Коли звичне життя обривається, одні намагаються якнайшвидше повернутися до того, що було раніше. Інші дозволяють собі змінитися разом з обставинами. Світлана Ілюхіна переїхала до Праги після початку повномасштабної війни, вступила до Карлового університету і вирішила працювати у сфері медичних перевезень — професії, де у Чехії майже немає жінок та іноземців. Ми поговорили з нею про досвід дорослого перезапуску, адаптацію у новій країні та про те, як зберегти відчуття можливостей тоді, коли життя різко змінює напрямок.

Світлано, ви не раз починали життя заново — у нових професіях, країні, навчанні. Коли і як уперше відчули, що здатні на такий перезапуск?

Мабуть, ніколи кардинальні зміни у моєму житті не починалися з відчуття, що ось зараз я здатна. Все починається радше із звичайної цікавості. Потім я починаю знаходити інформацію, вивчати нову сферу або професію. А вже потім приходить те саме відчуття, що я цього хочу, і формується баченя, як саме це буде. Далі вже план реалізації: вхід у професію, які курси потрібні, в які організації чи компанії подаватиму резюме. Тобто ідеї я виношую достатньо довго. 

Винятком стало навчання у Карловому універсітеті. Тут спрацював фактор обставин: саме під час повномасштабної війни університет запропонував на деякі напрями особливі умови для вступу. І треба було вирішувати швидко.

У мене було два тижні, щоб подати документи. За декілька років до цього я вже почала думати про те, щоб отримати ще одну освіту. Але готовності та впевненості не було. 

Переїзд до Праги став для вас не лише географічною, а й життєвою зміною. Що було найскладнішим внутрішньо у цій адаптації?

Найскладніше для мене — це небажання міняти своє життя. Одна річ, коли ти це робиш за своїм бажанням, і геть інша, коли тебе змушує до цього війна. Мабуть, загалом неважливо, де це відбувається: у Празі, Дніпрі чи Києві. Напередодні 2022 року я вже почала потроху планувати та реалізовувати переїзд до Києва. І ось я раптом у Празі. З одного боку, це було логічно, бо у мене тут жила вся родина. З іншого — спротив, бо це не те, що я хотіла. Тому внутрішньо я адаптацію, так би мовити, відштовхувала. 

Ви вступили до університету в іншій країні й іншою мовою. Чи було відчуття, що доводиться знову ставати початківицею?

Ні, такого відчуття не було. Звичайно, нова система освіти, багато нових правил та вимог, інші стосунки між студентами та викладачами. До речі, саме ці стосунки нівелюють відчуття новачка. Адже на магістерському напрямку у спілкуванні ми вже не студенти та викладачі, а колеги.

До речі, на магістерську програму до європейських вишів вступають ті, хто вже відбувся у професії, це здебільшого люди 40+ років. Тож треба було подолати тільки мовний бар’ер та вивчити мову безпосередньо у процесі навчання. 

Ви починали професійний шлях у Чехії з нуля. Чи було відчуття, що потрібно доводити свою спроможність більше, ніж місцевим?

Це відчуття у мене виникає кожного робочого дня. Але так насправді і є. Навіть у спілкуванні з моїми знайомими чехами щодо мого шляху ми порівнюємо і приходимо до висновку, що мені цей шлях дається складніше. Починаючи з того, що мені було важче проходити курс на сертифікацію, і закінчуючи тим, що, маючи всі компетенції та відповідність умовам праці, я отримала багато відмов від роботодавців з розмитими й незрозумілими аргументами. Але, гадаю, що це не лише тому, що я іноземка. Щодо моєї професії це, мабуть, ще й тому, що я жінка.

Що у вас сильніше — цікавість до нового чи впертість не відступати?

Без цікавості до чогось я не буду вперта. Але не руйную стіни, якщо побачу, що воно того не варте. І на будь-якому етапі можу зупинитися. Тобто здебільшого я раціональна. Але коли бачу чи відчуваю майже шкірою, що це реально моє, то буду монотонно колупати цю стіну.

Ви обрали професію водійки медичних перевезень, досить складну і майже повністю чоловічу. Що саме керувало вами у цьому виборі?

«Я просто хочу», — мабуть, саме це стартова точка. Я хочу, я впевнена, що це моє, що я буду там на своєму місці, от і все. Чоловіча ця професія чи жіноча — мені байдуже.

Існує дуже мало професій, де я визнаю пріоритет чоловіків. Ми часто розподіляємо професії на чоловічі й жіночі тільки тому, що нас так навчили. Колись шити одяг, вчити дітей у школах або лікувати могли лише чоловіки. Тепер це вже жіночі професії. Адже світ змінюється й постійно модернізується. І сьогодні там, де треба було переносити пацієнта на руках, є пристосовані авто, сучасні ноші, ліфти та інше.

Ваш досвід волонтерства і такмеду вплинув на це професійне рішення?

