Оксана ХромоваСміливість не за статевою ознакою — так ми назвали кілька інтерв’ю з українськими жінками, які повернулись з Ігор Нескорених 2025. У кожної з них — свій шлях. Проте спільним у всіх був захист рідної країни, попри виклики, сумніви й небезпеки. А потім — участь у найскладніших змаганнях. Однією з них стала Інна Короленко, військовослужбовиця з Одеси. Ще одна героїня WoMo — Алла Сенченко, ветеранка ЗСУ з Волинської області. Вона розповіла свою історію і відповіла на кілька запитань. Як це, бути жінкою у війську? А в національній збірній? Що криється за цією історією, читайте далі.
Алла Сенченко сама про себе говорить, що вона бунтарка, авантюристка і адреналінозалежна. Може ризикнути заради того, щоб відчути щось незвідане. Має хорошу інтуїцію й відчуває власну силу. З 2018 року три роки служила на контракті у 24-й бригаді. У грудні 2021-го звільнилася. Але за кілька місяців почалася повномасштабна війна. Не встигла розслабитися. Пішла у ТрО. У травні 2022 року, під час прориву з оточення в Лимані, Донецької області, потрапила у полон, де провела 8 місяців та 11 днів. Потім служила у територіальному центрі комплектування і соцпідтримки на Волині.
Участь в Іграх Нескорених повернула їй довіру до суспільства і віру у справедливість. Обіцяє й надалі боротися у пам’ять про побратимів і посестер, життя яких забрала війна.
Про себе
“Я справжня бунтарка. З самого дитинства не можу змиритися з несправедливістю. Відкриваю рот там, де інші змовчать”
Я контактна людина, але з часом, особливо тепер, я усвідомила, що мені набагато комфортніше бути наодинці. Це не просто потреба в тиші, а радше необхідність захистити свою вразливість. Я не хочу, щоб хтось зміг зробити мені боляче. Тому я живу сама, з моїм собакою. Ми з ним схожі: у кожного своя територія, ми не порушуємо особистий простір одне одного, і це приносить спокій.
Мене не лякають ризики, я добре усвідомлюю, що можу втратити, але для мене важливіше сказати, аніж замовчувати, навіть якщо це непросто.
Я також вважаю себе авантюристкою, справжньою адреналінозалежною особистістю, готовою ризикнути заради нових відчуттів. Тому в Іграх Нескорених я випробовую вейкборд і сноуборд. В останній момент я обрала скелетон, адже це було абсолютно нове для мене. Ігри Нескорених — це не просто спортивний захід, це шанс зробити щось важливе для себе і для інших. Потрапити в цю атмосферу, зануритися у нові види спорту — це справжній стрибок над собою, через власні болі і втрати.
Про віру і спостереження
“Як серфінгіст я постійно балансую. Але саме сила волі та міцний характер допомагають мені тримати рівновагу”
Цей рік виявився для мене досить успішним, і я не могла не замислитись над тим, що, можливо, маю всі шанси потрапити до збірної. Хоча не надто вірю у гороскопи, прочитала, що Близнюкам цей рік принесе те, що вони забажають. І, здається, все почало складатися саме так, як я сподівалася — непогано.
Місто надало мені житло, я нарешті звільнилася і відчула довгоочікувану свободу, якої так прагнула. Вступила до університету, обрала спеціальність психолога. Я переборола власні страхи, вирівняла психологічний стан та емоції. Відчуваю позитивні зміни, що додають мені сили та віри в себе. З’явилися нові люди у моєму житті, і це також приносить радість. Однак не обходиться без складних ситуацій, які часом кидають мене на межу відчаю.
Про війну
“Зараз у мене є відчуття, ніби я зробила лише перший крок, але так і не дійшла до фінішу. Мені хочеться, щоб мої заслуги були оцінені. Я прагну здобути перемогу у цій війні і бути частиною цього важливого процесу”
На війні я не боялася нічого, окрім полону. Коли мене “оформили” і посадили, як тваринку в клітку, я спочатку подумала, що це певна форма безпеки, адже у мене був статус “полонена” і це давало шанс дожити до обміну. Але як людина, що понад усе цінує свободу, не могла зрозуміти цього дивного відчуття свободи у клітці.
