Адміністратори пройшли навіть інструктаж, як діяти у випадку панічної атаки у глядача: засновниця  «Дикого театру» Ярослава Кравченко про порятунок себе та тригери під час війни

З 24 лютого 2022 року в Україні вирують такі емоції, що, здавалось, театр не здатен витримати конкуренції з життям. Але це не так: квитки розкуповуються на усі вистави. А люди, які переживають справжнє горе 22 місяці поспіль, свідомо збільшують кількість променів справжнього щастя, відвідуючи спектаклі. І ці промені за яскравістю нарівні з тими, які з’являються, коли вдається розшукати та дочекатися з полону рідну людину чи завдяки лікарям повернутися з того світу. А як працюється митцям, коли на кров чи театральні постріли може бути гостра реакція у глядачів, які мають досвід  життя під бомбардуваннями та в окупації? Відповідає  засновниця незалежного «Дикого театру», ведуча проєктів «Телебачення Торонто», «Ебаут», фаундерка волонтерського фонду «Всі по 10» Ярослава Кравченко.

Я одна з небагатьох, хто лишився у Києві та робив репортажі про життя міста

Якими були перші рішення щодо діяльності «Дикого театру» та інших проєктів у перші місяці війни?

Я не розкажу нічого нового: ніхто ні 24 лютого 2022 року, ні місяць потому не думав про діяльність проєктів. Усі ми думали про наших людей та турбувалися, хто де перебував, хто їхав, хто йшов у ТрО, хто залишався у Києві. Ми робили переклики, ділились необхідним. Лише згодом, отямившись трохи, команди, з якими я співпрацюю, почали відновлювати виробництво контенту. Я одна з небагатьох, хто лишився у Києві і робив репортажі про життя міста, потім з “Ебаутом” ми почали випускати серії на живі важливі теми, записуючи через зум. «Дикий театр» відновив роботу лише через рік. Адже постало питання не тільки про відновлення вистав та збору команди, але й безпеки як команди, так і глядачів.

Чи виникало впродовж року простою питання щодо виїзду за кордон самій чи з колективом?

Досі не можу сказати, чи правильним було моє рішення залишитись. Тоді я відчула, що, перебуваючи в Києві, краще “вивезу” війну, ніж, якщо буду в стресі шукати прихистку деінде. Але потрібно зважати. що я не відповідальна ні за дітей, ні за кота, яких у мене немає. Щодо виїзду театру — мучили сумніви, адже на початку повномасштабного вторгнення ми мали шанс показати Європі наш справжній театр. Чи згаяли ми цей шанс? Як театр — так. Але, на щастя, в Європі зараз перебуває достатньо притомних українських митців.

Люди, що сьогодні ходять в театр, завтра створять історію

Що далось важко у перші дні повномасштабного вторгнення? І що – далось навзнаки вже на 22 місяці?

Ми усі були розбещені планами на майбутнє — попри всі проблеми в державі. До великої війни ми мали можливість творити, планувати, заробляти. Дуже важко далась ця нестабільність і непевність у завтра. Але сьогодні я можу сказати: «Так, це просто наша «нова реальність». Ми не маємо тішити себе думками, що після перемоги все буде, як до війни. Не буде. Але від кожного з нас залежить майбутнє.

Чи робився апгрейт вистав після відновлення роботи театру? Адже на кров та театральні постріли у глядачів, які мають тривалий досвід життя в окупації та під бомбардуваннями, могла бути гостра реакція.

Це один з гострих моментів, що неодноразово обговорювався з нашим головним режисером. Дійсно, багато вистав «Дикого театру» — це про екшн, постріли, кров. Ми мучились в пересторогах, а потім просто спитали наших глядачів: «Чи хочете ви повернення цих вистав?». Більшість сказали: «Так».

Звичайно, кількість пострілів ми скоротили. І раніше ми обов’язково попереджали про такі сцени в описі вистав, але зараз я щоразу про це нагадую, виходячи з мікрофоном до глядачів. Команда адміністраторів також пройшла інструктаж — не тільки про евакуацію в разі тривоги, але й про те, як діяти у випадку панічної атаки чи іншої кризової ситуації. Ми маємо дбати про наших глядачів, адже люди, що сьогодні ходять в театр, завтра створять історію.

