Оксана ХромоваПитання інклюзії та рівних можливостей завжди були важливими для суспільства, а протягом останніх трьох років стали ще більш актуальними. Чому про безбар’єрність, гендерну рівність та розмаїття потрібно говорити на всіх рівнях? Як протистояти упередженням, змінювати наративи і які медійні проєкти допомагають рухатись далі? На ці та інші важливі питання редакції WoMo в ексклюзивному інтерв’ю розповіла Анастасія Гудима, директорка департаменту з питань розмаїття, інклюзії та рівних можливостей Суспільного Мовлення.
Як ви вважаєте, чому важливо висвітлювати табуйовані теми? Чи зустрічаєте ви спротив, коли намагаєтесь впроваджувати такі проєкти? Якщо так, то як ви долаєте цей спротив?
Тематика рівності, розмаїття та інклюзії не є чимось табуйованим. Це не виняток, а реальність, у якій ми всі живемо. Проблема не в тому, що про ці теми не можна говорити, а в тому, що часто їх намагаються маргіналізувати, витіснити на периферію суспільної уваги. Натомість ми переконані: якщо щось існує в житті людей, воно має бути представлене і в медіа.
На Суспільному ми не створюємо окремих «кутків» для тем національних спільнот, безбар’єрності, гендерної рівності чи інших важливих питань. Ми інтегруємо їх у всі наші платформи, аби вони не були «чужими». Наша мета — зробити ці теми природною частиною загального інформаційного простору. Саме тому ми працюємо з телебаченням, цифровими платформами, радіо та соцмережами, щоб охопити якомога ширше коло людей.
Спротив є — і зовні, і часом всередині компанії. Аудиторія нерідко реагує негативно через стереотипи або недостатню обізнаність. Усередині нашого медіа також існує певна стигма, адже Суспільне — це зріз українського суспільства, понад 3500 людей із різним досвідом і поглядами. Але ми не уникаємо цієї стигми, ми з нею працюємо. Думаю, поступова просвіта — наш головний інструмент.
Розкажіть про найвражаючі приклади упередженого ставлення, які вам запам’ятались.
Один із найяскравіших і нещодавніх випадків упередженого ставлення пов’язаний із циклом меморіальних історій «Імена». Ми розповіли історію загиблого героя, а відео містило фрагменти угорською мовою, бо саме так спілкувалася його родина, яка мешкає на Закарпатті і є угорського етнічного походження. Це викликало хвилю критичних коментарів, часом і серед колег. Дехто сприймав угорську мову не як частину особистої історії, а як політичний жест. Хоча герой віддав життя, захищаючи Україну, частина аудиторії критикувала сам факт використання угорської мови. Ми пояснили, що ці люди з-поміж національних спільнот України і є нашими громадянами, що мова, якою вони спілкуються вдома, не зменшує їхнього внеску у нашу спільну боротьбу.
Важливо говорити не лише про ідентичність, а й про людяність. Українці з національних спільнот такі ж громадяни, вони працюють, сплачують податки, донатять і воюють за Україну. Вони частина суспільства і заслуговують на рівне ставлення та повагу. Власне, це їм також гарантує закон.
Але цей випадок не був для мене несподіванкою. Уже понад п’ять років Суспільне веде системну роботу з висвітлення життя національних спільнот. Ми створюємо контент українською про ці громади, а також безпосередньо їхніми рідними мовами — румунською, ромською, угорською, болгарською тощо. Це не лише інформаційне право спільнот, а й спосіб подолання дезінформації, яка часто поширюється про українські реалії з боку медіа сусідніх країн.
Ще один виклик — запуск новинних дайджестів румунською та угорською мовами у 2022 році. Ми чітко пояснили мету проєкту, але частина аудиторії сприйняла це через призму стереотипів. У коментарях змішували мовне питання з геополітичними страхами. Негативна реакція була настільки потужною, що формат довелося тимчасово закрити. Але ми не вважаємо це поразкою, радше уроком.
