«Від грудня наші військові медики проходять психологічну реабілітацію у Швеції» — голова правління Всеукраїнського об’єднання «Патріот» Анна Майборода

Війна з російськими загарбниками в Анни Майбороди триває вже дев’ять років — вона почалась для неї 24 лютого, але 2014 року. Тоді окупанти увійшли до Криму та почали утримувати в облозі спочатку українських військових. А потім з гуртожитків ЗСУ не гребували викидати родини тих, хто не перейшов на бік окупантів. Не давали одягнутись ані вагітним жінкам, ані малечі. Дивитися на те, що відбувається, сидячи перед телевізором, сили не було. І Анна Майборода почала діяти як волонтер. За роки війни з загарбниками заради порятунку життів наших оборонців довелось подолати волонтерський марафон —  стати Головою правління Всеукраїнського об’єднання «Патріот», очолити проєкт у Medpatriot.ua, обійняти посаду співголови Ради волонтерів при Міністерстві оборони України та попрацювати двічі радником — у Міністра оборони України Степана Полторака та в РНБО.

Ми були вражені безпорадністю генералів

Як рятували родини військовослужбовців під час окупації Криму у 2014-му?

Після Євромайдану у 2014 році, коли ми сподівались, що розпочнемо здійснювати наші бажання жити краще, сплативши за це кров’ю, почалась окупація Криму. Сидіти та дивитись, як блокують наші частини, тримаючи у заручниках українців, було неможливо. Єдиною комунікацією був Фейсбук. Я натрапила на допис, де повідомлялося, що військовій частині у Криму потрібні продукти харчування. Я по бізнесу почала шукати виходи на керівників та власників супермаркетів, готелів. Підприємці давали продукти, виділяли ресурси, — і так стартувала ініціатива «Підтримай армію України». За забезпеченням харчуванням пішли прохання про бронежилети з  раціями.

Ще звернулась дівчина, яка повідомила, що в одній із заблокованих частин усі командири перейшли на бік росіян, командування взяв на себе найстарший за званням на той час. Це був Юрій Головаченко. Я йому зателефонувала, хотіла з ним поговорити про продукти. А він несподівано сказав, що йому потрібна 21 автівка, аби вивезти біля тисячі людей. Це було питання життя та смерті, бо родини військовослужбовців були окупантами виселені з гуртожитку на вулиці – з дітьми, з вагітними дружинами. Зв’язку з Генштабом немає, тому він сам прийняв рішення евакуювати усіх на територію, підконтрольну Україні. Написала я про це у нашу групу, і таким чином почався збір коштів. Тоді кінорежисер Олег Сенцов був в «Автомайдані у Криму», він активно включився. Знайшли чотири автобуси, автівки, почали шукати, куди вивезти стільки людей та де їх розмістити. Кінцевий пункт їх подорожі змінювався чотири рази. І так звичайні цивільні люди організували вивіз військової частини.

У Києві мені вдалось  знайти телефон заступника міністра оборони Петра Мехеда. Прорвались зі скандалом до нього у кабінет з невеличкою групою підприємців-активістів. А він сказав: фінансових можливостей евакуювати наші частини у Міноборони немає, комунікації з загарбниками немає, транспорту немає. Фактично надія тільки на цивільних небайдужих людей. Ми вийшли шокованими з кабінету, повідомили про почуте у Фейсбуці.

Люди об’єдналися: Олег Сенцов на місці знаходив транспорт, його заправляли, людей вивозили. І так частина за частиною (від Феодосії до Севастополя) до червня 2014 року ми вивозили родини військовослужбовців та їх самих. Навіть вивезли військовий кран! Паралельно ми почали взаємодіяти з Міноборони – величезною махіною, на яку покладена безпека держави, а вона з цією функцією не здатна впоратись. Ми були вражені безпорадністю генералів, бо не було навіть елементарного, наприклад, медичних аптечок. Коли почалась окупація Донбасу, пішли бої. В цей час українці скуповували все, що могли в Європі, — від амуніції та приладів. Ми допомагали тактичним підрозділам – каски, бронежилети, акумулятори слали звідусіль. Ми, ВО «Патріот», почали пропонувати Міноборони рішення з березня. Фонд «Повернись живим» — з травня 2014 року. Але ми зрозуміли, що в одних краще виходить з обладнанням, в інших — з ліками. Так ми комунікували між собою та по одному ходили до Міноборони. І тоді нам стало зрозуміло, що треба створити інструмент взаємодії. І Україна створила прецедент у світі, бо звичайні громадяни приходили до Міноборони, до військових частин, дізнавались про проблеми та креативно, швидко та ефективно розв’язували питання, бо не обмежені наказами, погонами та інструкціями. Для скоординованої роботи треба було вносити купу пропозицій по зміні застарілих інструкцій, аби надалі вже МОУ могло придбати більш сучасні ті ж аптечки, військове обладнання — і таким чином ми об’єднались  у Раду волонтерів. І міністр оборони Степан Полторак погодився на співпрацю у листопаді 2014 року.

Як ВО «Патріот» почав опікуватися саме медичним напрямом роботи?

