Валіза, розбите серце і шалене бажання жити — це все, що залишилося у тату-майстрині Єви, головної героїні роману «Не закохуйся, Єво!», що незабаром вийде у видавництві «Лабораторія», після втечі з рідного Сіверськодонецька. Новий дім, село Кунча на Хмельниччині, зустрічає дівчину безробіттям, туалетом на вулиці, холодним тазиком для купання і ще холоднішими поглядами людей. І коли здається, що гірше бути не може, у сусідній будинок заселяється колишній. І не сам, а разом із мамою, яка ненавидить Єву, і новою нареченою.
Трішки імпровізації — і Єва з місцевим хлопцем Марком вдають закоханих: усе просто, без почуттів і з одним непорушним правилом — не закохуватись. Але серце той ще волелюбний орган. І в час, коли здається, що війна забрала все — рідне місто, роботу, впевненість у завтрашньому дні, чи варто відбирати ще й кохання?

Коментар від авторки Альони Рязанцевої:
«Треба сказати, що якби мої стосунки з письменництвом описати як книгу, то вона б мала троп “другий шанс” або “від кохання до ненависті й навпаки”. У школі я мріяла стати письменницею. Писала новели, вірші, повісті. Твори на уроках літератури? Легко — і собі, і подружці напишу. Сценарій/п’єса для шкільної вистави? Нема приємнішого заняття. Прочитати книгу за ніч? Звична справа.
Ситуація погіршилась, коли я, сіверськодонецька 18-річка, переїхала до Харкова. Великий університет, найімпозантніша кафедра на філфаку, купа талановитих одногрупників. Здавалось б, ось зараз мої амбіції як злетять! Натомість вони гепнулись на підлогу. У мене не стало сил їх підіймати — доросле життя, велике місто, нова реальність потребували багато енергії. Відтак я сховала мрію про власну книжку в шухляду тумбочки. Зазирнула туди тільки тоді, коли звичне життя перевернулось догори дриґом.
Марк сидів за столом літньої кухні, чистив картоплю й матюкався.
— Привіт, — гепнулася я навпроти, — зайнятий?
— Ага, — буркнув він у відповідь, — найважливішою справою у світі. Це тобі не комп’ютери продавати…
— Сьогодні вихідний. Розслабся.
Марк кинув ніж на стіл, картопля покотилася поверхнею.
— Може, зі мною розслабишся?
— У мене алергія на кухню. Але якщо я не вчасно…
— Вибач, — перебив хлопець, видихнувши, — я просто не виспався, ще й маман припахала. Я мов знову в школі. Те почисть, то принеси…
Я прикусила губу, розмірковуючи, чи варто лізти не у свою справу.
— Знаєш, коли я з’їхала від батьків, жити стало легше. Ніхто не змушував їсти готувати, уявляєш?
Марк кинув на мене погляд, яким можна було спопелити.
— Уявляєш, — передражнив мене він, — я теж це знаю. Ніби я завжди жив із мамою.
— Я думала, ти тут народився.
— Ага, а потім вчився в Хмельницькому п’ять років. До того, як… До АТО, короче.
— А потім?
Хлопець мовчав, зосереджуючи увагу на картоплі.
— Окей, змінімо тему.
— А після поранення я повернувся додому.
— І залишився?
— Батько помер, — не дивлячись на мене, продовжував Марк, — маман залишилася сама. Ну, і я тут, з ногою. Чи радше без ноги.
Пташки співали, сонце світило, а ми котилися в депресію.
— Рік пішов на реабілітацію. Фізіотерапевти. Психологи. Я звик, — стенув плечима хлопець, кидаючи картоплю в миску з водою, — відкрив навіть бізнес. І якось пішло. Може, хату треба окремо купувати від маман, не знаю. Але зараз не на часі.
— Не на часі.
Хотілося якось підбадьорити Марка, але мій словниковий запас хтось пограбував.
— Слухай, мені шкода за той вечір… з танцями.
— Чому? Погано тебе крутив?
— Ні, крутив нормально. Навіть гарно.
— Цілувався хріново?
Я засміялася.
— І цілувався добре.
—Треба поменше цього, — раптом похитав головою Марк, — а то ще сподобається.
— Тобі чи мені? — звузила очі.
— Нам.