Головний висновок — потрібно постійно працювати з аудиторією, пояснювати, говорити, відповідати на критику. У медіа неможливо уникнути опору авдиторії, але кожен матеріал, кожна історія — це шанс зруйнувати черговий стереотип і зробити рівність та розмаїття нормою.
Чи відчуваєте ви прогрес у суспільстві у питаннях гендерної рівності та інклюзії? Які події чи ініціативи сприяли цьому розвитку?
Прогрес у питаннях гендерної рівності та інклюзії помітний, хоча він не завжди відбувається лінійно. Серед ключових змін — зростання кількості ініціатив, які ставлять у центр уваги питання різноманіття, а також ширша інтеграція цих тем у публічний дискурс.
У нашій компанії є жінки-лідерки, і це дуже відчутно. Вони не просто обіймають керівні посади, вони ініціюють зміни, які мають практичний вплив. Лідерство у малих, але дуже важливих трансформаціях взяла на себе членкиня правління Марія Фрей. Саме завдяки її ініціативі Суспільне підписало Принципи розширення прав і можливостей жінок (WEPs) з ООН Жінки, що стало важливим кроком у розвитку інклюзивної політики компанії. Марія є прикладом інклюзивного лідерства, яке не просто змінює внутрішню культуру організації, а й створює простір для лідерства інших жінок. Це важливо не лише для самих працівниць, а й для суспільства загалом, адже зміни починаються з того, хто готовий взяти на себе відповідальність за них.
Якщо говорити про інклюзію (а це не лише про людей з інвалідністю), цьогоріч ми інформували про «Pride Month: Усі різні — усі рівні» та транслювали Дитяче Євробачення з перекладом жестовою мовою. Ми співпрацюємо з ініціативою «Спитай жінку», щоб залучати більше експерток у публічний простір. Гендерний баланс у медіа — це не просто про цифри, це про зміну уявлень про лідерство, знання і право голосу.
Які події чи ініціативи сприяли цьому розвитку?
Вже три роки Суспільне реалізує програму ВВС «50 на 50», що аналізує гендерний баланс у контенті. Прогрес помітний, але є теми, де чоловіки домінують — військова й спортивна експертиза.
Другий рік поспіль ми транслюємо Національний відбір та фінал Євробачення з перекладом жестовою мовою. Цього року ми пішли далі й створили спеціальну трансляцію на сайті Євробачення з більшою видимістю перекладачів жестової мови. Це не просто технологічне рішення, над яким працювали колеги, за що я дуже вдячна, а усвідомлення того, що рівність — це про доступність для всіх.
У 2024 році ми почали працювати над концепцією розмаїття, рівності та інклюзії, залучаючи зовнішніх експертів і експерток у різних темах. Один із розділів стосується гендерної рівності, і тут ми співпрацюємо з Лізою Кузьменко, головою ГО «Жінки в медіа». Завдяки цьому ми аналізуємо законодавчі зміни, як-от ратифікація Стамбульської конвенції, і водночас стикаємося з викликами, наприклад, із використанням фемінітивів у внутрішній документації через відсутність відповідної нормативної бази.
Яку роль відіграють медіа у протидії дискримінації? Як ви вважаєте, чого бракує для зміни наративів?
Медіа не лише відображають суспільні процеси, а й формують їх. Саме вони здатні руйнувати дискримінаційні наративи, змінювати уявлення про рівність і створювати нові стандарти суспільного діалогу. Проте для цього важливо не просто висвітлювати проблеми, а змінювати спосіб подання історій.
Занадто часто увага медіа фокусується на негативі, конфліктах чи стереотипах. Натомість для змін потрібні історії успіху — реальні приклади людей, які ламали бар’єри, долали дискримінацію і змінювали світ навколо себе. Такі історії не лише інформують, але й створюють емоційний зв’язок із аудиторією, допомагаючи їй переглянути власні упередження.
