У літньому таборі на Львівщині зібралося близько 50 дітей віком від 7 до 17 років. Усі одягнені в однакові футболки з рожевими сердечками, але кожен з них несе свій хрест травми. Проте за всіма ними стоять люди, які можуть і прагнуть допомогти знов знайти себе. Про життя, кохання й сенси українського літнього табору Gen.Ukrainian розповіли журналісти The Vashington Post.
У дерев’яних будиночках серед сосен дні минали за творчими майстернями, іграми, купанням у басейні, морозивом і танцями. Телефонів тут не було, і це робило атмосферу ще більш живою. Серед півсотні підлітків у білих футболках із рожевими сердечками саме Ельвіра й Кирило стали тим самим «романом табору», за яким спостерігали всі.


На четвертий день перебування в літньому таборі Ельвіра сказала, що саме тоді закохалася в Кирила. Для дівчинки, яка втратила батьків, і хлопця, чий тато досі вважається зниклим безвісти, цей простір став не лише місцем відпочинку. Це була територія, де діти війни знову могли спробувати відчути себе просто дітьми.
Їхні перші танці, листи й польові квіти здавалися звичайними підлітковими історіями. Але для психологів і педагогів ця симпатія була важливою ознакою: Ельвіра почала відкриватися, долати свою замкнутість і вперше за довгий час дозволила собі сміятися.

Діти з історіями втрат
Кожен учасник табору приніс із собою власний тягар війни. Хтось бачив, як російська ракета зруйнувала дім. Хтось пережив окупацію. Були й ті, хто втратив одразу обох батьків.
На дошці біля головного входу засновниця табору розмістила фотографії та імена. За кожною світлино ховається трагедія, яку неможливо описати коротко. Хлопець із Херсонщини, який став свідком убивства матері. Інший, 12-річний, вибрався з-під завалів після удару «Іскандера», що вбив його тата й маму. Або восьмирічний хлопчик, який вижив тільки тому, що в ту ніч спав у ліжку батьків, тоді як його брати й сестри загинули у власній кімнаті.
Саме для них працює програма Gen.Ukrainian, яку заснувала підприємиця Оксана Лебедєва. Ідея проста й складна водночас: дати дітям шанс знову відчути, що життя не зупинилося, а майбутнє існує.


«Наша головна мета — простягнути лінію часу, яку розірвала травма. Ви не хочете думати про минуле, це боляче. Але ви й не можете дивитися в майбутнє. Ви завжди в болючому «зараз». Ідея полягає в поєднанні цього», — пояснює Оксана Лебедева.
Терапія через гру й спілкування
Табір працює за принципом інтенсивної арт-терапії, спорту та групової роботи. Діти малюють свої мрії й страхи, пишуть листи, вигадують майбутнє. Одного разу Ельвіра намалювала дівчину з довгим волоссям і прапором України. Але так і не змогла завершити картину, не знаючи, яким має бути фінал.

У той же час Кирило дарував їй листи. Їх було понад два десятки, і кожен став маленьким проявом тепла. «Ти — промінь світла дня, наче щастя без слів», — писав він. Вона складала записки в квадратні клаптики й ховала у тумбочці, мов скарби.
Їхні розмови коливалися між буденним і болючим. Вони сперечалися про прищі й колір волосся, але водночас говорили про загиблого тата й брата на фронті. Цей баланс звичайного й трагічного поруч і був справжнім завданням табору: навчити жити з обома реальностями одночасно.

Маленькі кроки до зцілення
Хоч літня симпатія між Ельвірою й Кирилом могла видатися просто обрядом дорослішання, насправді спостерігачі помітили щось важливіше. Ельвіра, яка досі не могла пережити смерть батьків, відкрилася Кирилу, а це явна ознака зцілення. Лист від нього, отриманий за кілька днів, змусив її нарешті усміхнутися.


Наприкінці тритижневої програми психологи бачили: діти змінюються. Вони починають будувати образи майбутнього, нехай крихкі й наївні, але вже не порожні. Хтось мріє про будинок у рідному місті, а хтось — про нових друзів. Хтось пише «Стоп війна!» на своєму малюнку, а хтось зображує сонце над дорогою додому.
Історія Ельвіри й Кирила може залишитися для них лише літнім спогадом. Але в ній відбилося головне: навіть серед втрат і темряви діти знаходять силу для прив’язаності, дружби й ніжності. І це вже дуже важливий крок до життя після війни.
Фото: The Washington Post