Багато вистав є доступними онлайн — на порталі Dramox

Як ускладнилось ведення відвертого діалогу з глядачем під час повномасштабного вторгнення?

Зараз глядачі «Дикого» дуже оновилися. Фактично на кожну виставу приходить до 5-% нових глядачів. Я продовжую повторювати: вистави «Дикого» вас можуть травмувати, обурити, спровокувати, викликають залежність. Але прибрала класичну фразу «не рекомендовані людям з хиткою психікою», бо таких зараз в нашій країні важко знайти. Інколи глядачі, що виїхали, пишуть, як сумують за нашими виставами. Завдяки співпраці з порталом Dramox — багато вистав є доступними онлайн. «Дикий театр» цінують саме за відвертий діалог. Це — не той театр, де можна сховатися від реальності. У нас, навпаки, у неї можна потрапити. А щирість перевіряється, як золото. Тут глядачів в оману не введеш.

Чи вплинула на відновлення роботи театру ситуація з Довженко-центром? Чи були обшуки реквізиту, декорацій…

Оскільки «Дикий театр» завжди був мандрівним, то створення «Сцени 6» в Довженко-центрі дало нам певне відчуття гавані, дому. На «Сцені 6» ми працюємо вже майже 5 років, тому, звісно, що турбулентність і зазіхання на Довженко-центр безпосередньо впливають на нас. Чи були обшуки декорацій — не знаю. В активній фазі конфлікту – «Дикий» був на паузі. Але я, як директорка, завжди слідкую за ситуацією з Довженко-центром. І зараз вона знову невтішна…

Сенс волонтерського проєкту «Всі по 10» полягає у тому, що люди щодня донатять по 10 гривень на запити

Вас українці знають в обличчя завдяки телебаченню та онлайн-кастам. Як розвиватимуться ваші медійні проєкти надалі?

У моїй течці «Нові проєкти» лежить кілька ідей, що мали стартувати до війни. Серед них — лежить почата книга. Але поки що все на паузі. Я вчусь по-новому відчувати себе, тому чекаю сил і натхнення. Здебільшого зараз їх вистачає на підтримку проєктів, що вже працюють.

Понад півтора року тому я створила волонтерський проєкт «Всі по 10». Його сенс полягає в тому, що люди щодня донатять по 10 грн на запити військового чи  гуманітарного характеру. 27 травня 2022 року я прочитала пост волонтерки Маргарити Карабіненко про силу малих донатів — у 10 гривень. Оскільки люди виснажилися фінансово,ідея про «незначну” суму мені припала до смаку і я вирішила протестувати її на дієвість. Спочатку знайшла перевірених волонтерів, а вже 30 травня зробила для них перший збір. Реалізація проєкту відбулася швидко та органічно. Цей проєкт — єдиний новий, але він про щоденну допомогу мікродонатів, що дуже надихає.

Ви обирали таку цікаву нішу для волонтерства чи вона обрала вас?

Скажімо так, волонтерство на початку війни врятувало мене, а зараз, завдяки проєкту «Всі по 10», ми рятуємо людей.

Які рішення були вами прийняті на грані фолу через війну – і ви перемогли?

Скажу не про рішення, а про нові девізи, що з’явились. «Життя — це те, що відбувається з тобою сьогодні, а завтра може не бути». Це щодня стимулює мене цінувати і події, і людей. Ще я частіше ставлю собі питання перед прийняттям рішення: «Як зміниться світ, якщо ти це зробиш чи ні?» — це важливо перепитувати у себе. Я особисто відчуваю брак ресурсу, потрібно більше часу на відновлення. Тож, маю правильно розподіляти себе, а отже — і відмовляти.

Зараз, коли бачу несправедливість щодо когось, то приміряю її на себе і вступаю у боротьбу

Ви можете скласти топ 5 головних подій вашого життя після 24 лютого 2022 року?