Так, вплинув. Бо, що таке маломобільні люди, якої допомоги вони потребують і як її надати, я знаю саме зі свого волонтерського досвіду. До того ж у мене є зобов’язання надати першу допомогу, якщо у пацієнта погіршиться стан під час перевезення. Плюс усі служби медичних перевезень входять до критичної інфраструктури. Це означає, що у разі масової критичної ситуації ми будемо залучені як допоміжна сила. Тобто я маю вміти допомогти лікарям і парамедикам за їхніми вказівками. Тож мій досвід відіграв свою роль у виборі. Коли я зацікавилася цією професією, я насамперед порахувала свої скіли.

Чи змінилося ваше відчуття життя після роботи поруч із хворими і кризовими станами людей?

Звісно. Але це трапилося задовго до цієї роботи. Воно змінилося у 2014 році, коли я переступила приймальний ургентний вхід лікарні Мечникова. Я навіть пам’ятаю до секунди, коли це змінилося. Я ще нічого не бачила, ні з ким не працювала й нікому не встигла допомогти. Та відтоді навчилася грати із собою в таку ментальну не корисну штуку, як “декому ще гірше”. Але такий спосіб я нікому не раджу. 

Що для вас означав день, коли ви отримали ліцензію і контракт у Чехії?

Іспити я склала об 11-й годині, вже о 12-й тримала ліцензію в руках, а о 16-й — контракт. Я не могла прийти до тями від того, що все так швидко сталося. Ось воно тягнулося більш ніж пів року, а тут в один день стає незрозуміло — все скінчилося чи лише почалося. У мене було лише відчуття, що не завадило б хоч кілька днів перерви між цими двома етапами. Я дуже нервувала на іспитах, просто жахливо. Тому того дня ввечері раділи більше мої діти. А я лише відчувала полегшення. На щастя, до виходу на роботу у мене було чотири дні, які я охоче витратила на приготування до нового періоду.

Суспільство часто говорить жінкам, що після 40 можливості звужуються. Ви коли-небудь відчували це на собі?

Я ніколи не відчувала, що саме мої можливості звужуються. Але відчувала, як їх звужує суспільство. І мене це дуже дратує. Якого біса, якщо я не бачу жодних бар’єрів для своєї реалізації, а суспільство чомусь бачить і перечить цьому? Тому що я жінка, що мені за сорок чи за п’ятдесят, тому що я матір або не маю дітей, тому що заміжня чи незаміжня і таке інше. У такі моменти мені байдуже, що там вважає суспільство.

Втім, я визнаю, що така ситуація реально впливає на жінок, на їхню мотивацію й вибір. Мій приклад це доводить: навіть у європейському, більш фемінізованому, суспільстві я часто (мабуть, у 90% випадків) чую, що моя праця дуже тяжка для жінок. Проте у мене завжди є відповідь: бути матір’ю двох дітей — це теж тяжка праця. 

Як змінилося ваше відчуття себе за ці роки — від «треба впоратися» до «я можу обирати»?

Після відчуття тимчасовості та підвішеного стану треба було повернутися до впевненого стану опори на себе. На щастя, у мене є підтримка. Мої діти, донька та її чоловік, стали моєю першою опорою. До того ж мене підтримує близьке оточення. Кілька важливих для мене людей, які на кожне моє починання у житті завжди реагували дуже позитивно: вау, це круто, давай роби, це ж класно!

З часом (через навчання, досвід спілкування з людьми, життя тут) у мене з’явилося розуміння cвоїх відмінностей, сильних сторін, тих цінностей, які є у мене та яких немає у місцевих.

Спочатку ти відчуваєш цю межу між собою й людьми у чужій країні, і це неабияк демотивує. Але потім з’являється розуміння й бачення, що твоя відмінність — історична, ментальна, харАктерна — може бути навіть перевагою.

З’ясовується, що твої скіли і твій бекграунд все ж таки мають цінність. І це поступово міняє внутрішній стан, починає спадати напруження. З’являється розуміння, як тут все працює та як використати це розуміння собі на користь.

Як подолати сумнів роботодавця у тому, що ти, будучи жінкою, зможеш працювати з людьми у критичних чи поганих ментальних станах? Насамперед, сказати, що ти жінка з України.

Останні мої співбесіди були вже не схожими на традиційні. Це здебільшого було просто знайомство. Можливо, через появу того іншого відчуття себе, де більше впевненості й більше свободи. Я почала обирати сама, де саме я хотіла би працювати. 

Якщо звести ваш шлях до однієї внутрішньої формули, що саме допомагає вам не боятися змін?

Загалом я побоююся змін. Усі зміни у моєму житті, навіть за властним бажанням, завжди на початку мене лякали. А якщо це не той вибір? Якщо у мене не вийде? Адже я терпіти не можу навіть думки про те, що я чогось не зможу. Але формула для цього є. Важливо не те, що я відчуваю страх і сумніви. Важливо, що я з ними зможу впоратись. А ще мені допомагає пам’ять про власний досвід і про те, що такі зміни відбувалися у моєму життя неодноразово. Тож і тепер я все зможу подолати.