Оксана ХромоваЩо насправді означає бути сильною? У світі Лорен Робертс відповідь спочатку здається очевидною: сила — це магія. Той, хто нею володіє, має привілеї, владу й право на життя. Той, хто її не має, автоматично опиняється на нижчому щаблі.
Саме так починається історія «Безсилої» — романтичного фентезі про Пейден Ґрей. Дівчина не має магічних здібностей, але змушена приховувати це у світі, де слабкість може коштувати життя. Їй доводиться виживати серед наділених силою людей і доводити, що відсутність магії не означає безсилля.
Можливо, саме тому ця історія так відгукнулася читачам. «Безсила» стала бестселером The New York Times, була номінована на Goodreads Choice Award і зібрала на Goodreads уже понад мільйон оцінок.
Сила, яка не потребує боротьби
У «Могутній» Лорен Робертс пропонує подивитися на знайомий світ очима Адени — найкращої подруги Пейден. Події розгортаються паралельно з першою книгою, але цього разу в центрі опиняється героїня, чия сила має зовсім іншу природу.
Якщо Пейден бореться за право залишатися собою, то Адена нагадує: сила може бути не лише у протистоянні. Вона може виявлятися у дружбі, турботі, любові та здатності підтримати іншу людину, не втративши себе, коли навколо все руйнується.
Тому «Безсила» і «Могутня» — не просто дві історії з одного фентезійного світу. Це дві різні відповіді на те саме питання: чи обов’язково мати владу, магію або фізичну перевагу, щоб бути сильною?
«Могутня» також стала бестселером №1 The New York Times і зібрала сотні тисяч оцінок на Goodreads.
Тепер історія Адени приходить до українських читачів. Українське видання «Могутньої» від READBERRY скоро з’явиться у передпродажу. А поки WoMo пропонує одними з перших прочитати уривок українською ще до виходу книги.
Уривок із книги “Могутня” Лорен Робертс
Я вже майже дійшла до свого рогу, коли до мене долинув запах свіжого тіста. Живіт голосно забурчав, обурений відсутністю їжі. Ноги, ясна річ, негайно послухалися команди. Вони понесли мене до джерела запаху, а я тим часом іще міцніше притискаю до себе свої згортки тканини.
Так я й опиняюся перед купецькою повозкою, заваленою липкими булочками. Чоловік коротко киває, а я мило посміхаюсь йому у відповідь, наче й не планую нічого протизаконного. От тільки ця спокуса — вона наче спеціально для мене створена. Живіт наполягає на їжі, руки аж пече від бажання схопити вкритий глазур’ю шматок тіста.
Крадійка з мене, сказати чесно, завжди була нікудишня, тому це заняття я довіряла Пей. Але тепер її немає поруч — вона залишила мене наодинці з моїм апетитом і без жодних факторів стримування. А це поєднання до біса небезпечне. І мій голод зараз сильніший за будь-який здоровий глузд.
Одним словом, щойно купець відвертається, я знову роблю це.
Хапаю з прилавка липку булочку.
Відчуття меду, що просочується між пальцями — дежавю. Я дивлюся, як він виблискує в моїй долоні, намагаючись у той самий час тримати під пахвою однієї руки оберемок одягу. Повільно розвертаючись, я пошепки прошу пробачення у доброго на вигляд купця й відходжу від його прилавка.
І треба ж, саме цієї миті зелена спідниця-плісе, над якою я пропрацювала стільки годин, вислизає з купи одягу та приземляється позаду мене. Я розвертаюся, нахиляюся, щоб підняти її, поки не помітив купець, і…
— Агов, дівчинко! А гроші у тебе на це є?
І зриваюся бігти.
Жахлива я людина — краду й тікаю від наслідків. Не те щоб і Пей була жахливою людиною. Ні, просто я не з того тіста зліплена. Моя совість не може змиритися з таким жахливим учинком.
— Пробачте! — кричу я, несучись вулицею. — Впевнена, що вона страшенно смачна та вартує стільки грошей, скільки у мене точно немає!
Маневруючи у дедалі щільнішому натовпі, я відчуваю, як із кожним моїм кроком одяг, який тримаю під пахвою, ледь не випадає. За моєю втечею спостерігають розмиті обличчя перехожих, одне з них до половини закрите білою маскою.
Ідеально. Я привернула увагу Імперця.
Як і п’ять років тому, коли пішла на такий самий злочин.