Хочеться говорити про глобальну кристалізацію цінностей, перегляд кола спілкування. Я подивилась на себе по-іншому. Але, якщо виділяти важливі події, — це повний і категоричний перехід на українську, це відновлення роботи «Дикого театру», а з ним — відновлення діалогу з свідомою аудиторією, це навчання в KMBS і Aspen інституті, це принцип — брати більше відповідальності за формування суспільства, ніж було до того.

Але ви завжди мали активну позицію…

Так, я робила соціальні проєкти. Так, я складала заявки про неінклюзивні сходи тощо. Але зараз, коли бачу несправедливість щодо когось, то приміряю її на себе і вступаю в боротьбу.

Відверте обурення з аргументацією — дуже цінне

Чи з’явилась у вашому оточенні представники нових соціальних груп, з якими до війни ви не спілкувались? Що вони змінили у світогляді?

Так, в моєму оточенні з’явилось багато нових людей. Нам всім зручно у своїй бульбашці, та я переконана, що треба з неї виходити. Це розвиває, хоча часом дуже некомфортно. Днями у барі зустріла двох військових, що побували на виставі «Кицюня» нашого театру. Ця вистава вважається блокбастером і хітом. А вони її не додивились і обурені вийшли з залу. Я стояла, і з захватом слухала, що їх обурило. А вони не розуміли моєї реакції. Але насправді таке відверте обурення з аргументацією — дуже цінне. Вони побачили у виставі речі, зовсім не закладені там. І я зрозуміла: «Ого, як широко ми можемо зачепити аудиторію!». І треба це враховувати, бо розумні люди з полярними думками — ще й розвивають.

Ви плануєте майбутнє в умовах війни?

Мене завжди лякали питання про плани, що сягають 3-5 років. Не сприймайте надто серйозно, але настав мій час. Адже зараз я законно можу не планувати.

Яку зміну особистості у самій собі ви помітили впродовж 22 місяців війни?

Перші шість місяців я думала: «О, а  я нормально справляюсь: ані сліз, ані паніки, ані істерик». А ще через пів року зробила операцію. Сподівання, що війна когось не зачепить, що ви готові до будь-чого, є даремними. Проживання однієї ситуації легше не гарантує, що вивільнення емоцій і наслідки не стануться під час наступної. Ці 22 місяці щодня вчать мене бути уважною до себе і оточення, а ще — намагатися не образити і не нашкодити нікому, враховувати вразливість.

Чи відчули ви синдром вигоряння або наслідки стресу та як відновлювали лайф-баланс?

Вигорання як такого не було. Але я пропрацювала це ще раніше, а ось графіки звичних приходів натхнення змінились. Найгірший варіант — примушувати себе щось робити, коли немає сил. Примушувати себе відповідати своїм чи чужим очікуванням, не звертаючи увагу на свій стан.

Ідея рівності жінок і чоловіків в контексті війни набула сили

Війна вплинула на сутність вашого амбасадорства у русі HeForShe?

Ми з Майклом Щуром наче потрапили в день ховраха, ставши у 2019 році амбасадорами руху HeForShe.  Ми не можемо «передати пост», бо спочатку тривали два роки пандемії, потім війна — тож несемо ці цінності гідно, наскільки виходить. Рівність жінок і чоловіків в контексті війни не знецінилась як ідея, навпаки – набула сили, але суспільство дражливе до таких тем, тож способи донесення мають бути гнучкими і адаптивними.

Багато громадських діячок хвилюються, чи втримають жіноче лідерство після параду перемоги.

Жіноче лідерство сьогодні — це як хата з саману. З одного боку — це найдешевший і один з найбільш екологічних матеріалів, з іншого — за один день не можна зводити стіни вище, ніж 30 см, бо інакше все «попливе». Вибудовувати і встановлювати це лідерство потрібно обдумано, поступово та усвідомлено. Тоді ми і отримаємо будівлю, що стоятиме століттями.

Тетяна Марінова