Оксана ХромоваЄвгенія Кужавська багато ходить містами, довго сидить в архівах і уважно вдивляється в деталі, коли більшість людей проходить повз. Вона досліджує історію, викладає, створює екскурсії й пише прозу, в якій минуле не заспокоює, а тривожить і водночас дивним чином підтримує.
Напередодні виходу роману «Боги мого краю дуже люблять кров» ми говоримо з Євгенією про жанрову свободу, любов до міст і будинків, про страх і красу як рівноправні складові письма, а також про досвід жінки, яка пише, живучи всередині складного часу й обираючи для розмови з ним дистанцію у 100 років.
Ви легко поєднуєте в собі кілька ролей — письменниці, дослідниці й викладачки. Це свідомий вибір чи радше природний шлях, який склався сам?
Мені щастить з професійною реалізацією. Моя мама педагогиня, тож я з дитинства мріяла про кар’єру в освіті. Щоправда вона математикиня, мені ж була ближча філологія. Так і склалось: я все життя працюю з текстами і з дітьми, спершу — з текстами дітей і з текстами для дітей, а пізніше — з текстами і для дорослих, які, я сподіваюсь, пам’ятають себе дітьми. Я люблю досліджувати історію, в яку занурююсь, коли пишу, розбудовувати світ, у якому хочеться жити. Я пишаюсь гімназією, у якій навчалась — Першою українською імені Миколи Аркаса у Миколаєві, тож і написати колись про гімназію завжди хотіла. Нарешті обрала, про яку саме гімназію.
Ви дебютували з горору, працюєте з детективом, фентезі, історичним романом. Чому вам важливо говорити про складні теми саме через жанрові історії, а не через реалістичну прозу?
Я схиляюсь до думки окремих літературознавців, що горор не тільки жанр, а й творчий метод, як фантастика і реалізм. Усе залежить тільки від твердості руки авторки, майстерності, стилю. Тексти можуть чітко окреслюватись жанровими рамками, а можуть існувати на межі жанрів. Реалістична проза, особливо реалістична психологічна проза, яка зараз може претендувати на визнання критиками, — це лише один із шляхів, який обирає автор чи авторка, і вона теж може бути жанровою.
На мій смак, зараз найцікавіше в літературному процесі відбувається саме на жанрових літературних кухнях. Окрім того, мені подобається мрія Едгара Алана По поєднати непоєднуване — написати інтелектуальний роман, який отримав би і визнання критиків, і водночас сподобався б масовому читачу, а отже гарантував би автору великі тиражі і статус бестселермейкера. Умберто Еко продемонстрував, що це можливо, “Іменем троянди”, Патрік Зюскінд — “Парфумером”, Джоан Ліндсі — “Пікніком біля навислої скелі”, а Мона Авад — “Зайчиком”. Еко використав жанрову обгортку детектива для свого роману, Зюскінд — трилера, а тексти двох названих авторок можна вважати даркакадеміями, у Мони Авад — з елементами горору. Якщо говорити про тексти українських авторів, які найбільше люблю, то це “НепрОсті” Тараса Прохаська і “Земля загублених” Катерини Калитко. Чи жанрові вони? Ні. Чи реалістичні? Теж ні.
У новому романі я залишаюсь у межах реалістичної прози: є містика, але немає фентезі. Хоча, сподіваюсь, читачі помітять і магію, нехай і між рядків.
Ви казали, що прагнете писати книжки, які хочеться перечитувати. Що для вас є ознакою такої книжки — емоція, атмосфера, сюжет, герої?
Хорошу книжку, яку справді хочеться перечитувати безліч разів, неможливо розчленувати на складові. У ній подобається і зміст, і форма. Те, про що пише автор, і те, як він це робить. Сюжет, як говорить літературознавиця Серафима Біла, редакторка мого останнього роману, — це хребет історії. Але ми любимо людей не за хребет, навіть якщо він ідеальний. Так і з книжками. Якщо ви можете розчленувати книжку і виокремити те, що сподобалось найбільше, то це не досить гарна книжка. Це щось на зразок далекої мрії для мене — написати справді гарну книжку. Я не знаю, чи перечитуватимуть “Богів мого краю”, хочеться сподіватись, що так.
Багато ваших текстів виростають із любові до міст і будинків. Як виглядає момент, коли простір раптом починає говорити з вами як з авторкою?
Я вивчаю міста ногами, треба дуже багато ходити вулицями міста, знайти найпотаємніші куточки, але роздивитись і найбільш зашарпані туристами місцини, тоді можна хоч трішки відчути характер міста. У Києві я люблю Поділ, але і відчуваю його рани з випадково зведеними багатоповерхівками, старими не реставрованими будинками, які доживають складну старість. Мій чоловік колись переїхав з серця Подолу у спальний район – будинок мали знести, але досі, здається, не знесли. Востаннє, коли ми його бачили, він мав дуже сумний вигляд за реставраційним парканом. Коли я описувала готелі чи кав’ярні у своїх детективах, то в примітках ми нерідко вказували, що будівлі вже не існує або вона реставрується кілька останніх років. Це сумно.
Будівлі гімназії, про яку я пишу, уже не існує. Але це спосіб затримати її в нашій реальності – спосіб хиткий і непевний, але чи не єдиний доступний письменниці.
Ви любите працювати з архівами. Що в цьому процесі для вас найзахопливіше: сам пошук, несподівані знахідки чи можливість «оживити» тих, кого давно немає?
