Роман «Електра» від авторки бестселерів Дженніфер Сейнт, що вийшов українською у видавництві Yakaboo Publishing, присвячений одній з її улюблених героїнь давньогрецької міфології. У цій історії головними героїнями є три жінки: дружина царя Клітемнестра, її донька Електра та наложниця Агамемнона Кассандра. Клітемнестра не може пробачити чоловікові вбивства Іфігенії, старшої доньки, і прагне помсти. Електра чекає на повернення батька з війни проти троянців, але здогадується про криваві задуми матері. Електра не здатна запобігти трагедії, але розуміє, що не може залишатися осторонь. Троянка Кассандра, яку Аполлон нагородив даром передбачення, чудово знає, які події мають статися, однак її передбаченням ніхто не вірить і вона не може нікого врятувати. Це історія про долю та розплату за скоєні гріхи.

Мікени безгомінні, проте сьогодні я не можу спати. Я знаю, що там, у кінці коридору, мій брат уже скинув ковдри. Щоранку, коли я приходжу його будити, вони обплутують його ноги так, неначе уві сні він біг на перегонах. Можливо, брат успадкував цю рису від нашого батька, чоловіка, якого ніколи не знав.

Це наш батько дав мені ім’я в день мого народження. Назвав на честь сонця: вогняного й розпеченого. Коли я була малою, він сказав мені, що я світло сім’ї. «Краса твоєї тітки славетна, проте ти вже яскравіша за неї. Ти принесеш ще більше слави роду Атрея, моя доню!» І поцілував мене в чоло, перш ніж відпустити. Я не пручалася, хоча його борода й кололася. Я повірила його словам.

Мене не турбувало те, що тронну залу не сповнюють мої нетерплячі женихи. Я чула оповіді про тітку Єлену, але ніколи не заздрила. Бо гляньте лиш, куди її привела врода. До чужого міста, яке вже десять років утримує наших чоловіків. Десять років, що я прожила без батька, чіпляючись за будь-яку нашу перемогу, звістку про яку передають гінці, що проходять повз Мікени… Звістка про кожен тріумф наповнює мене гордістю, піднесенням, адже цього досяг мій батько, Агамемнон, який так довго боровся і який згуртував своїх людей, щоб битися доти, доки високі стіни Трої не обернуться на порох під кроками переможців.

Я постійно уявляю цю картину. Як він штурмує браму міста, як вона нарешті падає до його ніг. І після всього цього він повернеться додому, до мене. Його вірна донька чекатиме на нього, допоки рік минає за роком.

Знаю, що деякі кажуть, наче він ніколи не любив своїх дітей, що просто не міг, з огляду на те, що скоїв. Проте я пам’ятаю, як він обіймав мене, і пам’ятаю рівний стукіт його серця, я знала: у світі не знайдеться для мене безпечнішого місця.

Я завжди прагнула вирости такою жінкою, якою, на його думку, мала бути, якою я була би, якби він міг лишитися. Виправдати ім’я, яке він мені дарував.

Понад усе я бажала, щоб він мною пишався.

Десь у палаці, я впевнена, зараз блукає мати, вдивляючись у темну далечінь. Вона завжди рухається нечутно, її м’які ступні взуті у витончені сандалі, волосся перев’язане багряними стрічками, вона пахне подрібненими пелюстками і запашними оліями, місячне сяйво виблискує на її гладенькій шкірі. Я не хочу виходити зі своїх покоїв, аби не натрапити на неї. Натомість я підводжуся і йду до вузького вікна, висіченого в камені. Я не очікую нічого побачити, коли спираюся ліктями й визираю назовні, нічого, окрім хіба що розсипу зірок. Але коли я дивлюся, то бачу, як на далекій гірській вершині спалахує вогонь на вежі, а у відповідь спалахує ще один, а потім ще один, у ланцюжку, що біжить у бік Мікен. Серце калатає у грудях. Хтось дає нам знак. І є тільки одна річ, очікування якої об’єднує всіх нас.

Тріпотливі помаранчеві іскри спіраллю здіймаються в небо, коли спалахує ще один сигнальний вогонь, вже ближче. Сльози навертаються на очі. Я дивлюсь на вежі і не можу повірити, відчуваю, як усередині мене розгорається полум’я, сліпуче усвідомлення того, що це все означає.

Троя пала.

Батько повертається додому.