Леся СайкоЧи існують обдаровані діти? Ще кілька десятиліть тому відповідь на це запитання здавалася очевидною. Одних дітей називали обдарованими, інших – старанними, а ще когось вважали «звичайними». Сьогодні сучасна педагогіка дедалі частіше відмовляється від такого поділу. Не тому, що талантів стало менше. Навпаки – ми краще зрозуміли, наскільки по-різному вони можуть проявлятися.
Цього літа двоє учнів київської школи «МрійДій» – Артемій Грицай та Аріна Сарайкіна – отримали відзнаки Книги рекордів України за свої досягнення в англійській мові за результатами Кембриджських іспитів. П’ятнадцятирічний Артемій став наймолодшим українцем, який підтвердив рівень володіння англійською мовою С2, а дванадцятирічна Аріна – наймолодшою українкою, яка успішно склала міжнародний іспит на рівень В2. Для обох це стало визнанням багаторічної праці, наполегливості та любові до навчання.
Але ця історія – не лише про два рекорди. Вона змушує поставити інше запитання: що насправді допомагає дитині розкрити свій потенціал? Чому в одній школі учень може роками залишатися «звичайним», а в іншій – раптом знаходить справу, яка захоплює його настільки, що відкриває шлях до результатів, про які раніше навіть не мріяв?
У школі «МрійДій» переконані, що сьогодні важливіше говорити не про обдарованих і необдарованих дітей, а про те, чи вдалося дорослим побачити сильні сторони кожної дитини. Тут виходять із принципу, що талант є у кожного, але проявляється по-різному, у різному віці й за різних обставин. Якщо одна дитина вже впевнено демонструє свої здібності, а інша поки що ні – це ще не означає, що вона менш талановита. Можливо, вона ще не зустріла людей, які допоможуть повірити у власні сили.
Тут намагаються створити середовище, у якому кожен може рухатися у власному темпі, пробувати нове, помилятися, змінювати інтереси й поступово знаходити те, що справді захоплює. Адже рекорди – лише вершина айсберга. За ними стоять щоденна праця, цікавість, підтримка дорослих і віра в те, що дитина здатна на більше, ніж їй здається сьогодні.
Побачити дитину раніше, ніж вона сама повірить у себе
Коли в освіті говорять про індивідуальний підхід, часто складається враження, що йдеться про окрему програму для кожної дитини. Насправді все значно тонше.
Комусь потрібно більше часу, комусь – складніші виклики, а хтось починає цікавитися предметом лише тоді, коли бачить, як знання працюють у реальному житті. Тому навчальна програма для всіх однакова, але шлях до неї для кожної дитини може бути різним.
Учитель не намагається привести всіх до результату одним способом. Його завдання – знайти той, який допоможе саме цій дитині зрозуміти матеріал, відчути інтерес і зробити наступний крок.
Тому індивідуальний підхід починається навіть не з уроку, а зі звичайної уважності. Відкриття про дитину часто народжуються не під час контрольної роботи, а в повсякденному житті. Один учитель звертає увагу на незвично глибокі запитання на уроці природничих наук. Інший бачить, як під час командного проєкту дитина несподівано бере на себе роль лідера. А хтось помічає, що після невдачі вона не опускає рук, а вперто пробує ще раз.
Такі спостереження не залишаються випадковими. Учителі, тьютори й ментори постійно обговорюють їх між собою, щоб краще зрозуміти дитину: що її захоплює, у чому вона почувається впевнено, де потребує підтримки, а де вже готова до нових викликів.
Хто такі тьютори й ментори? Якщо говорити просто, це дорослі, які супроводжують дитину не лише в навчанні. Вони допомагають організувати освітньо-формаційний процес, підтримують у складні моменти, допомагають будувати стосунки з учителями й однокласниками, а інколи просто вислуховують. Саме тому поруч із ними легше наважитися спробувати щось нове й повірити у власні сили.
У школі переконані: потенціал найчастіше розкривається не тоді, коли все виходить легко, а тоді, коли поруч є дорослий, який у потрібний момент скаже: «Спробуй ще. Я бачу, що в тебе вийде».
Директорка київської школи «МрійДій» Світлана Заріпова говорить, що саме з таких моментів і починається справжнє навчання:
«Я люблю повторювати, що у батьків – безумовна любов, а у нас – безумовне прийняття. Це означає прийняти дитину такою, якою вона є сьогодні, і водночас допомогти їй побачити, ким вона може стати завтра».
Пані Світлана переконана, що така атмосфера допомагає дитині перестати боятися помилок. А коли відступає страх, з’являється місце для цікавості.