Якщо пишу текст на історичній основі, то робота в архіві – це можливість відтворити деталі, які допоможуть оживити атмосферу міста в очах читачів. Їх можна уникнути – читач може не помітити, якщо я не вкажу конкретну назву газети чи закритого чоловічого клубу, назву нереалістичну ціну на якийсь товар для того часу, чи ім’я модного на той час поета. Але саме такі подробиці роблять текст об’ємнішим, наповнюють історію життям настільки, що вона починає розповідатись легко і плавно. В детективах ще цікаво використовувати поліційні архіви. В новому романі я використовувала уривки з щоденника Вероніки Черняхівської, а також довідки з архіву гімназії про учнів і навіть витяги з протоколів педагогічної ради, вирізки з тогочасних газет.
Наскільки особистим для вас є письменництво? Чи легко ви пускаєте у тексти власні переживання, страхи чи досвід?
Письменник має залазити собі під шкіру – хороші тексти пишуться тільки так. Життєвий досвід, поєднаний з навичками перекладати цей досвід на мову тексту, робить автора хорошим. Сміливий автор, який зазирає в безодню своїх страхів, спогадів, відчаю і надії, може написати текст, який справді вражає. Але це складно. Я не завжди так роблю, іноді мені достатньо розказати легку захопливу історію в красивих декораціях. З “Богами мого краю” було по-різному. У цьому тексті багато любові до речей, які цінні для мене. А в устах персонажів – моїх слів і думок.
У вашій творчості багато тем темряви, болю й насильства, але поруч завжди присутні любов, турбота й ніжність. Чому вам важливо тримати ці полюси разом?
Я люблю горор за сміливу безшабашність, за зухвалість і той невловимий шарм близькості безодні, який гіпнотизує читачів. І в той же час мені дуже складно з горором, бо світи, які я створюю у книжках, важливі для мене однією особливістю – мені має хотітись в них жити. А в класичному горорі світ – ворожий до героїв. В моїй інтерпретації – ворожий, але принадний, жаданий і моторошно-красивий. Новий мій роман не горорний, але з трилерними елементами. В ньому було нескладно поєднати жах і красу. Краса – це сам Київ, його вулиці восени, Шато де Флер і Рейтарська, Сінна площа і Художній музей, рожеві відблиски призахідного сонця в розарії і місто на долоні з вікон художньої майстерні на останньому поверсі хмарочоса Гінзбурга. А жах – це і вбивства, які розслідуватимуть гімназисти, і криваві історичні події, в яких вони живуть. В часи Визвольних змагань жити непросто – ми і самі це чудово знаємо.
Чи відчуваєте ви як авторка якусь особисту трансформацію від перших оповідань до сьогоднішніх романів?
Звісно, постійно. Це доволі дискомфортне відчуття – коли ти виростаєш зі свого тексту, дописуючи його, і він починає випалювати тобі очі. Хороші новини – ти принаймні ростеш. Це всі хороші новини.
Новий роман «Боги мого краю дуже люблять кров» має досить жорстку назву. З чого вона народилася та як ви зрозуміли, що це саме та формула, яка тримає всю історію?
“Боги мого краю дуже люблять кров” – це цитата із п’єси “Саломея” Оскара Вайльда. П’єси, яку Вайльд, король естетів, написав для Сари Бернар, переосмисливши біблійний міф так, що її потім заборонили ставити на багатьох сценах світу. Що може бути прекраснішим за царівну Саломею і жахливішим за її вчинок? А Вайльд поєднує красу і жах в кульмінаційній сцені. В моїй історії саме цією п’єсою захоплюються гімназисти.
Художниця Олександра Екстер якраз тоді створює декорації і костюми для “Саломеї”, викладач латини в гімназії Микола Зеров за кілька років потому напише свій сонет “Саломея”, а Київ побачить сумнозвісний “танець семи покривал” в 1919 році. За два роки після подій у моєму романі. Вероніка Черняхівська і її друзі з легкої руки таємничого викладача відкривають для себе переклад «Саломеї» Івана Кревецького, який він зробив в 1904 році. Звісно, в романі будуть і боги, але читачам доведеться самостійно відшукати їх на сторінках роману і відповісти на питання, чому ж вони так люблять кров.
Що для вас сьогодні означає бути українською письменницею і чи змінилося це відчуття останніми роками?
Українська письменниця я не так давно – моя дебютна книжка вийшла у 2020 році. Для мене особисто змінилось небагато: війна триває з 2014, мій дебют вийшов у рік ковідного карантину, зі зрозумілих причин, у мене було десь п’ять презентацій моїх книжок за весь час. Потім я дописувала серію детективів у часи повномасштабного вторгнення, і врешті нову, уже сольну і не серійну книжку, писала в блекаути, нехай і не такі жорсткі, як в січні 2026-го.
Іронічно: я пишу про історичні події, живучі в історичні події. Але беру часову дистанцію в сто років. Моя редакторка сварить мене за це, спонукає нарешті почати писати про наші часи, хоч вона теж погоджується, що часи Рони Черняхівської і наші красиво паралеляться. Що ж, можливо, я дослухаюсь до неї, коли почну працювати над наступною книжкою, хоч і маю задум на ще один роман, події якого відбуваються сто років тому. Я погоджуюсь з нею в одному – ми вже маємо часову дистанцію – наша війна триває довго, тож і тексти, які осмислюють її, повинні з’являтись. І свої рефлексії авторам не обов’язково дзеркалити через історичні лінзи сторічної давнини, але саме так у мене поки виходить.