Коли звичне життя обривається, одні намагаються якнайшвидше повернутися до того, що було раніше. Інші дозволяють собі змінитися разом з обставинами. Світлана Ілюхіна переїхала до Праги після початку повномасштабної війни, вступила до Карлового університету і вирішила працювати у сфері медичних перевезень – професії, де в Чехії майже немає жінок та іноземців. Ми поговорили з нею про досвід дорослого перезапуску, адаптацію в новій країні і про те, як зберегти відчуття можливостей тоді, коли життя різко змінює напрям.

– Світлано, ви не раз починали життя заново – у нових професіях, країні, навчанні. Коли і як ви вперше відчули, що здатні на такий перезапуск?

Мабуть ніколи кардинальні зміни в моєму житті не починалися з відчуття, що ось зараз я здатна. Все починається скоріше із звичайної цікавості. Потім я починаю знаходити інформацію, вивчати нову сферу або професію. А вже потім приходить те саме відчуття, що я цього хочу і формується баченя як саме це буде. Далі вже план реалізації: вхід у професію, які курси потрібні, в які організації чи компанії буду подавати резюме. Тобто, ідеї я виношую достатньо довго. 

Виключенням стало навчання в Карловому універсітеті. Тут спрацював фактор обставин – саме під час повномасштабної війни університет запропонував на деякі напрямки особливі умови для вступу. І в цьому випадку треба було вирішувати швидко. У мене було два тижні, щоб подати документи. За декілька років до цього я вже почала думати про те, щоб отримати ще одну освіту. Але все ж таки готовності та впевненості у відчуттях не було. 

– Переїзд до Праги став для вас не лише географічною, а й життєвою зміною. Що було найскладнішим у цій адаптації внутрішньо?

Найскладніше для мене – це небажання міняти своє життя. Одна справа, коли ти це робиш за своїм бажанням, і зовсім інша, коли тебе змушує до цього війна. Мабуть взагалі не важливо, де це відбувається. У Празі, чі в Дніпрі, чи в Києві. Напередодні 22 року я вже почала потроху планувати та реалізовувати переїзд до Києва. І ось я раптом у Празі. З одного боку, це було логічно, бо в мене тут жила вся родина. З іншого боку, спротив, бо це не те що я хотіла. Тому, внутрішньо я адаптацію, так би мовити, відштовхувала. 

– Ви вступили до університету в іншій країні й іншою мовою. Чи було відчуття, що доводиться знову ставати початківицею?

Ні, такого відчуття не було. Звичайно нова система освіти, багато нових правил та вимог, інші стосунки між студентами та викладачами. До речі, саме ці стосунки нівелюють відчуття новачка. Адже на магістерському напрямку у спілкуванні ми вже не студенти та викладачі, а колеги. До речі, на магістерську програму до європейських вузів вступають люди, які вже відбулися в професії, це в більшості 40+ років. Тож треба було подолати тільки мовний бар’ер та вивчити мову безпосередньо у процесі навчання. 

– Ви починали професійний шлях у Чехії з нуля. Чи було відчуття, що доводиться доводити свою спроможність більше, ніж місцевим?

Це відчуття у мене виникає кожного робочого дня. Але так насправді і є. Навіть у спілкуванні з моїми знайомими чехами щодо мого шляху ми порівнюємо і приходимо до висновку, що мені цей шлях дається складніше. Починаючи з того, що мені було складніше проходити курс на сертифікацію. І закінчуючи тим, що маючі всі компетенції та відповідність умовам праці, я отримала багато відмов від роботодавців, з такими… дещо розмитими й не зрозумілими аргументами. Але, гадаю, що це не тількі тому, що я іноземка. Щодо моєї професії це, мабуть, ще й тому, що я жінка.

– Що у вас сильніше – цікавість до нового чи впертість не відступати?

Без цікавості у чомусь я не буду вперта. Але, не руйную стіни, якщо побачу що воно того не варте. І на будь-якому етапі можу зупинитися. Тобто, здебільшого я раціональна. Але коли бачу чи відчуваю майже шкірою, що це реально моє, то буду монотонно колупати цю стіну.

– Ви обрали професію водійки медичних перевезень, досить складну і майже повністю чоловічу. Що саме керувало вами у цьому виборі?

«Я просто хочу» . Мабуть це стартова точка. Я хочу, я впевнена, що це моє, що я буду там на своєму місті, от і все. Чоловіча ця професія чи жіноча – мене взагалі не хвилює.

Існує дуже мало професій, в яких я визнаю, що чоловіки там будуть у пріоритеті. Ми часто розподіляємо професії на чоловічі й жіночі тільки тому, що нас так навчили. Колись шити одяг, вчити дітей у школах або лікувати могли лише чоловіки. Зараз це вже давно жіночі професії. Світ змінюється, постійно модернізується. І сьогодні там, де треба було переносити пацієнта на руках, є пристосовані авто, сучасні ноші, ліфти та інше.

– Ваш досвід волонтерства і такмеду вплинув на це професійне рішення?