Там, де цікавість стає сильнішою за оцінки
Напевно, найважче в сучасній школі – не навчити дитину формул чи правил. Набагато складніше допомогти їй відчути радість від самого процесу пізнання. Бо саме цікавість стає тим двигуном, який згодом приводить і до високих результатів.
Талант рідко розкривається лише на уроках. Проєкти дають дітям можливість спробувати себе в різних ролях. Хтось несподівано виявляється сильним лідером, хтось із задоволенням бере на себе комунікацію, хтось відповідає за дизайн чи роботу з 3D-принтером, а хтось уперше відкриває, що любить працювати руками. Саме під час такої спільної роботи вчителі часто помічають сильні сторони дітей, які не завжди видно за шкільною партою.
Теми проєктів не спускаються згори. Учителі та учні презентують свої ідеї, і діти самі обирають, до якого проєкту хочуть долучитися. Тому спільна робота починається не з обов’язку, а з власного вибору.
Так кілька років тому народився проєкт «Лабораторія математичних мемів і жартів». Учитель математики Ярослав Ількун запропонував семикласникам досліджувати математичні меми. Щоб зрозуміти частину жартів, дітям доводилося розбирати теми, які зазвичай вивчають лише у старших класах. Згодом це переросло у спільний проєкт: школярі створили математичний календар, продали його на благодійному ярмарку, а виручені кошти передали на підтримку ЗСУ.
Але на цьому історія не закінчилася. Проєктна команда швидко перетворилася на справжній математичний фан-клуб. Навіть під час канікул діти попросили директорку школи Світлану Заріпову, яка за освітою математик, і далі надсилати їм цікаві задачі.
«Коли я запитала, чи продовжувати, усі одноголосно відповіли: “Так!”»
Саме заради таких моментів учителі й продовжують вигадувати нові проєкти. Бо, як кажуть у школі, немає кращої мотивації, ніж бачити, як у дітей загоряються очі.
Схожі історії народжуються й в інших проєктах. Хтось відкриває для себе програмування, хтось – театр чи дослідницьку роботу, а хтось випадково потрапляє до команди Destination Imagination і вже за кілька місяців починає серйозно готуватися до міжнародних змагань.
Спільне в усіх цих історіях одне: вони не починалися зі словами «ти маєш перемогти». Спочатку була цікавість, потім – підтримка дорослих, і лише згодом приходили результати.
У школі не вважають конкурси чи олімпіади самоціллю. Вони важливі не через дипломи чи медалі, а тому, що дають дитині можливість перевірити себе, навчитися працювати в команді, пережити поразки й перемоги та побачити, як знання працюють у реальному житті.
Учителька англійської мови й завідувачка кафедри іноземних мов Тетяна Бабій, яка готувала Артемія та Аріну до міжнародних іспитів, згадує, що жоден із них не прагнув рекорду заради рекорду. Їх обох об’єднувало інше – щире бажання рухатися вперед. Завдання школи полягало в тому, щоб підтримати це прагнення й допомогти дітям розкрити свій потенціал настільки, наскільки вони самі були готові працювати заради своєї мети.
«Найприємніше в цій історії навіть не рекорди, а бачити, як із кожним місяцем діти ставали впевненішими. Коли вони починали вірити, що можуть більше, ніж думали спочатку», – розповідає пані Тетяна.
Рекорди учнів у школі сприймають не як головну мету, а як нагадування про те, що великі досягнення починаються з маленького дитячого інтересу, який хтось із дорослих свого часу не проігнорував, а підтримав.
Найважливіше починається задовго до рекордів
У школі переконані: найважливіше – допомогти дитині знайти справу, яка настільки захоплює, що вона готова вкладати в неї час, зусилля й постійно розвиватися. Для когось це буде англійська мова, для когось – математика, театр, наука чи власний соціальний проєкт. І кожен із цих шляхів має свою цінність.
Інколи найбільшим досягненням семестру тут вважають зовсім не перемогу в конкурсі чи високий бал. А момент, коли учень або учениця, які кілька місяців боялися відповідати біля дошки, вперше самі піднімають руку. Для стороннього спостерігача це може бути дрібницею. Для вчителя – знак, що дитина почала вірити у власні сили.
Бо знання можна здобути. Навички – розвинути. А от віра у власні сили дуже часто народжується лише тоді, коли поруч є дорослий, який побачив у дитині трохи більше, ніж вона сама наважувалася побачити.
Можливо, саме з цього і починається справжня освіта.