Георгій Зантарая про спорт і батьківство без крику: «Одним днем можна змінити свою історію»

Георгій Зантарая — перший в історії України чемпіон світу з дзюдо, триразовий чемпіон Європи, голова Святошинської РДА та президент Федерації дзюдо Києва. Напередодні Дня батька ексклюзивно для WoMo він розповів, як спортивні принципи можуть допомогти у вихованні дітей. Про дисципліну, мотивацію і межі батьківського втручання та про те, як виростити відповідальну й щасливу дитину, читайте у нашому матеріалі.

Як тренери працювали з вами в дитинстві — що спрацювало, а що відштовхувало?

Почну з того, що завдяки моєму тренеру мене нічого не відштовхувало. Він зробив так, що я просто закохався у дзюдо. На тренуванні я міг робити те, чого не міг вдома — боротися й виплескувати емоції. І це було дуже важливо.

Але найбільше запам’яталися два моменти. Коли я програв змагання, тренер підійшов і сказав: «Якщо будеш тренуватися зі мною, наступного року виграєш цей турнір». Я не знаю чому, але повірив. І справді наступного року виграв. Іншого разу він пояснив: «Це не останній твій програш. І в житті їх буде багато. Але людину пам’ятають не за поразки».

Він пояснював: навіть якщо ти чотири рази їдеш на чемпіонат Європи і програєш, ти все одно людина, яка виграла чемпіонат Європи: «Одним днем ти можеш змінити свою історію».

Я вірив своєму тренеру як нікому. Він став для мене справжньою близькою людиною поруч із батьками. З ним я проводив навіть більше часу. І він дав мені головне — надію, що разом ми зможемо досягти чогось великого.

Де межа між вимогливістю і тиском? Як батькам не переступити цю межу?

Часто батьки віддають дітей у той вид спорту, яким самі займалися або який їм подобається. Я теж батько, тому говорю зі свого досвіду.

У спорті хтось розвивається швидше, хтось повільніше. Ті, хто швидко прогресує й починає вигравати, одразу отримують ярлики «талановитий» і «перспективний». І тут батьки починають підштовхувати сильніше. Але треба розуміти: діти мають залишатися дітьми. Якщо восьми-десятирічну дитину змушують тренуватися як олімпійського чемпіона, то вбивають задоволення від спорту і можливість природно розвиватися.

Часто батьки просто втілюють у дитині власні нереалізовані бажання. Якщо самі не досягли результату, вважають, що дитина має тренуватися вдвічі більше. Але тренер, насамперед, фахівець. Він знає, як працювати з конкретною дитиною, на які змагання виставляти і куди відправляти на збори. Батько, який втручається у цей процес, — як пацієнт, який приходить до лікаря, але ліки собі виписує сам.

Коли переходять межу — дитина терпить тиск роками. А коли їй виповнюється 18–20 і вона може сама обирати, у більшості випадків просто кидає спорт. Бо вже втомилася.

Чи можна виховати відповідальну дитину без покарань?

Звичайно, можна. Все залежить від середовища, яке її оточує. Тренер може пояснювати словами, власним прикладом, своїми спортивними досягненнями — як правильно тренуватися, як правильно поводитися.

У кожному виді спорту є своя етика. Дзюдо дуже філософський вид спорту з глибокими традиціями: поважай суперника, поважай тренера, стеж за собою — твоє кімоно біле і завжди має бути чистим. Ця філософія виходить далеко за межі залу. Я зустрічаю її принципи в бізнес-літературі: використовуй силу суперника проти нього. Так само, як і в житті.

Що робити, коли дитина відмовляється виконувати домовленості?

Пояснювати і зацікавлювати. І головне — надавати приклад. Якщо пообіцяли дитині щось купити або зробити — робіть і не шукайте приводів відкласти. Дитина все бачить і пам’ятає.

Якщо домовились, що вона ходить на тренування — не треба її змушувати. До 15 років більшість дітей ходять на секції тому, що батьки привели. Але далі вже має бути її власний вибір.

У мене двоє дітей, і я свідомо не втручаюся в їхній спортивний розвиток. Так, я розбираюся в спорті, щось може мені не подобатися, але мій тиск як батька і так уже відчувається. Додатковий тиск як колишнього чемпіона — це вже забагато. Бо навколо завжди знайдеться хтось, хто скаже: «Твій батько — чемпіон, а ти що?» Це руйнує.

Я кажу своїм дітям: є тренер — його слухайте на тренуванні. Я ваш батько. Моє завдання — створити умови, щоб вам хотілося займатися. І поки що це працює: їм подобається, без жодного примусу. Ми навіть не обговорюємо спорт вдома — ні програші, ні перемоги. Для цього є тренер.

Як формувати внутрішню мотивацію?

Найкраща мотивація — живий приклад. Коли я тренувався, у моєму залі займалися і дорослі спортсмени. Я бачив їх у новинах і думав: «Хочу теж поїхати в Японію. Хочу таке ж кімоно». Люди, які були старшими і досягли чогось завдяки спорту, мотивували мене більше за будь-які слова.

З часом мотивація змінюється, і це нормально. Але на старті саме такий живий орієнтир запалює.

Сьогодні ви займаєтеся політичною та громадською діяльністю. Чи допомагає спортивний досвід бути ефективнішим у різних сферах?

Безумовно. Дитина, яка займається спортом, живе за правилами — розкладом, дисципліною залу, повагою до тренера і суперника. Це формує внутрішній стрижень.

Я переніс цей принцип зі спорту в свою роботу: якщо нічого не робити — нічого не досягнеш. Пам’ятаю, як після тренування, коли всі вже пішли, я ліз по канату ще три рази. Завтра — ще три. За два дні — вже шість зайвих підйомів порівняно з тим, хто пішов раніше. Я не знав, що саме з цього вийде, але розумів: мій розвиток буде швидшим.

Тренер і батьки пояснювали: якщо пробуєш більше — це обов’язково повернеться у майбутньому. Так і в роботі: сьогодні я є головою Святошинської РДА, депутатом КМР та президентом Федерації дзюдо в Києві. Тому, враховуючи кількість навантаження і процесів, керуюсь принципом: прийдеш раніше, зробиш більше, і результат не забариться.

Одна порада батькам, які хочуть щось змінити вже сьогодні.

Станьте дитині другом. Я ніколи не кричав на свою дитину. Я взагалі намагаюся спілкуватися з дітьми як з рівними попри велику різницю у віці. Питаю, чого вони хочуть, підтримую їхні ідеї.

Сьогодні безліч можливостей знайти спільну мову з дитиною. На фоні будь-якого інтересу можна стати тією людиною, до якої дитина прийде порадитися, якій захоче розказати про своє життя. На жаль, у багатьох сім’ях такого немає.

У мене є простий ритуал: ми їдемо з сином в машині, і я питаю: «Ну що там у вас у школі?». І ми просто розмовляємо як двоє пацанів. Бажаю, аби в кожного, хто читає це інтервʼю, були класні стосунки з власними дітьми. Це надихає на нові звершення, які сьогодні так необхідні кожному з нас.