Можна було б посміятися з того, що я так тупо вдруге налетіла на ті самі граблі, от тільки цього разу поруч не буде Пейден — вона вже не зможе мене врятувати. А отже, мені нічого не залишається, як чимдуж бігти й намагатися втекти від відповідальності за скоєне.
Тепер мене знову переслідує Імперець — він кричить мені в спину, вимагаючи зупинитись. Я змушую себе проігнорувати його погрози та пробігаю повз знайомий провулок, у глибині якого захований наш Форт. Відчуваю справжній фізичний біль, коли доводиться кинути в цей глухий кут оберемок одягу, але я заспокоюю свої шматки тканини: «Я за вами повернуся!». А потім міцно заплющую очі, щоб тільки не бачити, як результат багатогодинної праці летить на брудну бруківку.
Кинувши речі, я даю драпака, подумки проклинаючи себе за те, що накоїла. Щоправда, докори сумління не заважають мені на ходу запихатися тістом, намагаючись якомога швидше позбутися доказів злочину.
Я петляю вуличками, проскакую крізь підворіття й провулки, намагаючись не вдавитися краденим добром. Імперець продовжує переслідувати мене, я з розгону залітаю за ріг, аж тут…
Мене обхоплюють, притискаючи до незнайомого тіла, величезні руки. Усі мої намагання вирватися — марні, занадто вже великий той, хто стоїть за моєю спиною. Я вже збираюся закричати й спробувати покликати на допомогу хоч когось, кому не байдуже, але раптом рота мені затискає величезна долоня; від неї так сильно тхне сажею, що мені аж у носі крутить.
Мене тягнуть назад, усе далі й далі, аж поки мій викрадач не натрапляє на стіну та…
Проходить просто повз неї, змушуючи мене зробити те саме.
Я вивалююся з іншого боку стіни, ледь тримаючись на ногах. Чиясь мускулиста рука піднімає мене скоріше, ніж я встигаю поцілувати бруківку. Велика долоня досі міцно затискає мені рот і ніс, а я щосили борсаюся, намагаючись викричати все те, що намагаються в мені буквально придушити.
І якраз у цей момент я чхаю йому просто в долоню.
— Бляха!
Щойно моїм ногам вдається торкнутися землі, я відштовхуюся від того, кому належить цей глухий голос; у носі досі пече від сажі, якою вкрита його рука. Я роблю глибокий вдих, а потім розвертаюсь до нього, намагаючись зібрати думки докупи й приборкати емоції.
Та, схоже, ні перше, ні друге не вдається, бо, варто мені його побачити, голос сам собою сходить на хрипкий шепіт.
— Ти теж Фігляр?
Якщо в моїй голові ще й були якісь тверезі думки, вони миттєво випаровуються, коли я дивлюсь на нього
Якщо Бог існує, то цей чоловік — безпосередній доказ того, що у Нього є улюбленці.
Від його краси перехоплює подих — так я уявляю, наприклад, удар ножем під ребра. Він настільки вродливий, що його краса мене пронизує наскрізь. Він — мов лезо, все в ньому гостре та холодне.
І раптом, дивлячись на нього, я знову переживаю незрозуміле відчуття дежавю.
Закинувши голову, натрапляю очима на його темний погляд, а потім ковзаю нижче — до виразних вилиць. Простежую вигин його губ, аж поки мій погляд не спиняється на шрамі, що розсікає їх навпіл. Усе, що нижче обличчя, сховане під цупким, частково шкіряним одягом, хоча навіть так зрозуміло, наскільки цей чоловік кремезний. Темні рукави недбало закочені до ліктів, під ними м’язисті передпліччя, укриті чорною пилюкою, через яку я…
— Ти чхнула мені в руку, — витягує він перед собою кінцівку та недовірливо кліпає на власну долоню.
— Ну… — палахкотить усе моє тіло, поки я намагаюся підібрати слова. — Це через твою руку я чхнула.
— Та невже? — з виразом непробивного сарказму на обличчі каже чоловік, витираючи долоню об штани. — А я й не зрозумів.
Мене його тон трошки напружує, але, розуміючи, наскільки паршиве перше враження у нього могло про мене скластися, я змушую себе посміхнутися, сподіваючись на посмішку у відповідь.
— О-о-отже, — протягую кожну літеру, — ти, значить, Примарник?
Довгими пальцями не оскверненої моїм чханням руки він зачісує своє темне волосся. Воно розпатлане, з проділом і, мабуть, достатньо довге, щоб його можна було частково зв’язати ремінцем. Але коли він відкидає пасма з обличчя, я помічаю сріблясту смужку, що ховається серед суворих чорних хвиль.
