перевели до Сніжнянської виправної колонії, де вона перебувала аж доки не потрапила на обмін — наприкінці грудня 2019 року.
Після звільнення з полону Марина оселилася з дітьми у Харкові, відкрила власну справу — життя почало налагоджуватись. Але почалася повномасштабна війна, і жінці знову довелося шукати прихисток. Обидва сини Марини були залучені до оборони: військова служба та волонтерство. Тоді Марина вирішила їхати за кордон — до Німеччини.
Там, у невеличкому містечку, жінка влаштувалася на роботу доглядальницею в будинку для літніх людей. Життя стало безпечним і розміреним. Тоді Марина почала відчувати сильну тривогу: нав’язливі сни, хвилювання за дітей, які в Україні. Вона відчувала, що травма полону нікуди не зникла, а проявилася з новою силою. Тоді Марина почала роботу з психологом на проєкті GIDNA від фонду Future for Ukraine, який безоплатно допомагає жінкам віднайти внутрішні опори після емоційних травм, спричинених війною.
