Леся Сайко1942 рік. Над Лондоном не стихають сирени повітряної тривоги. Вісімнадцятирічна Неллі Морріс, головна героїня книги «Дев’ятнадцять сходинок», що незабаром вийде у видавництві «Лабораторія», щодня дякує долі за те, що їй знову пощастило вийти з підземного сховища неушкодженою, а її сім’я все ще поруч.
Після знайомства з американським льотчиком Реєм, який дислокується неподалік, вона стає неначе одержима ідеєю пізнати такий вільний, неосяжний, але далекий від неї світ. І саме тоді, коли вона розпочинає нове омріяне життя, під час повітряного нальоту стається трагедія, яка розриває її світ на шматки. Але навіть тоді, коли здається, що надію втрачено, дівчина впевнена — любов і щастя здатні перемогти все.
Уривок з книжки «Дев’ятнадцять сходинок» Міллі Боббі Браун
Була сонячна вереснева неділя — тепла, наче влітку. У Неллі видався напружений тиждень на роботі у мерії — вона працювала секретаркою голови району, тож сьогодні їй хотілося бодай дрібку нормальності: хоч трохи пригадати довоєнне життя. До повітряних тривог, продовольчих карток і нескінченних безрадісних новин по радіо. Вона повела свою молодшу сестричку Фло на пікнік у парку. Було спекотно — в таку погоду з нетерпінням чекаєш на похолодання й листопад, але потім картатимеш себе за те, що скаржився на таку благодать.
Осіння прохолода настане зовсім скоро, сказала собі Неллі. А з нею прийдуть і похмурі зимові дні, тож доведеться вертатися з роботи в темряві, шпортаючись на неосвітленій вулиці й остерігаючись пасток на кожному ярді.
— Ну ж бо, Фло. Пришвидшімо крок. Тоді матимемо більше часу на пікнік, — промовила Неллі, смикаючи сестру за руку.
Вони йшли знайомими вулицями району Бетнал-Ґрін — вона мешкала тут усе життя, — повз ряди крамниць із убогими вітринами. Ношений одяг, у м’ясній лавці — баранина й кролик (Неллі так давно не куштувала яловичини!), черга — досі — до овочевого магазину за яблуками з кентських садів. Ось на розі залишки стіни розбомбленого будинку — на вікні дотепер одиноко коливається фіранка. Неллі відверталася від наслідків бомбардувань, від порожнин, на які перетворились домівки інших людей — такі ж, як і її власна. Їй не хотілось паскудити свій радісний настрій думками про них.
— Коли його відбудують? Коли людям повернуть їхні оселі? — спитала Фло, розглядаючи залишок стіни.
— Гадаю, коли скінчиться війна, — зітхнула Неллі й поправила кошик у себе на руці. Та люди, які тут жили, навряд чи повернуться додому, подумалось їй. Наскільки вона знала, будинок, який розвалився від прямого влучання, став могилою для своїх мешканців.
— А що як війна йтиме безкінечно?
Останнім часом газетні заголовки волали про те, як Королівські повітряні сили бомблять Мюнхен, і Неллі відчула, як на згадку про це в неї підскочив шлунок. Якщо британці успішно завдавали повітряних ударів по якомусь німецькому місту, можна було з упевненістю стверджувати, що відповідь не забариться.
А отже — бомбитимуть Лондон. Іст-Енд учергове опиниться в небезпеці.
Її сестричка, якій було лише сім, майже не пам’ятала початку війни, якій, здавалося, не було ні кінця ні краю. Війна не лише затьмарила дитинство Фло — вона вкрала і її, Неллі, юнацькі роки, коли вона мала б насолоджуватися життям і ні про що не хвилюватись. Утім, тепер уже було не так погано, як на самому початку, коли розбомблювали доки та склади, і не так, як під час Великого бліцу, коли Гітлер націлював свою військову авіацію на житлові квартали, намагаючись зломити дух британців. Нічого в нього не вийшло. Вони досі тут, досі б’ються й ніколи не здадуться, як сказав прем’єр-міністр на самому початку війни. Ніколи не здавайтесь. Згадавши промову містера Черчилля, Неллі демонстративно випнула підборіддя.
— Війна не триватиме вічно, обіцяю. Дивись, ми майже прийшли! — всміхнулась вона, бажаючи підбадьорити молодшу сестру. Вона повела її по мосту через Ріджентс-канал у парк Вікторії, повз статуї двох псів, що стерегли вхід до парку. Як завжди, Фло погладила обидві.
Зараз, коли парк Вікторії переважно зайнятий військовими — в одній частині розташовані зенітні гармати, а в іншій — табір для військовополонених, — тут стало значно менше місць, де можна було відчути справжню свободу. А втім, широкому загалу досі була доступна невеличка ділянка парку Вікторії, а також сквери й садочки, заховані між вулицями з вікторіанською рядковою забудовою. В деяких із них влаштували городи, але дітям теж було де пограти — майже в кожному скверику хлопці грали у футбол, використовуючи кинуті жужмом на землю куртки замість воріт.
