Оксана ХромоваДивний, довготелесий і сутулий чоловік із складним характером закохався у дивовижну дівчину — оперну діву та «гордість нації», яку називали «шведським солов’єм». Між ними не було нічого спільного, окрім того що вона все життя була його єдиною, далекою і недосяжною любов’ю, якій він присвятив свої найвідоміші казки.
Нездатний до навчання
Ганс Крістіан Андерсен з дитинства був фантазером і любив розповідати неймовірні історії. Але однолітки його недолюблювали і вважали ненормальним. Шкільний учитель був такої самої думки — цей учень був зовсім не здатний до навчання. Правопис давався йому з великими труднощами, й до кінця життя він писав з великою кількістю помилок.
У 14 років Ганс вирішив стати актором і вирушив до Копенгагена. Худий, з величезним носом, маленькими очима і надто довгими руками, нервовий і невпевнений підліток з’явився перед керівництвом трупи. Але стати актором йому не вдалося. Зате його твори настільки сподобалися керівнику королівського театру, що він узявся всіляко допомагати письменнику-початківцю. Його зусилля були винагороджені, і незабаром ніхто не сумнівався у геніальності Андерсена. Як і у його непростій натурі.
Похмурий письменник
Він зовсім не виносив критики на свою адресу. Міг впасти в істерику лише тому, що статті у газетах, на його думку, недостатньо захоплювали. Ганс, як і раніше, любив читати свої твори друзям і знайомим. Але якщо у цей момент входила покоївка, він міг перерватися на півслові і втекти з кімнати. Розпач і тугу могла викликати будь-яка дрібниця: недостатньо доброзичливий погляд чи надто холодний, на його думку, тон листа.
Вирушаючи у подорож, письменник неодмінно брав із собою мотузку. Він панічно боявся згоріти і вважав, що мотузка допоможе йому врятуватися в разі пожежі. Друзі насилу виносили спілкування з письменником, а жінок Андерсен просто боявся. Ексцентричний, істеричний, недовірливий і дивно одягнений, він розумів, що любовні пригоди не для нього. Все життя він прожив незайманим, а його нечасте спілкування з прекрасною статтю обмежувалося виключно розмовами про життя.
Зірка першої величини
Дженні Лінд була однією з найдорожчих оперних співачок XIX століття, а її гастролі називали божим благословенням. Вона почала співати у дев’ятирічному віці, а коли їй виповнилося вісімнадцять — зібрала перший у своєму житті аншлаг у себе на батьківщині, у Стокгольмі. Нею захоплювалися Оноре де Бальзак і Генріх Гейне, Олександр Дюма і Чарльз Діккенс, їй аплодували королівські особи. При цьому відома співачка була надзвичайно скромна і мала рідкісні душевні якості.
Заробляючи мільйони, вела скромний спосіб життя, проте щедро жертвувала на благодійність і культуру. А свій талант смиренно приймала як милість небес і бачила своє покликання в тому, щоб розпорядитися ним на благо інших людей. Своєю популярністю та багатством Дженні була зобов’язана опері. Але ні до, ні після неї історія не знала примадонни, настільки несхожої на примадонну, ніж вона.
Казка його життя
Андерсен і Лінд зустрілися у 1840 році. У своїй автобіографії казкар писав про те, що дівчина видалася йому настільки пересічною, що він одразу про неї забув. Насправді від першої зустрічі він думав про Дженні довгі три роки, поки не побачив її знову в Копенгагені. Восени 1843-го у щоденнику Ганса з’явилися лише два слова: «Я люблю!».
Андерсен закохався, але був надто нерішучий і сором’язливий, щоб зізнатися у своїх почуттях. Вона виїхала з Данії, ні про що не здогадуючись, а він у розпачі надіслав їй услід лист із зізнанням. Але через рік, коли вони знову зустрілися, співачка жодного слова не сказала про те, що прочитала його. Під час її гастролей у столиці Данії вони бачилися щодня, проте стосунки ці були дивними та болісними для них обох. Вона називала його «братцем» або «дитям», хоча тоді їй було 26, а йому 40.
Найбільше кохання
У різдвяний святвечір 1846 року Андерсен раптом вирішив, що саме сьогодні Дженні запросить його в гості і цілий день провів в очікуванні біля вікна. Чомусь письменник був упевнений, що, якщо він проведе свято в будинку коханої Дженні, в їхніх стосунках обов’язково щось зміниться. Зрештою в цю казкову ніч повинні траплятися дива, а у всіляких дивах знаменитий казкар розбирався непогано. Андерсен вже не раз намагався освідчитися Лінд у коханні, але у відповідь чув, що співачка може запропонувати йому лише дружбу.
Якось Дженні чи то жартома, чи то всерйоз запитала його: «Андерсене, чи не хочете стати моїм братом?» І закоханий казкар покірливо погодився на цю роль, аби бути поруч із коханою.
Але дива так і не сталося. Запрошення він не отримав, і найчарівнішу ніч року провів на самоті біля вікна, спостерігаючи за публікою, що веселиться.
Згодом Дженні Лінд поїхала на тривалі гастролі до Німеччини, де з успіхом виступала разом із Феліксом Мендельсоном. Композитор був настільки закоханий у співачку, що обіцяв заради неї покинути сім’ю, щоб утекти з нею до Америки, й навіть погрожував самогубством. Але Дженні не відповіла на його почуття. Вона поїхала до Лондону, потім гастролювала Європою, що зробило її надзвичайно відомою та багатою. У листопаді 1847-го Лінд дізналася про смерть Мендельсона, а через два роки залишила оперну сцену і заснувала стипендіальний фонд його імені.
П’ять років потому Дженні вийшла заміж за молодого піаніста Отто Гольшмідта. Тоді ж Андерсен її бачив востаннє. Він познайомився з її чоловіком, обсипав молодят компліментами і розлучився зі своєю коханою назавжди.
Ціна казок
Андерсен любив Дженні, свою Снігову Королеву, все життя. Його потреба у коханні та увазі була великою, але страх перед жінками був ще сильнішим. Він не був коханим так, як кохав сам. І у нього завжди, навіть у роки його слави, стискалось серце, щойно відчував таку знайому йому самотність.
Під кінець життя дивацтва казкаря ставали дедалі помітнішими. Письменник любив заходити до публічних будинків, де довго розмовляв з оголеними дівчатами, незважаючи на подив мешканок борделів. Тілесні стосунки з будь-якою жінкою здавались йому зрадою, адже він так і не зміг розлюбити свою обожнювану Дженні. Незадовго до смерті Андерсен зовсім перестав писати.
«Чарівні історії більше не приходять до мене. Я залишився зовсім один», — писав він у щоденнику. Ганс боявся, що його поховають живим, і благав, щоб перед тим, як покласти до труни, йому розрізали одну з артерій. “Це тільки здається, що я помер”, — застерігав він у записках друзів та лікарів під час хвороби.
Життєвий шлях казкаря не був усипаний трояндами. За свій божественний дар уяви та творчості Андерсен платив тяжкою самотністю.
«Я заплатив за свої казки велику, непомірну ціну. Відмовився заради них від особистого щастя і пропустив той час, коли уява мала поступитися місцем дійсності…» — писав Ганс Крістіан. Після довгої хвороби він тихо помер у своїй віллі Ролігхед.
А герої його казок і сьогодні живуть у книгах із мріями про кохання, сповнене щастя і страждань. Русалочка, яка відмовилася від свого світу заради принца, Еліза, яка жила із страшним закляттям, і стійкий олов’яний солдатик, що згорів у полум’ї разом зі своєю прекрасною танцівницею.