Валерія Татарчук керує великими проєктами, працює з темами, від яких легко вигоріти, виховує дітей і давно не вірить у красиву легенду про ідеальний баланс. Натомість говорить про те, як насправді виглядає життя жінки, яка одночасно відповідає за команду, важливі рішення і свою сім’ю. Ми говоримо з Валерією про виснаження й жіноче лідерство, упередження і ту внутрішню опору, без якої неможливо ні допомагати іншим, ні витримувати власний темп життя. Це інтерв’ю про жінку, яка не грає в «успішну успішність», а чесно говорить про ціну сили, емпатії та відповідальності.
Ви поєднуєте одразу кілька ролей — керівниці, мами, публічної особи. Як для вас виглядає баланс? Це взагалі про баланс чи радше про пріоритети у різні періоди життя?
Якщо чесно, я не вірю у баланс як у щось стабільне і досяжне в моїй реальності. Можливо, він існує, коли є велика кількість ресурсу: асистенти, команда, яка закриває побут і операційні завданняі. У мене цього немає, тому це про постійний вибір і пріоритети.
Буду відвертою, я часто відчуваю провину перед сім’єю і дітьми. Бо вони, по суті, платять найвищу ціну за мою роботу, за масштабні проєкти, за результати. І не тільки тому, що я багато працюю. Ще й тому, що я часто приходжу втомленою і не завжди маю достатньо ресурсу, щоб якісно проводити з ними час. Це складно визнавати, але для мене важливо бути чесною у цьому.
З іншого боку, у мене є сильне відчуття, що я маю робити більше зараз, поки є можливість, сили і вплив. І цей внутрішній конфлікт постійно поруч.
То що ж таке баланс для вас?
Свідомі рішення. Я намагаюся максимально цінувати той час, який ми проводимо разом. Це можуть бути спільні поїздки, канікули, які ми проводимо разом, а не у таборах. Мені важливо, щоб у дітей було справжнє відчуття відпочинку і присутності сім’ї.
І ще один важливий аспект: баланс — це не тільки те, коли ти ділиш себе між усіма, а й час для себе. Якщо я не наповнена, я не можу бути ні хорошою мамою, ні ефективною в роботі. Зараз я дедалі більше відчуваю потребу в простих речах: природа, свіже повітря, вечірні прогулянки, тиша. Це можуть бути теплі ванни, масаж — усе, що повертає мене в ресурс.
Я чітко живу за правилом: якщо чогось немає у календарі — цього немає у житті. Тому навіть відпочинок і час із сім’єю планую, як і робочі зустрічі, бо інакше це просто не відбудеться.

У благодійності емпатія є ключовою, але водночас вона може виснажувати. Як ви зберігаєте внутрішній ресурс і не вигораєте, постійно працюючи з чутливими темами?
Емпатія — це і сила, і ризик. У благодійності без неї неможливо, але якщо не вибудувати межі, то вона дуже швидко виснажує. І тут у мене є правило, яким я користуюся вже багато років: мої сльози нікому не допомагають.
Як би це жорстко не звучало, але якщо я плачу над історією дитини в лікарні чи над складною ситуацією родини, це не змінює їхню реальність. Мої сльози не є цілющими. Навпаки, якщо я вигораю, якщо занадто занурююся емоційно, я перестаю бути ефективною. А отже, і не можу допомогти. Наше завдання як фонду не просто співпереживати, а допомагати. Давати реальний результат.
Я для себе це пояснюю дуже простою метафорою: це як лікар. Уявіть хірурга, який під час операції починає плакати, бо йому дуже шкода пацієнта. Виглядає людяно, але це небезпечно і нелогічно, бо він не зможе виконати свою роботу на 100%.
Так само і в нашій сфері. Емпатія — це те, що запускає дію. Далі важливо не зруйнувати себе цими емоціями, зібратися і зробити свою роботу максимально якісно, щоб людина справді отримала допомогу.
Ще дуже важливі підтримка і система. Я не проживаю все одна. У мене є команда, є розподіл та процеси. І це теж допомагає не вигорати. Ну і, звісно, я стежу за своїм ресурсом. Бо у певний момент я чітко зрозуміла: моя стійкість — це теж інструмент допомоги іншим.

