Роман Христини Лукащук «Насіння кмину» (Yakaboo Publishing, 2025) — це текст, народжений з чесності, болю й поступового усвідомлення. Починалася ця історія як спроба показати жінку, що відважується змінити життя заради себе — а стала дослідженням витонченого аб’юзу. Особистий досвід авторки сплівся з вигаданим сюжетом, а ілюстрації стали продовженням тексту — таким самим чесним, тендітним і диким, як і сама героїня. Пропонуємо відверту розмову з авторкою про сміливість обирати себе.
Читайте також: Насіння кмину: ексклюзивний уривок з чуттєвого та відвертого роману мисткині Христини Лукащук
Неочевидне зло у стосунках і жіноча свобода
Наразі відгуків про «Насіння кмину» не багато. Але навіть з тих кількох, що отримала прийшло розуміння, що кожен читач бачить в книжці своє і не завжди те, що закладала я.
Головна тема «Насіння кмину» змінилася під час написання. Спочатку був задум написати історію про те, що кожна жінка (умисне уникаю узагальнення, бо з мого спостереження чоловіки легше змінюють те, що їм не пасує, ба, більше — практично ніколи туди не вступають) має право змінити все, що їй не пасує в будь який момент життя, в будь якому віці і в будь який час. Це мала бути історія про жінку, котра ради себе, ради того, щоб бути собою лишає коханого, лишає забезпечене життя і вирушає в невідоме. Без плану, без підготовки, без розуміння що далі. Був задум показати, що поза тим невідомим існує життя. Така собі Terra Incognita, яка запрошує, манить досліджувати, експерементувати, насолоджуватися процесом. Відкриває двері в новий, дивовижний світ, наповнений власними бажаннями, потребами, мріями. Лише моїми. Лише для мене.
Несподівано все змінилося в процесі писання. Варто додати, що «Насіння…» я писала щодня, як ранкові сторінки протягом року. Така собі терапія в моменті.
Коли я починаю новий проєкт, то занурююсь в нього цілком, з головою. Реальність стає для мене фоном. Одного дня натрапляю на книжку яку привезла зі Львова — «Якщо він такий чудовий то чому мені так погано» Ейвері Ніл. Купила її без цілі. Сподобалася реклама. Знала, що книжка про аб’юзивні стосунки, знала також що це жодним чином мене не стосується але стільки гарних відгуків, що подумала — та хай, щось та й для себе знайду.
Знайшла! Але не для себе а про себе. І це усвідомлення перевернуло мій світ догори ногами і розділило його на до і після. Одного ранку вертаюся до «Насіння…» (в той момент робоча назва була «Чоловікозалежна») перечитую попередні сторінки аби увійти в тіло оповіді і розумію — ох! Це ж… це ж моя героїня геть не така як вона собі думає. І зі стосунків вона намагається піти не для того, щоб почути себе, а через аб’юз. І що то є саме та витончена, рафінована форма аб’юзу яку не видно неозброєним оком. От чесно, якби не ця книга Ейвері Ніл, я б не здогадалася, що таке щось існує. Я б не здогадалася співставити факти і подивитися на певні речі під іншим кутом.
Ось що мене зачепило. Існує вкрай незрима форма насилля, яку жінка часто сприймає за даність, брак виховання, дитячу травму та ще мільйон виправдань. Бо ця форма така жорстока, нищівна, що повірити в неї не стає духу, знань, ресурсу. Наступним було питання: як я, така мудра, досвідчена, безліч курсів, гарна інтуїція це пропустила? Тоді ж подумала — пропустила я, може пропустити будь хто. Бо ця форма ні разу не очевидна. Тебе ніхто не б’є, відкрито не принижує, не шантажує. Там все відбувається так тонко, так вирахувано, що навіть якщо й сигнали поступають (а вони обовʼязково поступають) ти їх ігноруєш. Бо ж не може такого бути.
Ось і відповідь на питання для кого книжка. Для жінки. Кожної. Та, котра була в таких стосунках і здолала вийти, та, котра в таких стосунках і намагається вийти, та, котра в таких стосунках і не знає про це і та, котра ще зовсім юна і про такі стосунки ні сном ні духом.
Автобіографічність історії
Логічним доповненням до «Насіння…» стали есе. Отут мабуть доречно поділитися тим, наскільки і де саме там багато мене. Це гарне запитання, хоч дуже інтимне. Моя думка як письменниці — це не має жодного значення, якщо тему розкрито. Але як читачці мені завжди цікаво чи автор пише про себе, свій досвід чи створює вигаданий світ. Я волію — про себе.
Отже, у «Насінні кмину» справді я є. Достатньо, щоб світ моїх героїв був чесним і надто мало, щоб це було про мене.
