Леся СайкоЮля Карпова прокидається з п’ятої спроби. Варить каву, примружується на будильник і вже за годину — в ефірі «Хеппі Ранку» на «Хіт FM». Після ефіру — інша реальність. Таблиці з переліком необхідного, пошук транспорту, закупівлі, перевірка чеків. І притулки для стареньких, де чекають на крем для потрісканих рук, теплу куртку і, звісно, обійми. Усе це вона робить сама.
Без офісу, команди чи стабільного фінансування Юля власноруч створила фонд «Юлині бабусі», що сьогодні опікується дев’ятьма притулками по всій країні. Там, де система лишає людей сам на сам зі старістю, приходить вона — з гостинцем, увагою і турботою.
Як усе почалося
Усе почалося з повідомлення в Instagram. Невідома дівчина на ім’я Оля попросила Юлю поширити збір — вони планували поїздку до деокупованого села на Київщині, щоб відвезти стареньким гуманітарку.
«Я подумала: якщо чергова людина просить допомоги, чому б не допомогти? Але на своїх умовах. Я погодилася тільки якщо вони візьмуть мене із собою — на закупівлю, у село, до людей. Я хотіла бачити, як усе відбувається», — згадує Юля.
У ті дні багато хто збирав і віз. Але мало хто міг показати, що саме було закуплено, як саме доставлено, кому і як передано. Юля вирішила перевірити все сама: скласти продуктові набори, поїхати разом, переконатись, що кожна гривня витрачена за призначенням. Поїздка змінила все.
Її першим підопічним став Горностайпільський геріатричний пансіонат. Саме про нього розповіла Оля — там колись жила її далека родичка.
«Я не можу сказати, що хтось мене тоді чекав. Мене запросили — я поїхала. А далі почалося», — коротко підсумовує Карпова.
Серед поїздок того періоду особливо запам’яталась Андріївка. Сільрада, пошкоджена обстрілами, столи просто неба, коробки з продуктами. Юля пригадує: крупи, консерви, м’ясо, гігієна, прокладки, пральний порошок. І одна з найбільших несподіванок:
«Ми не знали, брати із собою крем для рук чи ні. Думали, може краще ще трохи їжі вмістити. А потім — жінки, молоді, дорослі, усі як одна — «можна два, ще для мами, ще для доньки». Їхні руки були потріскані, втомлені. І цей звичайний крем став, мабуть, важливішим за весь продуктовий набір. Його навіть чоловіки просили».
Тоді до поїздки спонтанно долучились інші волонтери. І саме тоді Юля побачила, що хоче не разової участі, а системної. Побачити, кому саме допомагаєш, повернутися до них знову, знати імена, пам’ятати обличчя, розуміти, чого їм не вистачає.
Фонд на одну людину
«Як я це все поєдную і як я прокидаюся — можна буде прочитати в моїй книзі. Ніяк», — сміється Юля Карпова.
Після ефіру на радіо починається друга зміна — без графіку, без вихідних, без запасу сил. Поїздки, закупівлі, пошта, накладні, чеки. І все — на її особисту відповідальність.
«Закупки завжди роблю сама. Бо тільки я знаю, що саме потрібно й кому. Усе міряю через себе. Кожен раз думаю: я б таке купила? Я б цим користувалась? Якщо відповідь «ні» — отже, не підходить».
Сформувати список потреб — лише перший крок. Потім — шукати, порівнювати, домовлятися, перевіряти строки придатності, обирати не за бренд, а за якість. Потім — вантажити, везти, надсилати, домовлятись про перевезення, контролювати логістику. А потім — звітувати. «Купа часу йде просто на те, щоб усе це зібране не зникло в повітрі, а дійшло до конкретної людини. І щоб ця людина відчула: їй допомогли з повагою».
Паперові акти, звіти, квитанції — ще одна частина непомітної, але обов’язкової щоденної роботи. Юля веде фонд без офісу. Усе — вручну.
«Це великий шмат роботи. Але я не готова віддавати це комусь іншому. Це ж мої бабусі. І я точно знаю, що якщо щось зроблю неякісно — мені буде соромно. А коли робиш руками — не соромно».
Притулки, яких часто не видно на мапі
У «Юлиних бабусь» немає стандартного алгоритму пошуку підопічних. Усе — випадковості, людські історії, сарафанне радіо. Перший будинок з’явився завдяки тій самій дівчині Олі, яка й написала Юлі повідомлення про збір у деокуповане село. Виявилось, що в Горностайполі є геріатричний пансіонат, і там колись жила її родичка.
«Це був наш перший притулок. Випадковий, але дуже точний. Бо про нього ніхто не писав, він не мав зв’язків, не був «на слуху». Але там жили старенькі, які чекали хоч на щось».
Після цього заклади з’являлися один за одним. Одного разу водій, який допомагав Юлі з доставкою, тихо спитав: «А може, колись зможете завезти щось і в Прибірськ? Там 30 людей. Притулок маленький, його навіть на картах немає, але там теж чекають».
Так зʼявився другий заклад. Потім Юля побачила пост акторки Олесі Жураківської про Будинок ветеранів сцени в Пущі-Водиці. Запитала, чи потрібна допомога — і привезла перший вантаж.
А ще був Могилів на Дніпропетровщині. Його новий директор подзвонив сам. Сказав: ситуація критична, допомоги не було давно.