Чи стикалися ви з упередженнями як лідерка у благодійній або бізнес-сфері? Якщо так, то як ви на них реагували і що це змінило у вашому стилі управління?
Якщо чесно, дуже довго я не вірила, що гендерні упередження — це те, що реально впливає. Мені здавалося, що, якщо ти професійна, системна і даєш результат, цього достатньо. Але мій досвід показав, що це не завжди так.
Ще до роботи у благодійному фонді я багато років працювала у банківській системі, там це було набагато яскравіше видно. Бували моменти, коли я прямо відчувала, що впираюся у скляну стелю.
Було дуже чітке відчуття: щоб рухатися далі, потрібно бути частиною неформального кола. Багато важливих рішень ухвалювали не у переговорках, а поза ними — на перекурах або після роботи, коли колеги зустрічалися у пабах за пивом і саме там обговорювали та погоджували робочі питання. Я не курила, не проводила час у таких форматах, а отже, просто випадала з цих процесів. Це, по суті, обмежувало мої можливості зростання у тій системі.
Потім, коли я перейшла у благодійність, довгий час я цього не відчувала. Ця історія більше про цінності, сенси, результат — і це було дуже комфортне середовище. Але останні роки знову почала це помічати, особливо у взаємодії з бізнесом чи державними структурами.
А у чому це виявляється?
Бувають ситуації, коли тебе як жінку можуть сприймати менш серйозно: перебивати, не дослуховувати, знецінювати думку. У мене були випадки відверто зневажливого ставлення, аж до жестів у стилі «та зараз договорить і все». І це змусило мене багато переосмислити.
Я точно стала жорсткішою у зовнішніх комунікаціях. І якщо бачу навіть перші сигнали такого ставлення, то одразу змінюю тон, рамки і позицію. При цьому всередині команди я цього не переношу, у нас середовище поваги і партнерства.
Якщо говорити ширше, то жінкам і справді складніше. Але не через те, що вони слабші, а через контекст. Жінка часто має «додаткову зміну» — сім’ю, дітей, декрет. Поки вона випадає з професійного середовища, чоловіки цей час використовують для росту. І стартові можливості стають різними.
Плюс внутрішні бар’єри: невпевненість, сумніви, відчуття, що потрібно «наздоганяти». І зовнішні — очікування суспільства. Тут для мене відгукнулася думка, яку ми обговорювали з Катериною Сільченко у моєму подкасті «Знімаючи підбори»: ставлення до жінки починається з самої жінки.
Тільки ми самі можемо поступово це змінювати: через свою позицію, через те, як ми говоримо, як реагуємо, які межі ставимо. Це не швидкий процес, але він точно починається з рішення не погоджуватися на знецінення.

Як материнство вплинуло на ваш підхід до лідерства та ухвалення рішень? Стали ви більш емпатійною чи, навпаки, більш структурною?
Материнство дуже мене змінило і точно зробило більш емпатійною.
Але парадокс у тому, що водночас я стала і більш структурною. Коли в тебе є діти, ти просто не можеш дозволити собі хаос — ні у житті, ні у роботі. Я почала швидше ухвалювати рішення, чіткіше визначати пріоритети і краще відчувати людей.
А ще я почала більше думати про довгостроковий вплив. Не тільки «зробити проєкт», а «який світ ми цим створюємо для наших дітей».
У ваших проєктах багато про довіру між людьми, командами, донорами. Як ви її будуєте і які принципи для вас є непорушними у роботі з людьми?
Для мене довіра — це не те, що виникає швидко. Вона вибудовується роками через послідовні дії, відповідальність за свої слова і здатність тримати обіцянки навіть тоді, коли складно. Я дуже пильную це в роботі. У команді та партнерствах. Тому що один необережний крок може зруйнувати те, що будувалося довго.
Для мене є кілька непорушних принципів. Перший — нічого про людей без людей: ми не ухвалюємо рішень, які їх стосуються, без їхнього залучення. Другий — відповідальність за результат, а не пошук винних. Третій — етика завжди важливіша за швидкий результат. І ще один принцип — домовленості для мене дорівнюють зобов’язанням.
І важливо: довіра — це не тільки про «бути хорошими». Це і про вміння ставити межі, ухвалювати складні рішення і залишатися чесними у цих процесах.

Що для вас означає лідерство з емпатією? Це про м’якість, про силу чи про вміння тримати баланс між ними?
Для мене лідерство з емпатією точно не про слабкість, воно про м’яку силу.
Це той стан, коли ти одночасно відчуваєш людей і контекст, бачиш трохи далі, ніж просто сьогоднішній результат, і при цьому здатна ухвалювати рішення, навіть якщо вони непрості або не всім подобаються. Емпатійне лідерство для мене — це поєднання інтуїції, коли ти відчуваєш стан команди навіть без слів, стратегічного бачення, коли чітко розумієш, куди ви рухаєтесь і навіщо, та вміння тримати баланс між підтримкою і вимогливістю.
Це не про те, щоб бути зручною для всіх чи уникати складних розмов, а радше про створення середовища, де люди можуть бути ефективними, зростати і водночас залишатися людьми. А ще для мене це про довіру до команди. Коли ти не намагаєшся контролювати кожен крок, а створюєш рамку, в якій люди беруть відповідальність, розкриваються і стають сильнішими. Тому так, це і про м’якість, і про силу. Але ключове тут баланс і усвідомленість у кожному рішенні.