І якщо відволіктись і сказати кілька слів про чесність, то цю книжку варто купити і прочитати лише заради чесності. Ця книжка — концентрація чесності. Вона зашкалює, заворожує, насторожує, обеззброює і… дозволяє заглянути у власну чесність. Спочатку краєчком ока а далі — рівно стільки скільки можеться, хочеться, вистачає ресурсу. А можна і не заглядати. Часом досить знати, що так можна. Що так теж можна.
Коли отримала свій авторський примірник, то одразу всілася на лавочці біля нової пошти гортати, торкатися, милуватися. Мимоволі почала читати. В книжці воно все не як у мене на лаптопі. У книжці наче читала чужий текст. І вже після першого абзацу — ого, оце дає. Так відверто, що аж лоскітно. А потім — та йой, це я написала. І далі: ти ба, вистачило ж мені сміливості і духу таке писати. А все тому, що поки писала, відпустила внутрішнього критика. Писала з самої серединки серця. Тепер вже критик вернувся і я така: а може не треба було, може не варто аж настільки. Але ні. Варто. Якраз нині варто. Коли звичайні опори зникли, коли світ перевернувся з ніг на голову — варто. Бо чесність — це капець крута опора. Для кожного. Завжди.
А от в есеях — я. Відкрита, відверта, оголена. Так собі вирішила і так зробила. В першу чергу для себе. Це був непростий момент в моєму житті. Ці есе — місток. Місток між двома світами — між тим, що лишила і тим, до котрого ще не дійшла. І було дуже страшно і незвично. І я розуміла, щоб той місток перейти, маю впоратися зі своїми страхами, сумнівами, минулим. Впоралась.
З іншого берега кажу — йдіть. Ідіть з того, що вам не пасує. Ідіть звідти, де вас не чекають, не цінять, не тулять. Йдіть до себе. Тут добре. Не завжди ідеально, не завжди безхмарно, не завжди весело але тут чесно а від того спокійно.
Тексти та ілюстрації у книзі
Мислю текстом і картинками одночасно. Іноді частина проєкту виникає в словах, інша в картинках. В різних пропорціях. Коли створюю власні проєкти як ото книжку-картинку, то часом ілюструю текст, а часом створюю текст на основі малюнків котрі виникають в голові. В 2020 році на Інстаграмі розпочала масштабний проєкт про жінку. Почала з серії про вульву. Хотілося закохати кожну жінку в її власне тіло. Далі були інші серії в тому числі й «Любов до себе — це…». Часто форма змінювалася і вираження теми візуалізовувалось на пряниках, ляльках з вовни, витинаних фіранках, паперових лампах, світляних скульптурах. Особливо цікавий для мене проєкт — колаборації з сімейною виноробнею «Янчинські пагорби». Для них я розробила візуальний контент від лого до етикеток, завдяки яким бренд став унікальним та впізнаваним.
Признаюся, саме через малюнок вчилася любити і приймати своє і чуже тіло. Інші форми, колір, фактуру. В приват часто отримувала питання від чоловіків (ніколи від жінок) чому малюю такі різні форми персів? Чому не ідеальні, привабливі і загально облюбовані. Відписувала, пояснювала, ділилася власним розумінням, власною точкою зору, закохувала, закохувалась сама.
Ще до того як закінчила писати «Насіння кмину», знала, що ніхто краще не проілюструє його за мене. Не тому, що нема кращих художників. Є. А тому, що мою Жінку ніхто краще за мене не знає.
Обкладинка «Насіння…» про ніжність, ранимість, тендітність, делікатність і водночас про силу, про дикість. Навіть якщо та сила і дикість наразі приспані.
Дикість — користуюся терміном з книжки «Та, що біжить з вовками» Кларисси Пінколи Естес, бо дуже вже він мені відгукнувся, дуже вже мені любиться.
Вся моя творчість, зрештою про пробудження дикості. В мене, в тебе, в кожної з нас.
Про авторку
Христина Лукащук — українська письменниця, художниця та ілюстраторка зі Львова. Народилася 1972 року, закінчила Львівське училище прикладного мистецтва ім. І. Труша (спеціальність «художня кераміка»), а також навчалася за фахом архітектури. Працювала в архітектурній галузі, керувала власною фірмою, брала участь у мистецьких виставках і проєктах.
Як ілюстраторка, Христина оформлює книжки для дітей і дорослих, зокрема власні тексти. Її ілюстрації вирізняються яскравим стилем, візуальною чуттєвістю та зв’язком із народною традицією.
У літературі стала відомою завдяки прозовим творам, які поєднують сміливі теми, емоційність і гостроту письма. Її книжки — «Курва», «Фреска», «Експортерка» — викликали резонанс і зацікавлення читацької аудиторії.
У 2025 році у видавництві Yakaboo Publishing вийшов її новий роман — «Насіння кмину».