Леся СайкоУ сучасному світі дедалі більше українців обирають життя за кордоном, шукаючи нові можливості, безпеку чи просто слідуючи за покликом долі. Сьогодні ми поспілкуємося з Серафимою Сікорською — українкою, яка більшу частину свого життя провела за межами батьківщини. Вона поділиться своїм унікальним досвідом життя в інших країнах, розповість, чому обрала Грузію для сімейного проживання, як виховує дітей у мультикультурному середовищі та чи планує повертатися в Україну. Також ми дізнаємося про її творчий шлях, успішний блог та літературні мрії. Приготуйтеся поринути у захопливу розповідь про еміграцію, материнство, письменництво та незламний дух.
Як довго ви живете за кордоном? Розкажіть про ваш досвіт життя в інших країнах, чому обрали Грузію для сімейного проживання та чи не плануєте повернутися в Україну?
За кордоном я з 14 років. Спочатку батьки відправили мене у міжнародну школу-інтернат у Пекіні, де я вчилася два роки. Не хотіла, але звикла. Потім я рік провчилася там в університеті, рік пропрацювала у дитячому садку вчителькою англійської.
Вирішила повертатися в Україну, вступила до КНУ імені Тараса Шевченка, але від життя на батьківщині вже відвикла: після Китаю, де мене фотографували на кожному кроці й запрошували бути моделлю, де роботу пропонували просто на вулиці, де я почувалася суперзіркою, повернутися в Україну і стати «звичайною» було нелегко.
Втім, я закінчила виш і побудувала хорошу карʼєру: працювала перекладачкою у міжнародній юридичній компанії Global Rights Compliance, що захищала права українців у Криму та на Донбасі.
Грузинська ж історія сталася випадково: під час відпочинку тут я зустріла свого чоловіка. Ми й досі сміємося, що де б іще зустрілися українка і швейцарець, як не у грузинському селі. Чому ми вирішили залишитися у Грузії, а не переїхати в Україну чи Швейцарію? А хто його знає. Ми були молоді, я працювала перекладачкою віддалено, а чоловікові запропонували хорошу роботу в Батумі. То ми й лишилися.
Ми живемо у Грузії сім років, і ця країна стала для нашої мультикультурної сімʼї домом.
Чи вважаєте ви Грузію безпечною країною для вас та ваших дітей? Якщо так, то чому?
Для повсякденного проживання — так. Тут спокійно, безпечно, люди приязні, злочинність відсутня, окрім дрібного хуліганства, крадіжок, але я і з цим, слава Богу, не стикалася.
Але якщо дивитися у перспективі, то влада тут проросійська, і те, що відбувається зараз, дуже нагадує політику Януковича за часів його президентства. А ясно, до чого це може призвести. Ми почуваємось у відносній безпеці, бо живемо за пʼятнадцять хвилин машиною від кордону з Туреччиною, максимально далеко від Росії.
Чи стикалися з ксенофобією за кордоном (через те, що ви українка, наприклад). Якщо так, розкажіть, будь ласка, про це детальніше.
Ні, ніколи. Навпаки, під час мітингів на підтримку України тощо грузини дуже привітно ставляться та підтримують.
Чи знають ваші діти українську мову і чи були вони в Україні? Також чи знають вони про війну в Україні?
Мої діти народилися у Грузії й ніколи не були в Україні: спочатку ковід, а потім війна.
Дочка (їй 4) знає слово війна, розповідає, наприклад, що бабуся плаче через те, що в Україні летять ракети в будинки. Не впевнена, що в 4 роки повністю розуміє, що таке «війна» як явище, але так, вона знає.
Сину 1 рік і 11 місяців, він не знає про війну через вік. Вони знають вірші, колискові українською, розуміють її, люблять, коли я читаю свою дитячу книгу українською.
Як ви виховуєте дітей? Можливо, є певні правила чи лайфхаки? Поділіться ними.
Я багато їм даю і водночас багато від них вимагаю. Бо знаю, що можуть, що розумні, що сильні, що здібні. Та їм і самим цікаво: велосипед, гімнастика, мови, подорожі, фортепіано…
А щодо правил, не скажу, що в нас їх багато. Просто у нас усі у сімʼї — особистості, незалежно від віку, всі мають право на власну думку, повагу тощо, але мають і обовʼязки.
Люблю їх безмежно, а це, я думаю, головне.
Також поділіться секретом, як вам вдається поєднувати материнство, саморозвиток, письменницьку діяльність, блогерство тощо.