Особливо важливо це в умовах війни. Коли суспільство щодня стикається з випробуваннями, медіа мають нагадувати, що боротьба за рівність — це не окремий напрям, а частина спільного опору. Розповідаючи про різних людей, які воюють, волонтерять чи підтримують країну, незалежно від їхньої ідентичності, медіа створюють простір для єдності. Саме так формується новий наратив — той, у якому цінується кожен, а суспільство стає більш стійким і згуртованим (хоча це дуже амбітно і нереалістично звучить).
Розкажіть про створення контенту для національних меншин.
Робота з національними спільнотами починається з розуміння їхньої ідентичності та правильної термінології. До речі, на прохання самих спільнот, з якими ми працюємо понад п’ять років, ми уникаємо терміна «меншина», адже вони вважають його меншовартісним. Водночас у міжнародному контексті використовуємо термін national minorities.
Унікальність Суспільного полягає в тому, що це єдине медіа в Україні, яке мовить мовами національних спільнот. Контент створюється не лише про ці громади, а й самими їхніми представниками, що забезпечує автентичність матеріалів. Наші регіональні редакції в Одесі, Чернівцях та Ужгороді працюють безпосередньо у громадах, створюючи матеріали румунською, угорською, болгарською, гагаузькою, німецькою, словацькою та іншими мовами.
Ми розділяємо контент для національних спільнот: один — мовами цих спільнот, інший — українською мовою про них. Такий підхід дозволяє одночасно підтримувати мовне розмаїття та забезпечувати ширше розуміння культурних особливостей серед українськомовної аудиторії.
Як ви обираєте теми для таких проєктів?
Тематика формується на основі реальних потреб громад. Локальні історії стають ключовими у висвітленні життя спільнот. Наприклад, наші редактори у Чернівцях створили сюжет про традиції Маланки у румунській громаді, і завдяки тому, що журналістка була носієм мови, вдалося передати автентичність спілкування та емоцій.
Ми також працюємо з історично важливими темами, які виходять за межі річниць і пам’ятних дат. Наприклад, у проєктах про депортацію німців з України чи наслідки Голодомору ми зосереджуємо увагу на особистих історіях людей. Це допомагає показати, що трагедії минулого торкнулися всіх, незалежно від етнічного походження.
Над вдосконаленням контенту активно працює Надія Стадницька як випускова редакторка, що значно покращило якість матеріалів, особливо у виборі тем і підходах до монтажу. Важливу роль відіграють також головні редакторки регіональних мовників Тетяна Балла, Христина Андрицька та Анна Терзівець, які безпосередньо працюють із громадами.
Водночас у нас обмежені ресурси для висвітлення цієї тематики, тому ми завжди раді новим колегам, які обізнані у сфері національних спільнот або готові швидко навчатися. Якщо ви володієте однією з мов спільнот, це буде додатковим бонусом. Шукайте мене у соцмережах і пишіть!
Розкажіть, будь ласка, про проєкт, що висвітлює залученість ромів у війні з росією. Як виникла ідея, як йшли на контакт герої, які труднощі ви бачили?
Робота з темою ромської громади для нас є не просто журналістським викликом, а частиною ширшого процесу документування реальності. Роми — невід’ємна частина українського суспільства, і війна стала для них такою ж руйнівною, як і для інших громадян. Водночас тема їхньої участі у спротиві довгий час залишалася невидимою.
Наш документальний фільм «Таким мене зробила війна» розповідає історію Арсена — ромського військового, який після вторгнення Росії захищав Україну. Ця ідея виникла завдяки нашій режисерці Олені Кривенко, яка зустріла Арсена у Бучі у лютому 2022 року. Спочатку це була історія про добровольця, який не мав військового досвіду, але вирішив взяти зброю. Але згодом його життя кардинально змінилося — Арсен отримав важкі травми на фронті. Тому фільм не лише про війну, а й про повернення, про силу духу і боротьбу з дискримінацією.