Коли я бачу цей знак, він нагадує мені про Пей, і моє серце завмирає.
— Хіба проходу крізь стіну не вистачило, щоби зрозуміти? — сухо питає він, нарешті перевівши погляд на мене.
Сумніваюся, що найближчим часом я дочекаюся від нього бодай усмішки. Або доброго слова, якщо вже на те пішло. Та це не означає, що я не можу спробувати їх заслужити.
— Вибач… ем-м-м, я просто ніколи досі не зустрічала іншого Примарника, — всміхаюсь я, не звертаючи уваги на скам’янілий вираз його обличчя. — Ну, тобто, я, звісно, знала, що існують й інші. Не настільки ж я особлива, щоб бути єдиною у світі. Хоча…
— Слухай, я не сумніваюся, що ти хочеш розповісти мені щось дуже цікаве, але нам треба перейти до справи, — поважно киває він, намагаючись виразити співчуття. — Тому, перш ніж усе розповісти, я дозволю тобі поставити ще одне запитання.
— Прошу? — здивовано кліпаю я очима.
Його брова спантеличено вигинається.
— Це і є твоє запитання?
— П-про яку це справу ти кажеш? — випалюю я. — Що взагалі відбувається?
— Гаразд, це вже два запитання. Тому обирай, яке тобі більше до вподоби.
Ми замовкаємо, дивлячись одне на одного.
Залишається тільки уявляти, як би вчинила на моєму місці Пейден, але я впевнена, що без кинджала не обійшлося б. Утім, я обираю значно менш насильницький підхід — можливо, мені вдасться спекатися цього прекрасного здорованя нестримною набридливістю.
Зробивши глибокий вдих, я натягую на своє обличчя широку посмішку.
— Гаразд, — кажу я наймилішим тоном, на який здатна. — Чи не міг би ти просунути руку крізь стіну — для мене? Просто завжди хотілось побачити, як це робить хтось інший.
Він зітхає, прикривши долонею очі.
— Щось я навіть не здивований.
Я чекаю, поки він підходить до цегляної стіни та виставляє перед собою руку.
— Ой, стривай, — хихочу, поки він спроквола розвертається до мене. — Не ту стіну. Ні, хочу, щоб ти просунув руку крізь ось цю.
Я вказую на стіну навпроти нього, і цей безіменний чоловік, якого я не впевнена, чи хочу бачити знову, у відповідь дивиться на мене з саркастичною посмішкою. Підійшовши до стіни, котру я обрала, він розвертається та зводить брову.
— А щодо руки побажання маєш? Можливо, ту, на яку ти чхнула?
— Та ні, це вже геть безглуздо було б! — сміюся.
Його ліва рука тягнеться до стіни.
— Хоча ні, краще праву.
Він різко розвертається, ледве стримуючи роздратування.
— Ще якісь прохання? Може, й голову просунути? Або ногу?
Я хитаю головою, не припиняючи посміхатися.
— Ніяких!
Чоловік знову розвертається обличчям до стіни. Кілька секунд він просто чекає. Потім, озирнувшись, нарешті вирішує, що це безпечно, просуває руку крізь стіну. Я, усміхаючись знайомому видовищу, спостерігаю, як вона зникає по той бік цегляної кладки. Це напрочуд заспокійливе відчуття — знайти людину, жилами якої тече така сама кров, що й твоїми. Хай яким грубим він би не здавався.
Витягнувши руку зі стіни, чоловік утомлено зиркає на мене.
— Ну що, задоволена?
Я схрещую руки на грудях, намагаючись надати собі грізного вигляду.
— А якщо ні?
— Боюсь, життя сповнене розчарувань, — повертається він до мене; голос його низький, а тон — невимовно нудний. — Ну, а тепер настав час розповісти, навіщо я врятував твою задницю.
— Так, мені дуже цікаво дізнатися, — пронизую я його поглядом. — Бо у мене складається таке враження, що це сталося точно не тому, що у тебе дуже добре серце.
— Ну, звісно, — схрещує він брудні руки на обтягнутих шкірянкою грудях. — До речі, якого чорта ти просто не пройшла крізь якусь будівлю, щоб відірватися від Імперця?
Охоплена раптовим бажанням захистити власну гідність, я виклично піднімаю підборіддя.
— Ну, річ у тім… я ніколи не знаю, що чекає на іншому боці.
Я роззираюся навколо, раптово помітивши, в якій жахливій дірі ми опинилися. Це якась розвалюха, де немає ні душі, якщо не рахувати дрібну живність, що шарудить по кутках.