Секрет простий: допомога. У мене є допомога.
Знайти нянь, найняти прибиральницю — це все було важкими рішеннями для мене, адже я не люблю чужих людей вдома і звикла #всесама, але саме ці рішення стали рятівними для нашої сімʼї.
Коли є малі діти з мінімальною різницею у віці, робота, дім і побут, домашні улюбленці, без допомоги справлятися дуже важко. Я так справлялася три з половиною роки, але потім все ж здалася. І не шкодую.
Ваш чоловік іноземець, розкажіть вашу історію кохання, як зустрілися українка та швейцарець?
Так, мій чоловік швейцарець за менталітетом і паспортом, він там народився і виріс. Втім, його батьки родом з Одеської області, тож, мені здається, українського у нього чимало. А зустрілися ми абсолютно випадково на пляжі грузинського села Махінджаурі, і це було кохання з першого погляду — в обох.
Ви вже давно ведете блог в Іnstagram, він доволі успішний. На вашій сторінці 15 тисяч підписників. Хто ваші читачі, враховуючи той факт, що весь ваш контент українськомовний? Чому вирішили вести блог і чим у ньому ділитеся? Та чи приносить він вам дохід?
Мої читачі — це українські дівчата, жінки, мами. Я завела блог давно, років пʼять тому, бо мені хотілося перестати писати «в стіл», хотілося, щоб мої тексти читали. Тож я почала ділитися своєю творчістю у блозі, паралельно пишучи книгу.
Я пишу про прості людські цінності, материнство, стосунки, а також ділюся історіями людей, які мене вражають. Будь то старий сусід Демур, в якого помер на руках його пес, збитий машиною, чи священик-колишній-генерал Сандро Кавсадзе, який чекає на зустріч з коханою на небі, чи циганська баронеса, яка ховається від ракет і влаштовує підпал у власному домі — мої історії невигадані, життя саме дає мені сюжети.
Блог приносить зовсім небагато грошей, адже я беру на рекламу у блозі лише те, що мені щиро подобається, а тому реклама у мене рідко. Ну і свої книги продаю через блог.
Друком вийшли дві ваші книжки “Коли ти народився” та дитяча “Найщасливіший пес у світі”. Чи можете розповісти про них детальніше? Що надихнуло вас їх написати, кому їх варто прочитати та де можна придбати?
Першу книгу, роман «Коли ти народився», я писала під час вагітності, як щоденник для майбутньої дитини, описуючи наші з чоловіком пригоди у Грузії, розповідаючи про незвичайних людей та кумедні і не дуже випадки, які траплялися з нами. Вийшло дванадцять оповідань, обʼєднаних спільною сюжетною лінією.
Це прекрасна книга для мам, вагітних, а також усіх, хто задумується про материнство. Ну і, звісно ж, для тих, хто любить Грузію.
А другу книгу, «Найщасливіший пес у світі», я писала одразу після народження сина, бо мені хотілося, щоб у моїх дітей були спогади про їхнє дитинство: про нашого собаку, двох котів, цей постійний безлад і безкінечну любов, що панували вдома… А зрештою книга вийшла помічною для усіх батьків і діток, адже вона вчить дбати про близьких, піклуватися про тварин, готує до появи братика чи сестри, вчить розуміти свої емоції.
Книги не лише цікаві, а й неймовірно естетичні, бо вони проілюстровані відомою грузинською художницею Макою Зеделашвілі. Придбати книги можна лише напряму в мене у блозі @serafyma.sikorska.
Чи плануєте нову книгу? Можливо, готові щось анонсувати?
Звісно! Я пишу завжди. Це невідʼємна частина мене. Третя книга — для дорослих, попередньо я б визначила жанр як містичний роман з елементами детективу. Він про людей із різних країн, культур, різного віку і соціального статусу, які волею долі опинилися разом у гірському селі, звідки не можна поїхати…
Але анонсувати ще нічого не готова. Думаю, робота над книгою триватиме щонайменше рік-півтора.
Про що ви мрієте та які ваші плани на майбутнє?
Закінчення війни. Перемога. Щоб мої діти були здорові і могли вільно подорожувати світом, вчитися і жити будь-де, де їм заманеться: хоч в Україні, хоч у Швейцарії, хоч… Будь-де.
Ну і, якщо чесно, дуже б хотілося стати першою українською нобелівською лауреаткою з літератури.