Я за першою освітою – медична сестра. І на Євромайдані вже виявилась проблема з аптечками через численні атаки «Беркуту» на людей та поранення. Ми почали збирати аптечки, але складові були радянські – уявіть, там були ще гумові джгути. У квітні 2014 року вже почали до медичних закладів з Донбасу привозити перших поранених – хтось підірвався на розтяжці, когось окупанти поранили. Тоді ми налагодили через діаспору постачання, як готових аптечок, так і окремих складових з різних країн Європи. І коли ми отримали перші аптечки зразка НАТО, то почали його вивчати. І ми зрозуміли, що можемо їх надавати на передову, але навіть військові медики не вміють цими засобами користуватися. Ми тоді склали інструкцію українською, переклавши протокол НАТО, а паралельно почали навчати медиків та військовослужбовців навичкам тактичної медицини. Аби НАТівська аптечка стала стандартною для ЗСУ, ми почали просувати цю ідею через МОЗ та Міноборони. Через Раду волонтерів я написала та подала 10 грудня 2014 року Медичну програму волонтерської роботи. І першим пунктом було створити групу між волонтерами та медичними департаментами Генштабу. А далі — прийняття у ЗСУ стандарту аптечки нового зразку. У лютому 2015 році це сталося. Ми, «Народний тил» та Уляна Супрун створили свою аптечку та надсилали на передову. Але офіційне її прийняття гальмувалось МОЗом. І я запропонувала написати та прийняти спочатку стандарт аптечки, а на його базі протягнути вже всі складові. І ця схема спрацювала.

Під кулями я вперше відчула відповідальність за водіїв

Що вразило на передовій під час першого відвідування?

У червні 2014 року тривали запеклі бої у Слов’янську, Краматорську. Я ще таку величезну передачу тоді зібрала, що довелось шукати ще дві машини. Наші друзі вже були в окупації у росіян. Я думала, як людям надіслали харчі, воду, ліки – з гелікоптера скинути чи з військового літака, і вирішила поїхати, аби все побачити на власні очі. Аби далі вносити пропозиції, які спростили б цей процес.

Коли я їхала, то була з водієм. Так, я була морально готова до обстрілів, але я вперше відчула відповідальність за водіїв – у них дружини, діти, за яких вони відповідають. І я в майбутньому, коли могла, їхала сама. Одного разу до ворога в тил заїхала. Але тоді стріляли менше.

До цього я допомогла військовим, бо вони могли скинути  хлопцям в облозі харчі, а вода не долітала, бо не витримувала тара. А там спека, і вода – це людські життя. У тебе не більше, ніж півтори години. І я знайшла з Києва у Чугуєві завод з виробництва води. Там розшукали директора. Поки у соцмережі за хвилини зібрали кошти, я вмовляла на гуртову знижку. Знайшли автівку, яка приїхала та забрала воду. Харчі скинули літаком, а воду вже хлопцям привезли колесами.  Так мене пілоти потім виручали – кидали форми, аптечки, каски, тепловізори та інші прилади нашим хлопцям.

Що довелось робити на посаді радника міністра оборони?

З 2019 року я була радником міністра оборони. Крім тактичної медицини та навчання, було ще кілька напрямків роботи – психологічна реабілітація, зміна забезпечення військових та штатні зміни у підрозділах. Пізніше ми працювали над Концепцією підвищення обороноздатності країни, яка складалась з п’яти кроків: реформування територіальної оборони, військово-патріотичного виховання населення, інформаційної протидії агресії, військового вишколу цивільних до захисту батьківщини та формування руху опору. Опікувався цим документом один із замів міністра оборони, а я розробляла їх та законопроєкт про тероборону.

По факту цей закон був прийнятий в іншій редакції у 2021 році, але я рада, що він хоча б з’явився. Якби це сталося у 2019 році, всі б стандарти були б впроваджені, були б заплановані кошти, ресурси від столиці до селища. Люди були б екіпіровані на випадок «Ч» та навчанні, бо кожен би знав, що, де та як він робить під час вторгнення — і 24 лютого 2022 року ми б зустріли краще підготовленими.

Я помилилась у тому, що Гостомель будуть першим бомбардувати

Як цивільні цікавились питаннями тактичної медицини та домедичної допомоги до 24 лютого 2022 року?

Впродовж 2021 року українці не приходили на безкоштовні заняття. Я була цим фактом вражена. Адже це життя людей! Такі знання і в щоденному житті ніколи зайвими не є. А якщо враховувати, що вже йшла інформація про те, що посольства виїжджають, дані розвідок оприлюднюються різними іноземними виданнями. І несподівано на новорічні свята ситуація кардинально змінилась – люди масово почали приходити на заняття. Інструктори працювали від ранку до вечора, стільки виявилось охочих.

Як та де зустріли ранок 24 лютого 2022? Які рішення довелося приймати у перші години?