Незнайомець мовчки вивчає мене поглядом кілька нестерпно довгих секунд.
— Дивно, — констатує він нарешті.
Я відчуваю, як затримується на мені його погляд, і волію не знати, що саме він зараз бачить. Можливо, крапельки поту на моїй брові, або, що ще краще, копицю заплутаного волосся, яка вибилась із недбалого вузла на потилиці. Я незграбно проводжу липкою рукою по штанах, намагаючись витерти з долоні залишки меду.
Нарешті чоловік відриває від мене погляд.
— Гаразд, — каже він серйозно. — Мені… мені потрібна твоя допомога.
І мало не закочує очі, помітивши мою широку посмішку.
— Перепрошую, а ти не міг би повторити? — питаю я самовдоволено, прикладаючи до вуха долоню.
На його обличчі знову проступає вираз фальшивого співчуття.
— Навіть не сподівайся. У тебе закінчилися запитання, солоденька, — каже він, глибоко вдихнувши і почавши розгублено крокувати кімнатою. — Ти ж швачка, правда?
— Звідки ти знаєш, що я…
Але раптом слова мої обриваються — і серце тієї ж миті, здається, завмирає також. Я спантеличено дивлюсь на нього, і риси обличчя чоловіка раптом складаються у моїй голові в беззаперечно знайомий образ. Я аж зойкаю, і він здригається від несподіванки, притиснувши руку до серця.
— Ти! Я тебе знаю!
Він ховає очі, винувато уникаючи мого погляду.
— А я-то думаю, чого мені здалося, буцім я тебе знаю! — звинувачувально тицяю йому пальцем у груди. — Це ж ти на мене кричав на вулиці!
Чоловік нервово знизує плечима, чухаючи потилицю крізь розпатлане волосся.
— Я б радше сказав, що це була конструктивна критика, але розумію, як воно…
— Що ж, ти розкритикував мою улюблену блузу.
— І я не відмовляюся від своїх слів. Вона мала бути…
— Червоною, — закінчую, процідивши крізь зуби. — Ага, я пам’ятаю.
Він стоїть із таким виглядом, наче зараз розрегочеться.
— Ну, то ти її вже продала?
— Ні, — бурмочу я, не наважуючись подивитись на нього. — Покупець із тобою погодився.
Він заплющує очі, помітно борючись із самим собою, після чого важко видихає.
— Тобі неймовірно не пощастило, що в покупця, як виявилося, гарний смак.
Я зціплюю зуби, незнайоме відчуття сповнює мене роздратуванням. Поки що цей чоловік здається мені доволі нестерпним. Ніколи досі життя мене ще не зводило з людиною настільки холодною та зверхньою. Його здатність вивести з рівноваги вражає.
Та саме ця думка змушує мене стиснути щелепи й поставити перед собою нову мету. З цієї миті я просто відмовляюся дарувати йому задоволення бачити мене роздратованою.
І тому знову дивлюся на нього з широкою посмішкою.
— То чим саме я повинна тобі допомогти? — питаю.
Моя реакція його трохи лякає — він не одразу знаходить потрібні слова.
— Слухай, — зітхає нарешті, шукаючи своїми очима мої. — Щойно дуже важливу для мене людину відправили на Ігри. Ти точно знаєш, як це.
— Звідки ти… — здивовано морщу я лоба, але замовкаю на півслові. — Звідки ти про це знаєш?
— Я був на вулиці, коли карета забирала учасників до замку, — прокашлюється він. — Я бачив, як усередину зайшла Гера, а за нею — Срібноволоса Спасителька. Власне, тоді я помітив і тебе: ти так стрибала й махала їй руками, наче вона для тебе найважливіша у світі людина.
— Бо так і є, — шепочу я.
— Що ж, не знаю, як ти, а я з такою людиною у своєму житті попрощатися не встиг, — випльовує він ці слова, наче від них йому стає гірко в роті. — Гера ці Ігри не пройде. І саме тому мені потрібна твоя допомога.
Я дивлюся на нього співчутливо, хитаючи головою.
— І чим же я можу допомогти?
Він робить крок до мене, стрімко скорочуючи відстань між нами.
— Мені потрібно потрапити в замок, щоб востаннє її побачити. Я повинен дещо віддати їй, — швидко говорить чоловік, значно наполегливіше та щиріше, ніж до цього. — Знаю, це звучить божевільно, але якщо ти зможеш зробити так, щоб я був схожий на Імперця, то я зможу пройти крізь стіни та ходити замком, не боячись, що мене спіймають.