Оксана ХромоваЕрнест Гемінґвей був одружений чотири рази, легко закохувався і переносив реальних людей у свої книжки. Жінки Ернеста Гемінґвея були журналістками, письменницями та жінками, які мали власні амбіції задовго до зустрічі з майбутнім нобелівським лауреатом.
Одні підтримували його на початку кар’єри. Інші сперечалися з ним за право працювати й бути почутими. Декому довелося заново будувати життя після стосунків із чоловіком, який умів писати про втрати значно краще, ніж визнавати власну відповідальність за них.
Аґнес фон Куровскі: кохання, яке стало романом
У 1918 році дев’ятнадцятирічний Гемінґвей потрапив до міланського шпиталю після поранення на італійському фронті. Там він закохався у медсестру Американського Червоного Хреста Аґнес фон Куровскі. Вона була старшою за нього на сім років і спочатку відповідала взаємністю.
Гемінґвей повернувся до США з планами на весілля. Невдовзі Аґнес написала, що сприймала його радше як юнака, про якого хотілося піклуватися, і заручилася з іншим чоловіком.
Цю історію пов’язують із романом «Прощавай, зброє», у якому поранений американець закохується в медсестру під час війни. Реальна Аґнес, утім, прожила власне довге життя, продовжувала працювати медсестрою і лише через десятиліття стала публічно говорити про листи молодого Гемінґвея.
Гертруда Стайн: наставниця, з якою він посварився
У Парижі 1920-х Гертруда Стайн уже була впливовою письменницею, колекціонеркою та господинею салону, де зустрічалися Пабло Пікассо, Анрі Матісс, Френсіс Скотт Фіцджеральд та інші представники модернізму.
Вона познайомила молодого Гемінґвея з паризьким літературним середовищем, читала його тексти й говорила з ним про ритм, повтори та економність мови. Саме від Стайн він почув вислів «втрачене покоління», який згодом використав як один з епіграфів до роману «І сонце сходить».
Їхня дружба завершилася конфліктом. Гемінґвей різко описав Стайн у мемуарах «Свято, яке завжди з тобою», опублікованих уже після його смерті. Вона також залишила власну версію їхніх стосунків. Історія наставництва перетворилася на суперечку двох авторів, кожен із яких дбав про місце у літературі.
Хедлі Річардсон: Париж до слави
Хедлі Річардсон стала першою дружиною Гемінґвея. У 1921 році вони одружилися, а невдовзі переїхали до Парижа. Вона була старшою за чоловіка на вісім років, мала невеликий спадок і фактично забезпечувала родину, поки він намагався стати письменником.
Саме Хедлі прожила з ним період дешевих квартир, позичених грошей і перших публікацій. У 1922 році вона втратила на вокзалі валізу, де лежали рукописи та копії майже всього, що Гемінґвей написав на той момент.
Шлюб зруйнував роман письменника з журналісткою Полін Пфайфер, яка була подругою родини. Після розлучення Хедлі вийшла заміж удруге й прожила з журналістом Полом Моурером понад сорок років.
Через багато років Гемінґвей повернувся до їхнього паризького життя у книжці «Свято, яке завжди з тобою». Хедлі там залишилася символом утраченого щастя. Для самої Хедлі розлучення стало початком іншого, значно спокійнішого життя.
Полін Пфайфер: журналістка Vogue і фінансова опора
Полін Пфайфер закінчила Школу журналістики Університету Міссурі, працювала у Vanity Fair та Vogue. Із Гемінґвеєм вона познайомилася у Парижі, коли він ще був одружений із Хедлі.
Полін походила із заможної родини. Її фінансова підтримка дала подружжю комфорт, якого Гемінґвей не мав на початку кар’єри. Вони переїхали до Кі-Веста, багато подорожували, виховували двох синів. Будинок родини у Флориді придбав для них дядько Полін.
Під час їхнього шлюбу Гемінґвей завершив «Прощавай, зброє», писав про кориду, полювання та громадянську війну в Іспанії. Полін водночас дедалі рідше з’являлася у власній професійній ролі. У популярній біографії чоловіка вона надовго залишилася «багатою другою дружиною», хоча до шлюбу мала освіту і кар’єру в провідних американських медіа.
Їхні стосунки завершилися за вже знайомим сценарієм: у житті письменника з’явилася інша журналістка.
Марта Ґеллгорн: репортерка, яка відмовилася жити в його тіні
Марта Ґеллгорн зустріла Гемінґвея 1936 року. Разом вони поїхали до Іспанії висвітлювати громадянську війну, а у 1940-му одружилися. Шлюб тривав п’ять років.
На момент знайомства Ґеллгорн уже писала про Велику депресію і працювала над власними книжками. Згодом вона висвітлювала війни та конфлікти у Європі, Азії, на Близькому Сході й у Центральній Америці. Під час висадки союзників у Нормандії вона потайки пробралася на госпітальне судно, бо не отримала офіційної акредитації.
Гемінґвей очікував, що дружина частіше перебуватиме поруч. А Геллґорн обирала редакційні завдання. Професійне суперництво, ревнощі та його роман із Мері Велш завершили шлюб.
Пізніше Геллґорн просила не представляти її винятково як третю дружину відомого письменника. Для цього були вагомі причини: її журналістська кар’єра тривала близько шістдесяти років.
Мері Велш: журналістка й хранителька архіву
Мері Велш працювала кореспонденткою журналів Time і Life. Із Гемінґвеєм вона познайомилася у Лондоні під час Другої світової війни, коли обоє були одружені з іншими людьми.
Вони одружилися 1946 року й жили на Кубі, а згодом у штаті Айдахо. Мері залишалася поруч у період погіршення його фізичного і психічного здоров’я. Після смерті Гемінґвея у 1961 році вона стала першою розпорядницею його літературної спадщини, працювала з рукописами й архівом, а також видала власні спогади «Як це було».
У пізніх творах чоловіка вона з’являлася під власним ім’ям або в образах, які легко впізнати. Та її роль виходила далеко за межі прототипу. Саме Мері довелося впорядковувати те, що залишилося після смерті одного з найвідоміших авторів XX століття.
Не лише музи Гемінґвея
Жінки Ернеста Гемінґвея впливали на його маршрути, побут, сюжети та уявлення про близькість. Він використовував їхні риси у персонажах, повертався до спільного минулого у книжках і нерідко залишав за собою право розповідати остаточну версію історії.
Сьогодні цих жінок варто сприймати окремо від його міфу. Слово «муза» для них надто тісне. Воно залишає в центрі великого письменника, а жінкам відводить роль джерела натхнення, підтримки або болю. Та кожна з них мала власну професію, амбіції й життя, яке не починалося зустріччю з Гемінґвеєм і не закінчувалося розривом із ним. Вони вплинули на його творчість, але давно заслуговують на те, щоб їхні історії розповідали окремо.