Роман «Аталанта» Дженніфер Сейнт присвячений героїні грецької міфології, улюблениці богині Артеміди. У царя Аркадії Яса народжується дочка, але він мріяв про спадкоємця. Яс віддає наказ залишити немовля на схилі гори. Випадково дитину помічає богиня Артеміда і бере її під свою опіку. Богиня дає дівчинці ім’я Аталанта, що означає швидка, сильна, нескорена. Аталанта зростає в лісі разом із дитинчатами ведмедиці і стає нездоланним супротивником на полі бою та найшвидшою бігункою. Юна Аталанта приєднується до загону аргонавтів Ясона з благословення Артеміди. Але чи зможе Аталанта посісти своє місце у світі, створеному для чоловіків? Книжка нещодавно вийшла у видавництві Yakaboo Publishing.

Одразу після народження мене покинули на схилі пагорба. Цар видав свій указ: «Якщо буде дівчинка, залишити її на горі». Тож якогось нещасного відправили з палацу з цим небажаним людським створінням — дівчинкою замість славного спадкоємця, про якого мріяв батько. Покинута на голій землі, я плакала так довго, наскільки вистачило моїх маленьких легень. Або ж тихо скиглила зі страху й дивилася, як наближається вона — ведмедиця зі своїми дитинчатами, ще й досі сліпими й із вогкою шерстю. Її привабив жалібний крик самотнього немовляти, адже її материнський інстинкт був дуже сильним. Можливо, я подивилася на ведмедицю і не відвела очей.

Можливо, я не здригнулася від її гарячого дихання чи шорсткої лапи, тож вона була настільки турботливою, що не змогла мене залишити і, не витримавши плачу голодного немовляти, підхопила мене й забрала з собою.

На ведмежому молоці я росла сильною дівчинкою. Навчилася боротися з моїми ведмежатами-братами й сестрами, не поступаючись нікому в наших грайливих сутичках. Ніколи не плакала, коли їхні кігті чи зуби дряпали мені шкіру або коли вони гарчали й кидалися на мене. Натомість я чіплялася пальцями за їхню шерсть, валила їх на землю, впивалася зубами в їхні боки й кусала з усієї сили. Вночі ми згорталися клубочком у нашому теплому гніздечку з листя та землі, наші людські та ведмежі кінцівки спліталися докупи, м’які подушечки їхніх лап торкалися мого засмаглого тіла, а вологі язики шкрябали моє обличчя.

Минув час, і відлучені від материнського молока ведмежата навчилися полювати самостійно, спочатку невпевнено, вмостившись на слизькому камінні у швидкоплинній річці, що протікала через наш ліс. Я сиділа, схрестивши ноги на трав’янистому березі, і спостерігала за блискучою лускою риби у воді, точно так само, як і мої названі брати й сестри, і сміялася з їхніх незграбних рухів і бризок, від яких вони були геть мокрими та замурзаними. Спочатку ведмедиця трималася поруч, пильно стежила за дітлахами, але з тим, як зростала їхня впевненість, вона відходила чимраз далі. Ведмедиця принюхувалася до повітря, її очі були звернені до похилих пагорбів, уся увага прикута до чогось іншого, а не до нас.

Дитинчата зрозуміли це раніше за мене. Вони принишкли ще до того, як з’явився він, величезний самець, який шукав собі пару. Ведмежата сховалися на деревах, коли звір незграбно спустився з гір, певно з якоїсь далекої печери, куди свіжий весняний вітерець доніс запах їхньої матері. Нездоланний поклик, який привабив цього хижака, що, здавалося, сягав аж до верхівок дерев. Його ричання нагадувало грім, що стрясав гілля, коли я взимку безпечно лежала серед сплячих ведмежат.

Вона теж його відчула. За якусь мить, потрібну для того, щоб вітер змінив напрямок, ведмедиця стала зовсім іншою: стрімкою, рішучою і невблаганною. Її ніжна турбота перетворилася на гарчання та шарпанину. Якщо хтось із її дитинчат тужливо озирався назад, перш ніж заховатися поміж високих гілок, ведмедиця кидалася проганяти їх геть. Я тремтіла, сховавшись за валуном. Мене обдало гарячим повітрям, коли вона заревіла в застереженні. Єдина мати, яку я знала за своє коротке життя, щезла, а на її місці з’явилося щось жахливе. Вона повела його за собою. Зі своєї схованки я бачила, як його велика голова притискається до її шиї, а вона у відповідь тулиться до нього носом.

Спочатку ведмежата стривожилися, але потім заспокоїлися і одне за одним, нарешті, злізли на землю. Я дивилася, як мої брати й сестри розбрелися по лісу і швидко загубилися серед високих стовбурів та зелених гілок.

Збентежена, я теж подалась навмання, блукаючи поміж деревами, але невдовзі мої сльози висохли, а прискорене дихання сповільнилось. Я знала, де саме опинилася, до того ж мене заспокоював знайомий ліс. Золотисто-зелене повітря, насичене ароматом сосен, кипарисів і м’якого чорнозему, просочувалося крізь листя. Товстий павук сидів навпочіпки в центрі свого павутиння між двома гілками, його волохате коричневе тіло та смугасті лапи ледь виднілися на тлі кори. Змія стрімко кинулась уперед, а потім хутко згорнулася захисним кільцем, і там, де на неї падало сонячне світло, її луска сяяла діамантовим блиском. На високих схилах гори, де дерева траплялися все рідше, крізь зарості чагарників та по скелястих виступах сновигали леви, плавні та безшумні. Ліс, з гострими іклами та кігтями, просякнутий отрутою, пульсував життям і красою. Його пронизували тисячі переплетених між собою ниточок: від стародавнього коріння, що вбирало воду глибоко під землею, щоб дерева могли підняти свої могутні крони до сонця, до комах, які ховалися в глибоких тріщинах кори, до птахів, що гніздилися на гілках, до оленів, що неквапливо прогулювалися лісом, і хижаків, готових ось-ось накинутись на свою жертву.

І в самому серці цього життя опинилася я.