Ще один важливий випадок — історія ветерана-рома, батька шістьох дітей, який втратив ногу на фронті. Після виходу нашого сюжету люди почали пропонувати допомогу, і завдяки спільним зусиллям йому вдалося отримати протез та повернутися до життя. Це яскравий приклад того, як медіа можуть не просто розповідати історії, а й реально змінювати долі.
Важливо також говорити про ромських жінок, чиї історії часто залишаються поза увагою суспільства. Наприклад, проблема паспортизації найбільше зачіпає саме ромських жінок — серед них найвищий відсоток осіб без документів. Це позбавляє їх доступу до медицини, освіти, соціального захисту. Але йдеться не лише про бар’єри, а й про роль жінок у громаді та їхній внесок у суспільство. Розповідаючи ці історії, ми показуємо не лише виклики, а й можливості змін, закликаючи суспільство допомагати, а державу — створювати ефективні рішення.
Які успіхи Департаменту розмаїття, інклюзії та рівних можливостей вам особливо приємно згадати?
Говорячи про досягнення Департаменту, варто почати з його створення. Це стало можливим завдяки ініціативі членкині правління Суспільного Мовлення Юлії Федів, яка очолила напрям соціально впливового контенту. У наших спільних розмовах вона побачила необхідність ширшого висвітлення тем розмаїття та інклюзії, що і стало основою для створення департаменту у квітні цього року. Водночас Координаційний центр, який займався роботою з національними спільнотами, залишився у складі департаменту, і ця тематика залишається нашим ключовим фокусом.
Ще одним важливим досягненням є системна інтеграція тем інклюзії та рівності у найрейтинговіші продукти Суспільного. Це дозволяє говорити про розмаїття не як про окремий сегмент, а як про природну частину загального інформаційного простору.
Ми пишаємося тим, що наші проєкти отримують міжнародне визнання. Наприклад, уже другий рік поспіль документальні роботи Суспільного потрапляють до шортлістів німецького фестивалю у категорії «Розмаїття, рівність та інклюзія». Також на фестивалі «Серце Європи» у Варшаві ми здобули дві нагороди: перше місце посів проєкт «Мій Крим», а друге — «Таким мене зробила війна», який розповідає про ромського військового Арсена.
Значущим є і визнання на фестивалі у Лондоні, де наш документальний фільм «Капеланки. Молитва у пеклі» отримав нагороду. Крім того, наша креативна продюсерка Олена Кривенко, авторка та режисерка фільму «Таким мене зробила війна», увійшла до шортліста та отримала спеціальну відзнаку премії Journalist Excellence Awards 2024 для журналістів, які працюють із ромською тематикою.
Ці нагороди демонструють, що теми розмаїття та рівності можуть бути представлені на найвищому рівні та отримувати міжнародне визнання. Це мотивує нас рухатися вперед і продовжувати роботу.
Фільм «Капеланки. Молитва у пеклі» дійсно вражає. Як з’явилась ідея, скільки тривала робота над фільмом, з якими труднощами стикалася команда?
Ідея створення фільму «Капеланки. Молитва у пеклі» виникла після роботи над проєктом «Капелани. Віра на війні», який висвітлював історії чоловіків-капеланів, що пройшли полон і воювали на острові Зміїний. Той фільм отримав високу оцінку як в Україні, так і на міжнародному рівні, зокрема, здобув перемогу в конкурсі Європейської мовної спілки.
Цей успіх спонукав команду дослідити ще одну важливу, але маловідому тему — роль жінок у капеланстві. Жіноче капеланство існувало, але залишалося непомітним навіть у військових колах. Випускова редакторка проєктів для і про національні спільноти Надія Стадницька ініціювала дослідження цієї теми та знайшла героїнь, які стали центральними персонажами фільму. Режисеркою проєкту стала Олена Кривенко.
Найбільшим викликом було подолання стереотипів. У капеланських спільнотах домінували чоловіки, і навіть у Києві на зустрічі військових капеланів жінок майже не було. Команда мала довести, що жінки не лише можуть бути капеланками, але й виконують цю роль не менш ефективно, ніж чоловіки.