Пройшовши трохи далі, сестри подолали місточок і потрапили на крихітний острівець посеред ставка.
— Я пам’ятаю часи, коли дітей на цей острівець не пускали, — повідомила Неллі Фло. — Він був лише для дорослих.
— Ви що, зовсім не ходили на цей острів, допоки не виросли? — округливши очі спитала Фло.
— Взагалі-то, ходили, — всміхнулась Неллі. — Бабз, Біллі і я — один з нас зазвичай відволікав сторожа, а інші по місточку бігли на острівець. Коли сторожейко нас помічав, ми вже встигали повністю обійти острів, тож він міг нас лише звідти шугонути, але бігали ми швидше, і йому ніколи не вдавалося нас наздогнати.
Фло розсміялась; Неллі теж усміхнулась. То були добрі довоєнні часи — вона була школяркою, а Фло ще зовсім немовлям. Вони з найкращою подругою Барбарою та її братом Біллі в ті часи були нерозлучні. Їхня трійця була приблизно ровесниками: Біллі був на рік старший за Неллі, а Бабз — на рік молодша. Вони виросли разом. Тепер Неллі вісімнадцять — уже більш-менш доросла, працевлаштована жінка з важливою посадою в мерії. Але часом їй так хочеться повернутися в дитинство й знову грати в парку в хованки з Біллі й Бабз.
Думка про Біллі ніби принадила його: Неллі помітила, як до них із широкою усмішкою наближається знайома фігура.
— Так і думав, що це ти, Неллі Морріс! У вас тут пікнік? — вигукнув Біллі, вказуючи на кошик у неї на згині ліктя.
— Так, вирішили на повну скористатися гарною погодою, та й Фло обожнює пікніки.
— Гадаю, лоскіт їй також буде до вподоби, — сказав Біллі й потягнувся до Фло. Та з вереском кинулася навтікача, а Неллі зі сміхом за ними спостерігала. Біллі був наче старший брат для них обох, до того ж страшенно їй подобався. В такі моменти можна було забути, що йде війна, і саме за такі миті Неллі й трималася.
Пробігши коло острівцем, ці двоє повернулись до неї — Біллі задихався.
— Вона тепер запрудка для мене, — мовив хрипко.
— Обережно, Біллі. В тебе ж астма.
Він кивнув і дістав лікувальну цигарку — завжди мав при собі. За кілька затяжок заховані в них ліки доходили до легень і припиняли хрипи.
— Знаю. Зі мною все гаразд. Біллі підкурив цигарку й глибоко вдихнув. — Ось. Тепер усе добре. А що у вас є поїсти?
Він кивнув на кошик у руках Неллі — там була їжа для пікніка, яку для дівчат склала їхня мама Ем.
— Сендвічі, печиво, домашній лимонад. Приєднаєшся до нас? Вистачить на трьох.
Насправді не вистачило б, але Неллі відчувала, що має його запросити.
Біллі похитав головою.
— Звучить спокусливо, але не можу. Пізніше в мене зміна. Повітряні тривоги не чекатимуть, поки я напікнікуюсь.
Він награно відкланявся, скуйовдив Фло волосся й пішов. Неллі споглядала, як Біллі крокує повз двох жінок середнього віку; одна тримала пуделя на повідці. Обидві глянули йому вслід і несхвально похитали головами. Собака навіть загавкав, і ніхто й не намагався вгамувати пса. Не дивно, що ці жінки вирішили, буцімто Біллі ухилянт: сьогодні він не у військовій формі. Вони ж не знають, що він наглядає за повітряними тривогами. Гадки не мають, як багато він працює, скільки додаткових змін відпрацьовує, скільки ночей стежить за людьми в укритті на станції метро, попри те що перебування внизу, серед вологого повітря, шкодить його легеням.
Кожен із них робив свій внесок в оборону країни. Батько Неллі, Чарлі, щотижня чергував по кілька змін пожежником, а ще працював комірником на складі в лондонських доках. Бабз гарувала на фабриці, де шили військовий однострій.
— Неееееллі! Коли ми їстимемо наші сендвічі? Я залишу скоринки для качок. Бачиш їх, он там? Там і каченята є!
— Та невже? Ходімо!
Неллі дозволила Фло потягнути себе до берега. І справді, серед очерету сиділа сім’я качок. Каченята були крихітні й пухнасті, й Неллі довелося докласти всіх зусиль, щоб утримати Фло на березі — нехай спостерігає, але не намагається схопити малюків.
По той бік парку, на закритій території мовчки стояли націлені в небо величезні зенітні гармати, або, як їх ще називали, «ак-ак» — готові до запуску при наступному повітряному нальоті. Але тут, біля їхніх ніг, було маленьке нагадування про те, що життя триває, як і завжди.