«Ми приїхали і побачили грибок на стінах. Під ним лежали люди. Директор чесно показав, у якому стані йому передали заклад, щоб було наочно зрозуміло, яка потрібна допомога. Зараз там уже кардинально інша ситуація, зʼявляються нові вікна, двері, по черзі ремонтуються приміщення».
Ще один заклад зʼявився через бабусю Валю з Прибірська. У неї була мрія — побачити доньку з ДЦП, яка п’ять років лежить у відділенні в Переяславі. Юля організувала цю зустріч. А коли вони приїхали — виявилось, що в тому ж закладі є цілий корпус літніх людей. Він теж став підопічним фонду.
Переяслав, Дідівщина, Іванівка — поступово список зростав. Нині під опікою «Юлиних бабусь» — девʼять притулків. І кожен із них — не просто адреса, а конкретних людей та їхні потреби. Юля пам’ятає, кому треба розмальовки, кому — фарбу для волосся, а хто просив оселедець.
Поїздки, де рахують не кілограми, а імена
Юля не любить одноразові візити. Каже: краще вже мати один притулок, але навідувати його постійно. Бо старенькі — не логістика, не цифри у звітах, а люди, які вчаться довіряти.
«Коли ти приїжджаєш уперше, вони щиро дякують, але загальними фразами. Бо зазвичай волонтери не повертаються. А потім приїжджаєш вдруге — і вже не «волонтерка», а «наша Юля приїхала»».
У Юлі принцип: кожному — щось своє. Не «ящик печива на всіх», а дрібна річ — але в руки, особисто.
«Обов’язково в кожного на столику має лишитися цукерка. Інакше це не допомога, а роздача. Особливо до лежачих людей. Там реакція зовсім інша. Там очі міняються».
Зазвичай до поїздок готується довго: формуються запити з притулків, звіряється наявне, що не вистачає — докуповується. Але частина запитів — поза офіційними списками. Їх старенькі озвучують пошепки або між іншим:
«Одна бабуся просила бюстгальтер. Бо в неї — коханий. І вона хоче бути гарною. Інша — фарбу для волосся, бо «їду до лікаря, як же із сивиною». Гарну куртку, щоб вийти у місто».
Буває, просять телефон на день народження. Не новий. Просто, щоб дзвонив. А хтось хоче кілограм помідорів сорту «волове серце» або баночку оселедців. Або дві сардельки.
«Просили парфуми, помаду для виходу у місто — якісь такі дуже буденні, дрібні речі. Ти це слухаєш — і думаєш: серйозно? Це все, що треба для щастя? Але так. Це якраз і є щастя. І коли люди починають надіслати ці речі після ефірів — я розумію, що ми не самі. Що це відгукується», — говорить Юля.
У її підопічних є її номер. Вони можуть подзвонити. Просто так. Для стареньких знати, що цей номер є, важливо. Бо більшість із них уже не має до кого дзвонити.
Бути внучкою для тих, кого вже ніхто не чекає
Юля часто чує здивування: «А що, це справді все одна людина? Без офісу, без команди?» — і бачить, як змінюється реакція. Спершу — звичне «о, черговий фонд», далі — «стоп, як це одна?», і потім — «та ну, не може бути». Іноді доводиться детально пояснювати: як працює логістика, як ведеться звітність, скільки годин на це йде щодня.
«Очевидно, що багато людей уже трохи втомилися від слів «благодійність» і «збір». Воно стало звичним. Але коли починаєш говорити про суть, про конкретні історії, то щось у людях перемикається. Часто згадують своїх бабусь і дідусів. І це супер. Бо одна з ідей, коли я створювала фонд — щоб він людям когось нагадав».
Її власної бабусі вже десять років немає. Саме в її пам’ять фонд і отримав назву.
«Тепер я внучка для маси стареньких», — каже Юля.
До старості її ставлення не змінилося — воно завжди було таким. Із повагою, але без ілюзій.
«Старенькі, як і молоді, бувають дуже різні. З характером, з примхами, з утомою. І я це абсолютно приймаю. Не намагаюсь прикрасити. Просто реагую спокійно», — пояснює Юля.
«Юлиним бабусям» — 3 роки: допомога понад 1100 людям у 9 закладах
Днями благодійному фонду «Юлині бабусі» виповнилося три роки. Історія, що почалась із поїздки до деокупованого села — з перевіркою закупівель на власні очі, — за цей час перетворилась на системну допомогу для понад 1100 людей у девʼяти інтернатах по всій країні.
За цей час Юля зібрала майже 5 мільйонів гривень донатів, ще майже мільйон — у вигляді речей і товарів. Закуповували не лише їжу й одяг. Фонд допомагав із ремонтом медпунктів, кухонь і ліфтів, закуповував техніку, ліки, оплачував лікування. Пʼятьом людям повернули зір. Ще одна бабуся змогла знову ходити — після операції на суглоб.
Окремі збори йшли на допомогу військовим — дрони, амуніція, обладнання для реабілітації в шпиталі. А в перервах між поїздками до підопічних Юля пакувала коробки для прифронтових сіл — із крупами, гігієною, теплими речами.
У фонду немає великої команди. Є тільки Юля Карпова. Її підтримує коханий — Герой України Сергій Пономаренко.
До триріччя фонду вони збирають 1 мільйон гривень, щоби продовжити регулярну допомогу девʼяти підопічним закладам. Задонатити на підтримку самотніх стареньких можна через банку або за реквізитами на сайті.