Фільм показує, що капеланки відіграють унікальну роль на фронті. Вони не просто виконують релігійну місію, а стають опорою для військових, до яких часто легше відкритися саме жінці. Їхня присутність допомагає долати психологічні травми, підтримує моральний дух і зберігає людяність навіть у найскладніших умовах війни.
Важливо наголосити, що фільм «Капеланки. Молитва у пеклі» здобула перше місце у категорії «Найкращий повнометражний телевізійний фільм» на Міжнародному кінофестивалі «Жінки та світ» — International Film Festival Women and the World (IFFWW), що тривав у Лондоні з 21 по 23 листопада.
Ви кажете, що відкрили для себе багато вимірів в історії про капеланок під час роботи над фільмом. Розкажіть про це докладніше.
Робота над фільмом стала не просто зніманням, а процесом відкриття. Ми побачили, що капеланки — це значно більше ніж просто духовна підтримка. Вони виконують роль психологів, радниць, моральної опори, а іноді навіть стають як сім’я для військових.
Одна з найбільш разючих речей — їхній зв’язок із родинами військових. У фільмі є сцена, де капеланка після повернення із зони бойових дій спілкується з рідними військових. Вона передає їм слова підтримки, молиться разом із ними, допомагає пережити невідомість. Це нагадує, що капеланство — це не лише про фронт, а й про тих, хто чекає вдома.
Неочікуваним відкриттям став і цифровий аспект їхньої роботи. Одна з капеланок веде TikTok, де ділиться молитовними відео, словами підтримки для військових. Це сучасний формат капеланства, який руйнує уявлення про релігійне служіння як щось традиційне й статичне.
Капеланки не просто підтримують військових, вони змінюють сам підхід до військового душпастирства. Їхній приклад доводить, що емпатія, сила духу та людяність можуть бути не менш потужною зброєю, ніж будь-яка тактика чи стратегія.
Які книги останнім часом вас вразили, що ви любите читати?
Для мене книги — це не просто тексти, а спосіб розуміти, як працює суспільство і що насправді керує нашими рішеннями. Ось три з останніх прочитаних, які справили на мене сильне враження.
«Історія мізогінії у світі». Ця книга з’явилася у моєму житті випадково: я побачила її на столі Юлії Федів і не змогла пройти повз. І це одна з тих випадковостей, які змінюють мислення. Вона досліджує, як дискримінація жінок закладена настільки глибоко, що ми навіть не завжди її помічаємо. Я б сказала, що це книга не про минуле, а про сьогодення, тому що більшість цих механізмів працюють досі.
«Нерівність — це не природний порядок речей. Це система, яку хтось вигадує, підтримує та захищає».
Після цієї книги важко не помічати, наскільки часто дискримінація виправдовується «традиціями» або «природою».
«Амазонки Моссаду». Якщо говорити про силу та витривалість, то це саме про них. Жінки, які працювали у розвідці, виконували місії, що змінювали перебіг історії, і водночас втрачали себе, бо їхня робота потребувала повного перевтілення. Для мене найсильніший момент — історія жінки, яка змінила свій вигляд настільки, що власна дитина її не впізнала.
«Нас навчили, що тиша — найкраща зброя. Але коли вона стає способом життя, повернути голос буває неможливо».
«Каста. Витоки наших невдоволень» Ізабель Вілкерсон. Ця книга змінює спосіб сприйняття соціальної нерівності. Я б сказала, що після неї неможливо не помічати кастову систему, навіть якщо раніше ти думав(ла), що її не існує. Вілкерсон пояснює, як кастові структури працюють у США, Індії, нацистській Німеччині і чому вони продовжують існувати в інших формах. Для мене це книга про невидимі кордони, які визначають можливості людей, навіть якщо здається, що вони вільні.
