Оксана ХромоваКатерина Чуріна — засновниця та головна дизайнерка міжнародної студії Churina Design. Її шлях у дизайні почався з натхнення, отриманого у творчій родині, де вона з дитинства вивчала тонкощі проєктування. Заснована у 2009 році, її компанія виросла в одну з топових студій дизайну інтер’єрів, що спеціалізується на житлових і комерційних проєктах.
Її стиль увібрав найкраще з філософії північних країн та поєднав мінімалізм, елегантність і увагу до деталей. Роботи Катерини публікувалися у таких виданнях, як L’Officiel, Archello, Love That Design і IDmagazine, а її проєкти відзначені понад 25 міжнародними нагородами, зокрема SIT Awards, GRANDS PRIX DU DESIGN та IDA. Зараз Катерина є акредитованим членом SBID та ADCV, міжнародних організацій, що об’єднують провідних фахівців у сфері дизайну.
У 2025 році Катерина разом з Іриною Черемісіною (українська візуальна артистка й фотографка) організували фотовиставку «Дотики культур. Іспанія та Україна» у Валенсії. Вони мали на меті ближче познайомити два народи з життям та побутом один одного і показати, як багато спільного у них є. В інтерв’ю для Womo вона розповіла про створення цього культурного проєкту і про те, як робота над експозицією допомогла їй емоційно пережити переїзд до Іспанії. Дизайнерка також поділилася особистим досвідом: що стало перешкодою при переїзді до іншої країни та як ці труднощі перетворились на ключовий етап її зростання у професійному житті.
Ви відома дизайнерка, засновниця й керівниця студії дизайну інтер’єру, яка з початком повномасштабного вторгнення релокувалась до Іспанії. Як змінилось ваше життя протягом трьох останніх років? І яке зараз ваше професійне й творче життя?
Упродовж усіх 15 років роботи студії я вибудовувала власний шлях і займала своє місце під сонцем. Це не завжди був легкий процес, але завдяки підтримці близького оточення та команди мені вдавалося долати всі труднощі.
Початок повномасштабного вторгнення, звісно, став для мене періодом рекордних випробувань, як і для всіх українців. Протягом року я постійно намагалась тримати на плаву свій потопаючий «Титанік». Це був найскладніший і найбільший виклик у моєму житті. Адже, крім усього, що відбувалося, я була вагітна другою дитиною і з маленькою однорічною донькою перебувала в еміграції без знання мови.
За той рік я багато чого переосмислила. У мене ніколи раніше не було часу на це. Я просто завжди йшла вперед. Тоді ж я змінила всі свої цілі, відкоригувала маршрути і продовжила йти далі.
В українців є величезна перевага в Європі. Ми не боїмося важкої праці, і нас не зупинити труднощами. Для нас це звично.
Як вас зустріла Іспанія? І як ви дивитесь на неї тепер — як місцева мешканка? Що подобається і надає енергії, а що, можливо, дратує?
Звісно, коли ти незаплановано залишаєш свою домівку, тобі здається, що все проти тебе. Мене дратувало, що я не можу поїсти не за графіком (в Іспанії між обідом і вечерею усі заклади зачинені), що люди усміхаються. Навіть дратувало, що всі намагаються тобі допомогти.
Це була захисна реакція у стресовій ситуації. Трохи згодом я почала звикати до усміхнених людей і сама почала усміхатися частіше. Загалом Іспанія чудова країна і багато у чому схожа на Україну. Спільним рисам двох культур, до речі, і був присвячений нещодавній проєкт «Дотики культур. Іспанія та Україна», який ми реалізували разом з моєю подругою — фотографкою Іриною Черемісіною.
Мене дуже заряджає гарна природа. Там, де я живу з родиною, є гори та океан. Не знаю, що ще може надихати більше за це.
Незнання мови — чи не перше питання, з яким стикаються в іншій країні. Не було страшно? І коли прийшло розуміння, як жити й що робити далі?
Знання англійської — мій давній біль. Я досі вважаю, що могла б досягти набагато більшого і значно раніше, якби володіла нею краще. Тому моя порада — вчіть англійську, обов’язково!
Зате я добре знаю польську — жила у Польщі кілька років у дитинстві. А ще італійську: колись їздила в Італію за програмою обміну, і саме живе спілкування дало мені мову. Але з дорослим віком усе змінюється: просто побути в країні вже недостатньо, щоб почати говорити. Тож останні три роки я наполегливо вивчаю іспанську. Це нелегко, але я чітко розумію: без мови мої цілі залишаться лише мріями.
Іноді уявляю, як мої діти почнуть в один день спілкуватися між собою іспанською, а я їх не зрозумію — це додає мені стимул вчитися. Зараз я вже досить впевнено володію іспанською — спілкуюся з клієнтами й партнерами.
Також великим досягненням для мене стало членство в Асоціації дизайнерів Валенсійського регіону. Це підтвердження того, що зусилля дають реальні плоди. Приємно й те, що дівчата з нашої команди також вчать або вже добре говорять іспанською — це відкриває для нас багато нових можливостей. Єдине, чого мені ще не вистачає, то це почати виступати іспанською перед великою кількістю людей. Але впевнена, що все це буде з часом.
Багато українців стикаються в Європі з бюрократією майже в усьому: статус, медицина, освіта, робота, бізнес. А як з цим в Іспанії?
Чесно кажучи, я не знаю місць, де взагалі немає бюрократії. Здається, з нею не стикається лише той, хто нічого не робить або працює неофіційно. Особисто для мене бюрократія — не мінус, а радше частина системи, яку я сприймаю як норму. З дитинства захоплююсь скандинавськими країнами — саме з прикладів їхніх студій я формувала підхід до побудови бізнесу. Для мене природно все документувати, працювати офіційно, сплачувати податки.