Коли я була на передовій, спрацьовували інстинкти самозбереження. На цих інстинктах і жила. І коли опинилася в полоні, ці інстинкти не залишили мене.
У полоні ти не думаєш про майбутнє, немає думок про те, що буде далі. Є лише “тут і тепер”. Я завмерла і пристосувалася до ситуації. Жодного разу не дозволила собі плакати, і сили мені давав досвід, здобутий до війни, коли я подорожувала. Я чітко бачила у своїй уяві картинки, у кольорах і запахах — схід сонця в Єгипті, над морем. Заплющувала очі, абстрагувалася і відчувала це гаряче повітря, прохолоду води. В уяві малювала Париж, Відень. Ці моменти не можна нав’язати, вони були моїм порятунком.
Вони (росіяни) намагалися знайти мої слабкі місця, намацати, чим можна маніпулювати. Мені було байдуже. Мої побратими загинули, і я вже не мала до них прив’язки. Коли на мене наставляли пістолет, я просто сказала: “Вбивай”. Вони робили свої перевірки, але я пройшла їх.
У полоні я навчилася приймати себе, навіть коли я була смердючою, брудною, бо інакше я б сама собі знизила самооцінку.
Коли я повернулася з полону, мене вразили наповнені слізьми очі мого побратима, в яких я побачила всю жорстокість війни, всі бої. Але водночас ці сльози були такими щирими й чистими, як у дітей, коли вони плачуть тими горошинами, що котяться щоками. Побратим так щиро плакав, що я була вражена.
Як бути жінкою у війську
“Я себе відчуваю цілком комфортно у чоловічому колективі, якщо вони поводяться толерантно та адекватно”
Бути жінкою в армії дуже складно. І фізично, і психологічно. У війську гендерне питання неоднозначне. Українська армія не дуже пристосована до такої кількості жінок, які перебувають на службі. Часто трапляються грубість і хейт. Але я себе відчуваю цілком комфортно у чоловічому колективі, якщо вони поводяться толерантно та адекватно.
Як бути жінкою у збірній
У складі збірної не існує жодних гендерних особливостей. Ми рівні і маємо такі ж можливості, попри наші різні травми та поранення.
У команді Нескорених я почуваюся однією з інших, мені комфортно і добре. Саме через те, що ставлення до мене адекватне. Тут не ділять на чоловіків чи жінок, ми всі — команда.
Про думки і підсвідомість
“Я йшла своїм тяжким шляхом, але є в ньому один великий бонус — мене ніхто не штовхав ззаду, я все пройшла сама”
Коли людина чогось боїться, це не означає, що вона притягує до себе небезпеку, але підсвідомо вона просто розуміє, що таке може статися. Ми часто не вміємо читати між рядків, не чуємо себе справжніх, не буваємо наодинці з власними думками, із собою. Найважче у житті — це залишитися собою, знайти себе, зрозуміти себе.
Мої побратими тримали оборону разом зі мною, ми разом стояли до кінця. На жаль, я втратила цих хлопців, але в тому не було моєї провини, і я не могла їх врятувати. Ніколи не можна звинувачувати себе в тому, що сталося. Єдиний раз, коли я задумалася, що все могло бути інакше, це коли ми змінили порядок у нашій трійці. Зазвичай, йдучи втрьох, я була посередині: першим йшов Володя, останнім — Сергій. Це були встановлені правила, як у перевізника, і їх не можна було порушувати. Але того разу я затрималася й пішла останньою.
До смерті я ставлюся особливо. І хочу сказати людям: «Припиніть бути залежними від тих, хто вже пішов. Їх треба поважати, пам’ятати, але не можна триматися за них занадто сильно. Коли ви чіпляєтесь за їхню душу, ви не даєте їй злетіти на небо».
На фото Алла у худі з написом «ВОЛЯ». Це благодійний мерч, розроблений у межах проєкту “Ми однієї крові”, який рятує життя та допомагає пораненим. 50% перерахровують ГО «ДонорUA», «Агентам крові», «Госпітальєрам» і на:
- доставку компонентів крові до гарячих точок;
- закупівлю засобів такмеду для наших воїнів;
- закупівлю ліків та обладнання для наших парамедиків.
Також проєкт відшиває і передає адаптивний одяг пораненим до евакопотягів і шпиталів.