«Каста — це архітектура людської ієрархії, яку ми не помічаємо, як не помічаємо повітря, яким дихаємо».
«Ті, хто народився у привілейованому класі, рідко задумуються, як багато для них зробила система».
Я б сказала, що всі три книги — це можливість подивитися на світ інакше. Після них дуже складно повертатися до «як було».
Чи є якась фраза, яку ви завжди тримаєте в голові і яка підтримує вас?
Мені близька цитата Григорія Сковороди: «Любов виникає з любові: коли хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю». Ці слова для мене не просто красива фраза, а принцип взаємодії з людьми. У роботі над темами розмаїття, рівності та інклюзії я часто повертаюся до цієї думки. Вона нагадує, що повага, прийняття та емпатія починаються з наших власних дій і ставлення до інших.
Розкажіть про власні способи самопідтримки (ритуали тощо).
Для мене самопідтримка — це насамперед можливість повернути собі внутрішній баланс, особливо в умовах постійного інформаційного напруження. Найкраще з цим завданням справляється біг. Це спосіб упорядкувати думки, перезавантажитися та звільнитися від відчуття перевантаження. Після пробіжки завжди стає легше.
Ще один важливий момент — прогулянки з моїм собакою. Спочатку я хвилювалася, як поєднати динамічний графік із відповідальністю за тварину, але ці ранкові й вечірні прогулянки стали моїм способом зупинитися, відчути момент і просто побути наодинці з думками.
І, звичайно, кава. Це мій маленький ритуал початку дня (та й упродовж дня також). Коли довкола занадто багато шуму, горнятко кави допомагає структурувати день і повернути відчуття стабільності. Маленькі ритуали насправді мають значення, адже вони допомагають утриматися на поверхні навіть у найбільш хаотичні періоди.
Чи бувають у вас сумніви щодо власної кваліфікації (комплекс самозванця) і як ви цьому протидієте?
Сумніви щодо власної кваліфікації супроводжують мене постійно. Це не лише питання професійних навичок, а й внутрішній діалог, який змушує замислюватися, чи достатньо зроблено, чи правильні рішення ухвалені, чи встигаю я за викликами. В умовах війни цей тиск лише посилюється — робота стає складнішою, відповідальність вищою, а час на рефлексію обмеженим.
Я ловлю себе на думці, що навіть у моменти відпочинку виникає відчуття провини: чи варто зараз дозволити собі серіал чи прогулянку, коли є ще стільки завдань? Але я усвідомлюю, що виснаження не робить ні мене, ні мою роботу ефективнішою. А відновлення є такою ж важливою частиною процесу, як і постійний рух уперед.
Часом з’являється відчуття, що теми, над якими я працюю, недостатньо пріоритетні в умовах війни. Але щоразу, коли бачу реальний вплив наших матеріалів, розумію: рівність, інклюзія, розмаїття — це не абстрактні поняття, а питання, які впливають на конкретних людей тут і тепер. І це дає сили продовжувати.
Я намагаюся не забувати визнавати навіть невеликі досягнення — і свої, і команди. Маленькі перемоги складаються у великі результати. Підтримка колег та обмін досвідом допомагають не загубитися у сумнівах. Інколи найкращий спосіб впоратися із внутрішнім критиком — це просто продовжувати робити свою справу, не очікуючи миттєвих відповідей, а спостерігаючи за змінами, які з часом стають очевидними.
Окремо хочу подякувати своїй команді, яка є для мене особистою підтримкою. Сподіваюся, що я також є підтримкою для них. Не буду перераховувати кожного, адже спільно з регіональними редакціями мовлення національних спільнот наша команда складається майже з 50 людей. Але всі, хто це прочитає, зрозуміють, що я щиро вдячна саме їм за будь-яку допомогу та підтримку. Насправді багато впевненості в моїй роботі додає Юлія Федів, і я розумію, наскільки важливим є фідбек керівництва для відчуття впевненості та усвідомлення значущості нашої роботи.