Я цокнула, наче почула цілковиту нісенітницю.
— Мені шкода, що Віталік… сказав чи подивився на тебе. На ногу. Протез.
Марк тільки рукою махнув.
— Я звик. Раніше таких поглядів — а ще запитань і порад — було не злічити. Зараз таких Залізних Людей, як я, ставатиме більше. На жаль.
Останнє він сказав дуже тихо, я ледве розчула.
— Окей, знаєш, я взагалі не за тим прийшла. Хочу тобі щось подарувати. Тільки витри мокрі руки. Та я серйозно, витирай!
Я повільно дістала тубус із рюкзака, а з нього — майже незім’ятий портрет Марка. Його власник мав здивований вигляд.
— Це я?
— Та наче. Бачиш суворість попри усмішку? Точно ти.
Марк роздивлявся портрет, примружував очі, задумливо оглядав полотно. Його погляд ковзав по намальовану обличчю, пальці міцно стискали папір, ніби хлопець боявся його впустити.
— Треба маман подарувати. А то вона постійно намагається сфотографувати мене.
— Це я тобі типу дякую. За те, що допомагаєш мені.
— Ага. Ну, типу на здоров’я. Випити щось хочеш?
— Дайкірі або лонг-айленд.
— Є компот або чай.
— Тоді каву.
Марк гмикнув, але пішов у дім, забравши портрет. Через кілька хвилин повернувся з двома чашками й задумливим обличчям.
— У тебе класно виходить малювати.
— Дякую, я ж у художку ходила. А потім і тату била.
— Це я бачу.
Хлопець мав на увазі татуювання на моїй лівій руці. Зображення обвивали її від плеча до зап’ястка — там були квіти, тварини й зірки. Ескіз створила я сама й пишалася ним, хоча багато хто критикував мене за яскраве тату — мовляв, воно перетворювало мене з милої дівчинки ледь не на антихриста.
— Це моя подруга набивала, — уточнила, — а так я ж працювала в салоні. До лютого.
— Подобалось?
— Дуже. Шкода, що в Кунчі нема тату-салонів, — пожартувала я.
— Чому?
— Що «чому»? Якби він був, я б там працювала. Може, злізла б із шиї батьків…
Марк дивився на мене трохи підозріло.
— Це можеш зробити ти, — сказав хлопець, наголошуючи на останньому слові.
— Що я можу зробити?
— Відкрити тату-салон.
Я щиро розсміялася, оцінюючи гумор Марка на найвищий бал. Але хлопець і не думав жартувати.
— В якому сенсі? Я? Тут?!
— Ну, не конкретно тут, — Марк обвів поглядом подвір’я, — а в Теофіполі, райцентрі.
— Абсурд.
— А, ну як хочеш.
Якусь мить ми мовчали.
— Я не потягну таку відповідальність. Я тобі не бізнесвумен.
— Я теж, коли відкривав магазин, не був бізнесменом.
— Тобі легше. Ти тут народився. Це по-перше. По-друге… ну, ти мужик.
Марк примружився.
— Це говорить та, яка кричить про рівноправ’я та боротьбу зі стереотипами?
— Не чіпляйся до слів!
Я вскочила з-за столу.
— Це… це нереально.
— Що саме робить цю ідею нереальною?
— У-с-е. Щоб це зробити, мені потрібна щонайменше… чарівна паличка.
Марк спокійно пив каву, поки я ходила туди-сюди біля столу.
— Якби вона в тебе була, що б ти забажала? Я задумалася. — По-перше, гарне приміщення. З великими вікнами. Подруге, техніку й меблі. По-третє, людей. Татуювання здебільшого робить молодь, а в селі у нас… сам розумієш.
Марк відставив чашку, склав руки на столі й поглядом запропонував мені присісти.
— По-перше, приміщення ми знайдемо. Вікна — не проблема. По-друге, техніку можна купити, навіть замовити в інтернеті. Не знав, що онлайн-шопінг для тебе — незнайома річ. По-третє… клієнтів тут не так багато, як у місті. Але це перший тату-салон на кілька сіл, агов! Хто знає, чим це може обернутися. Тим паче перший охочий у тебе є.
Я кліпнула. Марк закотив очі.
— Єво, це я. Я буду твоїм першим клієнтом, якщо ти наважишся…