Щодо медицини, то ми з чоловіком жартуємо, що це справжній “Діснейленд” для людей 30+. Тут дійсно високий рівень і державної, і приватної медицини. Але, як ми зрозуміли, не всі вміють нею користуватися — у кожному регіоні свої правила та нюанси. Нам довелося розібратись, подекуди навіть через труднощі. Але вибору не було: саме тут у нас народилася друга донька. І цей досвід став цінним — тепер ми знаємо систему зсередини.
В одному інтерв’ю ви сказали: «Кризи — це мої піки зростання. Я — людина-криза», і ваш успішний досвід бізнесу на батьківщині є певним підтвердженням цього. А як цього разу, коли ви опинились поза Україною?
Ця криза стала найбільшим пiком зростання. Я навіть про таке не думала. Через наш ритм життя, коли ми весь час біжимо вперед, в якийсь момент я зрозуміла, що біжу не в той бік. Я робила ставку на будівництво, генеральні підряди і навіть відкрила власне меблеве ательє з розкішними кухнями. А дизайн інтер’єру — моє покликання, професія і справа всього життя — стало лише доповненням до цього всього.
Переосмислюючи своє життя і бізнес, я раптом зловила себе на думці: як я взагалі зайшла так далеко “не туди”? Я точно не хотіла повторювати свій 15-річний шлях заново, просто в іншій країні. І тоді уявила: а якщо це — нова гілка ймовірності, в якій я нарешті та дизайнерка і власниця студії, якою мріяла стати ще в дитинстві?
Моїм головним пріоритетом став час. Не заробити всі гроші світу, а мати змогу проводити якісний, живий час із родиною тут і зараз. Бо мої діти за 13-16 років вже будуть у своєму дорослому житті, і їм буде не до мене. А я, за бажання, завжди зможу розширити бізнес, це не проблема.
Зараз у мене заплановано достатньо проєктів на рік вперед у різних країнах, і це дає мені стабільність і свободу. Але я все ще люблю будівництво, тож із задоволенням долучаюсь до цікавих девелоперських проєктів в Іспанії. Це для мене — про баланс: між творчістю, бізнесом і справжнім життям.
Ви добре знаєтесь на українському дизайні, історії його розвитку й реаліях сьогодення. Яким ви бачите майбутнє української культури і яка мета у вас була при організації виставки «Дотики культур. Іспанія та Україна»?
Я переконана, що український дизайн має всі шанси стати впізнаваним і культовим — на рівні скандинавського чи середземноморського. Але це можливо лише за умови, що ми й надалі створюватимемо “своє”, а не копіюватимемо чужі ідеї. Зараз, коли любов до рідного особливо загострилася, гарний час запускати нові бренди з національною ідентичністю.
Так з’явився наш із Іриною проєкт “Дотики культур. Іспанія та Україна”. Ми досліджували подібності між двома культурами, і виявилося, що їх набагато більше, ніж здається на перший погляд. Через стилізовані фотографії ми показували побутові предмети з обох країн: що передається з покоління в покоління, як по-різному (і водночас подібно) живуть люди в регіонах.
Це стало не просто мистецьким проєктом, а приводом розповісти про Україну за межами війни — через культурну призму, через людські історії та естетику.
Масштабної виставки ми спочатку не планували — нам хотілося показати щиру паралель, знайти точки дотику. Ми звернулися до друзів українців, які живуть в Іспанії та Україні, щоб знайти предмети з їхніх родинних колекцій. І створили натюрморти, в яких українські та іспанські елементи об’єднувалися у гармонійні композиції: через їжу, текстиль, кераміку, фотографії. Це стало дуже теплим і глибоким способом говорити про культуру, ідентичність і близькість народів.
Багато реквізиту для виставки я дістала з коробок із власного складу, де зберігала всі свої речі “з минулого життя”. Це було вперше, коли довелось відкрити ці коробки з часів переїзду. Для мене це стало емоційно найскладнішим моментом. Але насправді цей творчий проєкт мав велику терапевтичну дію, бо я повністю поринула в процес, і це допомогло відволіктись від втрат та полегшило адаптацію до переїзду в іншу країну.
Що надає вам сил і надихає зараз?
Природа і моя сім’я. Останні два роки для мене особисто на першому місці стоїть один проєкт під назвою «Мій час». Найцінніше для мене і найважливіше — це мій час. Я навідріз відмовляюся витрачати його даремно або на якісь неважливі речі.
Мені додає сил розуміння, що я раціонально витрачаю єдиний невідновлюваний ресурс. Що я проводжу з сім’єю більше часу, ніж за проєктами. Що я гуляю на природі і дивлюся на океан не менше часу, ніж проводжу в ASANA (програма для керування робочими процесами. — Ред.).
Одна річ, яку ви обов’язково забрали б з дому?
Я з тих людей, які вважають, що всі речі мають свою душу. Для мене кожна річ несе свою історію, і саме тому я перевезла з собою весь мій офіс. Обклалася в один день усіма предметами скандинавського дизайну, і десь там зародилася частина ідеї про виставку.
Якби у вас була можливість змінити одну річ у своєму нинішньому житті прямо зараз, що б це було?
Якщо це стосується не особисто мене, то, звісно, я б хотіла, щоб у світі не було воєн, люди насолоджувалися гарними краєвидами, природою, інтер’єрами, смачною їжею та одне одним.
Про що ви мрієте?
Звичайно, про мир у всьому світі. Я не розумію, як у сучасному цивілізованому світі знаходиться місце для жорстоких воєн, смертей і боротьби за ресурси. Я мрію про спокій, стабільність, організований час на роботу і відпочинок. Моя професія стає особливо потрібною, коли у всіх все добре.