Леся Сайко«Повертаю собі себе» — це дебютне нонфікшн-видання авторки Ангеліни Буковської, в якому щоденникові записи переплітаються з терапевтичним текстом про переживання розриву стосунків, втрати та шлях до внутрішнього відновлення.
В основі книги — щирі рефлексії авторки, створені під час розставання. Вона ділиться тим, як поступово повертала собі здатність відчувати власні потреби, встановлювати особисті межі та довіряти своїм рішенням.
Крім того, окремі розділи містять практичні матеріали: запитання, що спонукають до саморефлексії, щоденникові вправи для роботи зі своїми думками й емоційними станами, а також прості техніки взаємодії з тілесними відчуттями.
Публікуємо уривок із цієї книжки
Контакт із тілом — це стан присутності. Це коли ви дихаєте і відчуваєте не тільки повітря в легенях, а й себе усю. Свою вагу. Свою форму. Своє «я є». Це коли ви відчуваєте емоції не як слова, а як хвилі в грудях, тепло в животі, стискання в плечах. Це коли ви можете зупинитися, покласти руку на серце і сказати: я тут. І тіло відповідає: я теж.
Найпростіше перевірити: ви в тілі — чи ні? — за реакцією на спокій. Якщо ви можете посидіти в тиші, заплющити очі, відчути подих і не втекти — ви вдома. Якщо ви не шукаєте відразу справ, повідомлень, звуків, дзвінків, значить, у вашому тілі безпечно. А це головна ознака зв’язку: не лише чути себе, а й не боятися бути із собою наодинці.
Тіло мудре. Воно не бреше. Воно пам’ятає, навіть коли свідомість забула, воно завжди шепоче правду, але ми часто навчені не слухати. Ми чекаємо, поки тіло закричить — через біль, втому, хворобу. Воно завжди говорить першим, у дрібницях. У позі, у русі, у диханні. І коли ми починаємо знову прислухатися, між нами і тілом виникає довіра.
Це не про контроль і не про досконалість. Це про ніжність та діалог. Коли я торкаюся себе не з критикою, а з повагою.Коли я вмиваюся і відчуваю шкіру. Коли я танцюю і не думаю, який вигляд маю. Коли я йду і слухаю звук своїх кроків. Коли я плачу і дозволяю собі цю сльозу. Це і є «самість» — жива у моїх руках, у моєму диханні, у моїх стегнах, у моїх очах. Вона завжди була тут. Я просто згадала, як із нею говорити.
Бо тіло справді говорить. Щодня. Але не мовою слів — мовою руху.
Це називається кінетична поведінка, усе те, як ми рухаємось, як торкаємося себе, як сидимо, стоїмо, ходимо, дихаємо. Це тіло, яке говорить без слів. І якщо прислухатись уважно, можна почути дуже багато. Кінетична поведінка — це дзеркало нашого внутрішнього стану. Це рух, який починається всередині й доходить до зовнішнього прояву.
І коли я кажу: «Я відчуваю себе» — я маю на увазі не просто емоцію в голові, а стан, який проявляється в тілі. У тому, як я рухаюся. Чи дозволяю собі розслабитися. Чи стискаюсь, коли страшно. Чи змінюю позу, коли щось тривожить. Чи даю собі танцювати, тягнутися, кричати, коли в тілі накопичилося більше, ніж воно здатне витримати.
Контакт із тілом — це не лише уважність до того, що я відчуваю, а й дозвіл тілу на рух у відповідь. Це теж кінетична поведінка. Моя внутрішня жінка, моя «самість» не сидить нерухомо за столом у напрузі. Вона танцює. Вона змінює позу. Вона тягнеться, коли втомлена. Вона хитається під музику. Вона рухається в ритмі свого серця.
Наше тіло не створене для застою. Але часто, коли ми від’єднані, воно завмирає. Ми перестаємо рухатися вільно. Ми «вбираємось у тіло», як у броню — стискаємо плечі, не дихаємо повними грудьми, стоїмо рівно, бо так «пристойно». А всередині каміння і мовчазний спротив.
Але є й інший шлях — шлях згадування. Коли я починаю дозволяти собі рухатись інакше. Коли я починаю знову довіряти імпульсам: потягнутися, згорнутися, лягти на підлогу, обійняти себе. Тоді моє тіло оживає.
Кінетична поведінка — це також спосіб, у який наше тіло рухається, реагує, взаємодіє з простором, іншими людьми та внутрішніми імпульсами. Це не тільки фізичний рух (ходьба, танець, жести), а й вияв глибших психоемоційних процесів через рух.
Коли ми в контакті з тілом, ми:
- рухаємося природно, без блоків, стиску, скутості;
- відчуваємо імпульси до руху — потягнутися, змінити позу, торкнутися себе;
- зчитуємо емоції через рух, наприклад, коли тіло хоче стискатися в тривозі або розкриватися в радості;
- вловлюємо, коли ми «завмираємо» або, навпаки, рухаємося надмірно, щоб утекти від почуттів.
Людина, яка втратила контакт із тілом, часто демонструє типову кінетичну поведінку відчуження: стиснуті плечі, сковування дихання, відсутність спонтанного руху, постійна напруга. Тіло не вільне, воно мовчить або «кричить» через симптоми.
Як повернути цей контакт?
- Повільність — ключ. Тіло не кричить. Тіло шепоче. І щоб його почути, треба сповільнитися. Прогулянка без мети. Душ без телефону. Прийом їжі без поспіху. Кожен момент, де ви присутня, — це акт повернення додому.
- Дотик. Покладіть руку на серце. На живіт. На стегна. Не оцінюйте. Не судіть. Просто торкніться і скажіть: «Я тут». Ваш дотик — це любов. Це мова, якою тіло розуміє, що ви його бачите.
- Рух без правил. Танцюйте без хореографії. Тягніться, як кішка. Рухайтеся не для інших, а для себе. Це може бути 5 хвилин на підлозі у тиші. Це може бути тряска, стрибки, плавні рухи — чого хоче ваше тіло сьогодні?
- Дихання. Дихання — це місток між тілом і духом. Заплющіть очі. Покладіть руки на живіт. І просто дихайте. Коли ви дихаєте усвідомлено — ви живете усвідомлено.
- Запитуйте: «Що ти хочеш, тіло?». Це може звучати дивно, але тіло відповідає. М’яко, інтуїтивно. «Хочу тепла». «Хочу спокою». «Хочу води». «Хочу плакати». Слухайте. Довіряйте. Втілюйте.
- Пишіть про тіло. Заведіть звичку час від часу записувати у щоденник:
— Де я почуваюся затиснутою?
— Де в тілі я відчуваю радість?
— Як моє тіло сьогодні говорить зі мною?
- Іноді біль — це не ворог, а вказівник: куди рухається душа і де їй ще боляче. Відчуйте біль — не втікайте. Іноді тіло говорить через біль. Через втому. Через спазми. Не бійтеся. Запитайте: «Що ти мені показуєш?».