Леся Сайко“Шукай всередині” — нонфікшн-видання про те, як зберігати внутрішню опору, енергію та здатність діяти у часи втрат, війни й глибоких життєвих змін. В основі книги лежить не лише професійна експертиза, а й особистий шлях авторки — сертифікованого коуча Ольги Бондар. Вона перетворила власний досвід переосмислення та викликів повномасштабного вторгнення на дієвий інструмент підтримки для тих, хто шукає орієнтири в непередбачуваних обставинах.
У фокусі книги — робота з внутрішнім станом у складних обставинах крізь призму сучасних психологічних підходів. Авторка пропонує зрозумілі методики, що допомагають відпустити надмірний контроль, навчитися жити з невизначеністю та приймати втрати, не втрачаючи при цьому зв’язку із собою
Крім теорії, видання містить конкретні питання для саморефлексії та практики усвідомлення. Ці вправи допомагають краще розрізняти, коли варто зупинитися для спостереення за собою, а коли — набратися сміливості й піти назустріч страху. Книга вже доступна для замовлення у паперовій та електронній версіях на сайті видавництва.
Уривок з книги
Якось мене запитала знайома: «Олю, як зрозуміти межу між щирістю, яка допомагає будувати стосунки, та відкритістю, яка може зробити тобі боляче?»
Перше питання, яке я ставлю сама собі: «Я відкриваюсь, щоби що? Яка моя мета?»
Наприклад, нещодавно після важкої ночі в Києві, коли ми з дитиною кілька годин провели у паркінгу під час обстрілів, я поділилася своїми відчуттями в блозі. Але зробила це не для того, щоб виговоритися. Моя мета була — підтримати. Дати підписникам відчуття: я поряд, я теж це проходжу, ви не самі.
Так само в чаті курсу, де я є менторкою, я поділилася своїми хвилюваннями щодо учасниць. Але відкрилась для того, щоб зрозуміти, як ще можу допомогти. Я не говорила про себе задля полегшення. Я мала мету — підтримати й просунути інших.
Якщо ви ділитеся непростою ситуацією з друзями не просто щоб вилити на них свої емоції, а щоб побудувати близькість і отримати підтримку — це вразливість із метою.
Або на роботі: одна справа — постійно скаржитися колегам на керівника чи процеси (це може лише погіршити стосунки), і зовсім інша — відверто сказати, що вас щось турбує, аби разом знайти рішення та скласти план дій. У другому випадку це вже керована вразливість, бо вона виконує функцію — рухає щось уперед.
Я вважаю, що межа відкритості там, де ви бачите мету і ця мета стосується інших, а не вас. Я називаю таку вразливість керованою.
Некерована вразливість — це коли ви ділитесь, не розуміючи навіщо. Коли вам боляче й ви шукаєте полегшення через інших. Коли відкриті рани виставлені напоказ без домовленостей з іншими і без ясної мети. Саме в такому стані найпростіше отримати відмову, непорозуміння чи байдужість — і відчути ще більший біль.
Брене Браун, дослідниця вразливості, у своїй книзі ділиться відповіддю на те саме питання: як обирати, чим саме та коли ділитися у публічному просторі. У неї є три головних правила:
- Не ділитися відкритими ранами. Говорити лише про те, що вже прожито.
- Ділитися тим, що допоможе іншим, а не для власного полегшення.
- Ділитися тоді, коли історія більше не пов’язана з особистими незадоволеними потребами.
Кожна моя особиста історія в цій книзі має свою мету: розкрити тезис, показати на практиці, допомогти, підтримати, просунути. І водночас жодна з них не має на меті полегшити мій стан. Це я роблю самостійно або зі своїм психологом чи коучем за зачиненими дверима.
Вразливість — це інструмент. Питання в тому, як і для чого його використовувати. Коли я чітко розумію мету своєї відкритості та який сенс це має для інших — це і є межа між автентичною керованою відкритістю, яка будує зв’язок, і небезпечною некерованою вразливістю, яка може зробити боляче.