Оксана Хромова21 квітня 2026 року у Будинку офіцерів відбулась сценічна вистава «(НЕ)Видимі жінки». Вона була присвячена тим, чиє життя тісно пов’язане з війною, навіть якщо зовні це не завжди помітно.
Захід відбувся за участі Катерина Левченко, Урядової уповноваженої з питань гендерної політики. У своєму виступі вона наголосила на важливості видимості досвідів жінок та необхідності їх врахування при формуванні державних політик.
П’ять жіночих історій
Вистава розгорталася як послідовність п’яти жіночих голосів, кожен із яких відкривав окремий вимір досвіду війни.
Перша історія — доньки, яка складає посилку: речі, дрібниці, ведмедик. Але за цією дією розмова про батька на фронті, про короткі дзвінки, які іноді не приходять вчасно, про дні, коли телефон мовчить довше, ніж має, і страх починає заповнювати простір.
Друга історія — сестри, чий брат зник безвісти. Вона говорить про стан, у якому немає відповіді, фіналу і навіть слова «втрата». Є тільки постійний пошук, дзвінки, списки, віра, яка не дозволяє зупинитися.
Третя історія — дружини пораненого військового. На сцені вона створює щось із матеріалу, який не одразу піддається. Її слова про лікарні, реабілітацію, нову реальність, у якій потрібно вчитися жити заново. Але найсильніше — це внутрішній стан, втому, злість, сором за ці почуття і необхідність бути опорою, коли сама ледве тримаєшся.
Четверта історія — матері, чий син у полоні. Її дія — ритмічне, безперервне в’язання. Вона говорить про очікування, новини і про те, як рутинні дії, навіть такі прості стають способом не розсипатися.
Остання історія — жінки, яка втратила коханого. На сцені вона працює з трояндами. Земля, коріння, вода. Вона говорить про життя, яке було, і про те, що не встигло статися. Про втрату, яку спочатку неможливо прийняти. Про місяці, коли ти просто виживаєш. Про страх знову жити, ніби це зрада. І про поступове повернення до життя через пам’ять, через дії, через допомогу іншим.
Після завершення перформенсу не було відчуття «фіналу». Тільки відчуття, що ці жінки нікуди не зникають. Вони залишаються у місті, у житті, поруч. І, можливо, головне, що змінюється після цього досвіду, це не розуміння війни, а погляд. Погляд на тих, хто поруч. На жінок, яких ми звикли бачити, але не завжди помічаємо.