Леся СайкоДоступність культурної події формується задовго до зустрічі з першими відвідувачами. Вона залежить від рішень, які команда ухвалює під час роботи з простором, програмою, сайтом та комунікацією.
Цього року інклюзивність та доступність стали одним із головних фокусів 15-го KISFF, який стартує у Києві 17 вересня. У програмі фестивалю будуть покази зі звукоописом і розширеними субтитрами, а окремі сеанси пройдуть зі зниженим сенсорним навантаженням.
Спеціально для WoMo Ніна Мацюк, комунікаторка теми інклюзивності та доступності, консультантка й ведуча “Подкасту про безбар’єрність” на Radio SKOVORODA, розповідає, що варто враховувати організаторам і чому доступність потрібно продумувати від самого початку.
В організації культурних подій часто трапляється одна й та сама помилка. Подію називають доступною, бо біля входу є пандус. Але людина взаємодіє з подією задовго до того, як опиняється біля входу. Спершу вона шукає програму й купує квиток. Потім планує маршрут. Уже на цьому етапі незручний сайт або відсутність інформації про доступність локації можуть дати відчуття, що на неї тут не чекали.
Безбар’єрність працює тоді, коли її не помічають. Коли не потрібно телефонувати організаторам і просити про окремі умови. Коли можна просто обрати фільм, виставу чи концерт і піти туди разом із друзями.
Доступ до культури часом сприймають як щось другорядне: спочатку варто подбати про базові потреби, а кіно чи фестиваль можуть зачекати. Але культура це також спілкування, новий досвід і відчуття належності до спільноти. Якщо людина не може потрапити до театру або на концерт, вона втрачає не лише кілька годин дозвілля. Вона поступово випадає з життя міста. А місто втрачає її досвід і голос.
Доступність не ділить людей на окремі групи
Важливо, щоб адаптовані покази не виокремлювалися у самостійну програму. Тоді люди опиняються розділеними. Людина має право обирати подію нарівні з усіма, а родини й компанії друзів проводити час разом. Це також нормалізує різні способи сприйняття культури: коли адаптовані формати органічно вписані в загальну програму, різниця в потребах перестає виглядати як щось незвичне, а стає звичною частиною культурного життя.
Добре, коли це враховують не лише в теорії. Це можна побачити на прикладі Київського міжнародного фестивалю короткометражних фільмів KISFF, який цього року присвячує окрему увагу доступності. Фестиваль не відокремлює адаптовані покази від основної програми: частину фільмів демонструють зі звукоописом і розширеними субтитрами, окремі покази проходять зі зниженим сенсорним навантаженням, а попередження про чутливий контент можна прочитати на сайті ще до придбання квитка. Для когось це дрібниця. Для батьків із дітьми, людей із підвищеною сенсорною чутливістю або тих, хто пережив травматичний досвід, така інформація може визначити, чи прийдуть вони взагалі.
Зрозуміла навігація потрібна всім, хто вперше опинився у незнайомому просторі. Якщо інформація недоступна, людина просто не зможе стати глядачем чи глядачкою. Приглушене світло або можливість вийти із зали й повернутися можуть зробити перегляд комфортнішим для дуже різних людей. Хороші рішення часто працюють ширше, ніж спочатку здається.
Не називати подію доступною, а робити її такою
Не кожна команда може усунути всі бар’єри одразу. І це нормально. Ненормально створювати хибне відчуття повної доступності. Краще чесно написати, що вже зроблено, а чого поки немає. Так людина зможе сама ухвалити рішення і підготуватися до візиту.
Далі потрібна послідовна робота. Фізична доступність простору, зрозумілі цифрові матеріали й доступний сайт важливі так само, як пандус на вході. Варто залучати консультантів, які мають підтверджену кваліфікацію і повністю відповідають за свої рекомендації. Команду, особливо людей, які першими зустрічають відвідувачів, потрібно навчати. Не лише організації простору, а й коректної лексики та етичної взаємодії з людьми, чий досвід відрізняється від їхнього власного. І обов’язково запитувати тих, хто користується адаптаціями, що справді працює, а що потрібно виправити. Не варто вирішувати за людей, що їм буде зручно.
Така увага розширює аудиторію і повертається довірою. Люди приходять знову, бо бачать, що їхні потреби враховують постійно, а не разово і для галочки.
Інклюзія в культурі не закінчується доступом до зали. Люди з інвалідністю та люди з різним життєвим досвідом мають бути художниками, режисерами, кураторами, менеджерами й експертами. Культура багатша, коли в ній представлені різний вік, гендер, соціальне й культурне походження, досвід війни. Тоді вона точніше відображає суспільство, для якого існує.