Так, вплинув. Бо що таке маломобільні люди, яку допомогу вони потребують й як її надати я знаю саме зі свого волонтерського досвіду. До того ж у мене є зобов’язання надати першу допомогу, якщо у пацієнта погіршиться стан під час перевезення. Плюс, всі служби медичних перевезень входять до критичної інфраструктури. Це означає, що у разі якоїсь масової критичної ситуації ми будемо залучені як допоміжна сила. Тобто, я маю вміти допомогти лікарям і парамедикам за їхніми вказівками. Тож, мій досвід відіграв свою роль у виборі. Коли я зацікавилася цією професією я насамперед перерахувала свої скіли.

– Чи змінилося ваше відчуття життя після роботи поруч із хворобою і кризовими станами людей?

Звісно, так. Але це трапилося ще задовго до цієї роботи. Воно змінилося у 2014 році, коли я переступила приймальний ургентний вхід лікарні Мечнікова. Я навіть пам’ятаю до секунди, коли це змінилося. Я ще нічого не бачила, ні з ким не працювала й нікому не встигла допомогти сісти чи встати.  Та з того часу навчилася грати із собою в таку ментальну не корисну штуку як “декому ще гірше”. Але такий спосіб я б не порадила нікому. 

– Що для вас означав день, коли ви отримали ліцензію і контракт у Чехії?

Екзамени я здала об 11-й ранку, а вже о 12-й годині тримала ліцензію в руках, а о 16-й – контракт. Я взагалі не могла прийти до тями, від того, що все так швидко сталося. Ось воно тягнулося більше ніж пів року і тут в один день стає не зрозуміло – все скінчилося чи лише почалося. У мене було лише відчуття, що не завадило б хоч пару днів перерви між цими двома етапами. Я дуже нервувала протягом екзаменів, просто жахливо. Тому в той день ввечері раділи більше мої діти. А я могла відчувати тільки полегшення. На щастя, до виходу на роботу у мене було чотири дні, які я із задоволенням витратила на приготування до нового періоду.

– Суспільство часто говорить жінкам, що після 40 можливості звужуються. Ви коли-небудь відчували це на собі?

Скажімо так, я ніколи не відчувала, що саме мої можливості звужуються. Але відчувала, як їх звужує суспільство. І для мене особисто це дуже дратівлива річ. Тобто, якого біса, якщо я не бачу тут ніяких бар’єрів для своєї реалізації. А суспільство бачить. Тому що я жінка, що мені за сорок чи за п’ятдесят, тому що я матір або навпаки не маю дітей, тому що заміжня чи незаміжня і таке інше. І мені у такі моменти стає все одно, що там суспільство собі бачить. Але визнаю, що така ситуація реально впливає на жінок, на їхню мотивацію й вибір. І мій приклад це доводить: навіть у європейському, більш фемінізованому суспільстві, я багато разів (мабуть у 90% випадків) чую, що моя праця дуже тяжка для жінок. Проте в мене завжди є відповідь: бути матір’ю двох дітей – це теж тяжка праця. 

– Як змінилося ваше відчуття себе за ці роки – від «треба впоратися» до «я можу обирати»?

Після відчуття тимчасовості та підвішеного стану треба було повернутися впевненого стану опори на себе. На щастя, у мене дуже добра підтримка. Мої діти, донька та її чоловік, стали моєю першою опорою. До того ж у мене дуже підтримуюче близьке коло. Декілька важливих для мене людей, які на кожне моє починання в житті завжди реагували дуже позитивно – вау, це круто, давай роби, це ж класно!

З часом, через навчання, через досвід спілкування з людьми, через життя тут, в мене з’явилося розуміння cвоїх відмінностей, сильних сторін, тих цінностей, які є у мене та яких немає у місцевих. Спочатку ти відчуваєш цю межу між собою й людьми в чужій країні, і це неабияк демотивує. Але потім з’являється розуміння й бачення, що твоя відмінність – історична, ментальна, харАктерна – може бути навіть перевагою.

З’ясовується, що твої скіли і твій бекграунд все ж таки мають цінність. І це поступово міняє внутрішній стан, починає спадати напруження. З’являється розуміння як тут все працює та як використати це розуміння собі на користь. І як подолати сумнів роботодавця у тому, що ти, будучи жінкою, зможеш працювати з людьми у критичних чи поганих ментальних станах? Насамперед, сказати, що ти жінка з України.

Останні мої співбесіди були вже не схожими на традиційні. Це здебільшого було просто знайомство. Можливо, через те виникнення іншого відчуття себе, де більше впевненості й більше свободи. Я почала обирати сама, де б саме я хотіла працювати. 

– Якщо звести ваш шлях до однієї внутрішньої формули, що саме допомагає вам не боятися змін?

Взагалі я побоююсь змін. Всі зміни які відбулися в моєму житті навіть за властнім бажанням, завжди на початку мали страх. А якщо це не той вибір? Якщо в мене не вийде? Адже я терпіти не можу навіть думок про те, що я чогось не зможу. Але формула для цього є. Важливо не те, що я відчуваю страх й сумніви. Важливо що я з ним зможу впоратись. А ще мені звичайно допомагає пам’ять про власний досвід і про те, що такі зміни відбувалися в моєму життя не одноразово. Тож і тепер я знову все зможу подолати.