Я мешкаю в Ірпені. Я розуміла, що буде наступ. Відвезла своїх дітей до Києва. Поїхала за родиною брата. Але я помилилась у тому, що Гостомель будуть першим бомбардувати. Я поверталась за мамою, братом, його дружиною та п’ятьма його дітьми, найменшій – менше ніж рік. Я їхала, а на зустріч мені летіли гелікоптери. Аеропорт палав. Спочатку ми сиділи у підвалі, а 25 лютого я вольовим рішенням прихопила і братову родину, і свою та повезла десять осіб на захід. Я чітко усвідомлювала, що це вторгнення, що я — єдина здатна приймати рішення без паніки, бо я до цього була готова з 2014 року. Спочатку нас прихистили друзі волонтерів на Вінниччині, далі – в Івано-Франківщині. І я вивезла всіх до Варшави. Поки я перебувала та влаштовувала усіх у столиці Польщі, нам привезли засоби тактичної медицини, тепловізори, дрони та інші прилади. І я все завантажила та повернулась в Україну. Коли перетнула кордон, стало легше, бо я не жила, там де знаходилась, я жила тим, що відбувається тут.

Чи відчули у фонді необхідність розвитку нових напрямків?

До забезпечення амуніцією та військовими приладами частин, навчання військовослужбовців та парамедиків, забезпечення засобами тактичної медицини та домедичної допомоги, додались ще забезпечення медичних установ обладнанням та автівками для перевезення поранених. Транспортом почали займатися, коли сама вивозила поранених до шпиталів. Уяви відповідальність: хто надавав допомогу та як не зрозуміло, але ти повинен довезти людину живою до лікарів. З такими активними бойовими діями, я морально вже готова у польовому шпиталі асистувати лікарям.

І останній напрямок – евакуація та допомога внутрішньо переміщеним особам з окупованих територій у Запоріжжі, де у нас є пункт первинної допомоги, аби зустріти, нагодувати. Ми допомогли 60 тисячам переселенцям. І зараз йде оформлення документів для відкриття хостела, аби  забезпечити домівками ВПО, поки не відбудеться деокупація їх рідних міст та селищ.

Ставлення до забезпечення жінки в армії  показує, як у нас насправді ставляться до людей

Зараз на передовій 5 тисяч жінок. Що в їх побуті вас вразило?

Наші жінки неперевершені тим, що за будь-яких умов є жінками – серед крові, бруду, під дощем та по коліна у багнюці в окопі, але вони доглянуті, підфарбовують очі. Дівчата витриваліші, ретельніші у багатьох питаннях, дуже детально планують все, що треба. Вони вже командують у розвідці та найсучаснішою технікою керують. Це примушує чоловіків і за собою дивитись та не втрачати присутність духу, і не відставати у спритності. Українки довели, що, коли йдеться про захист нашої держави, то війна – це жіноча справа. Нікуди генетика амазонок не поділась. Більш того, вона прокинулась в кожній, бо йдеться про захист тих територій сучасної Херсонщини, Миколаївщини, Запоріжжя, які є батьківщиною амазонок. Цю землю вони боронили від загарбників століттями.

Всі слабкі місця війна одразу виявила. У нас жінки з 2017 році активно вступають на військову службу. І ще тоді розроблялась для них волонтерська програма, але вона канула в Літу. За п’ять років системно вирішено лише питання з оформленням – вони вже снайперки, а не кухарі. А решта питань? Як наслідок — немає досі жіночої амуніції, немає взуття, бронежилетів, полегшених рюкзаків, спідньої білизни. А перелік засобів гігієни для жінок? Вже петиція до президента набрала необхідну кількість голосів українців –  невже без втручання президента країни, він же головнокомандувач, не можна було вирішити питання прокладок та тампонів? Навіть в мирний час в армії люди віддають найцінніше — здоров’я, захищаючи державу. І країна повинна їх усім в обмін на цю жертву забезпечити. В нас триває війна. І все, що стосується забезпечення жінок у ЗСУ, тримається на ініціативах волонтерів та небайдужих українців. Але ми не повинні собою підміняти державу, як це відбувається 9 років. Ну, є ж напрацювання – швидко впровадьте! Ні, роками тягнуть. І ставлення до забезпечення жінки в армії  показує, як у нас насправді ставляться до людей.

У кожного командувача зараз є радники з гендерних питань. Ви бачите ефект від роботи цих фахівців?

Жінки давно служать в армії, є питання до керівництва Міноборони — чому радники тільки в останні пару років з’явились? Бо це відповідає вимогам НАТО? Добре! Пару років — теж чималий термін. Вони отримують заробітну плату навіть. Майже рік триває війна. Їм  мало цього часу для сприяння прийняття жіночого зразка форми, аби запустити його у виробництво? Як ці радники з гендерних питань посприяли забезпеченню жінок на передовій та у військових частинах, якщо їм видають чоловічі труси? У нас з’явились жіночі вбиральні та душові на передовій? Жіночих душових немає навіть у місцях постійної дислокації частин – миються по черзі. І це не є проблемою. У нас є жіночі військові психологи?

Гендерна політика повинна впроваджуватися на національному ґрунті та бути спрямованою на допомогу реальній українській жінці, яка не просто служить зараз, а боронить країну, яку загарбники хочуть знищити. А в нас гендерна політика виглядає, як формальність, знята з кальок НАТО: треба радник з гендерності. Добре — взяли! А розв’язання практичних питань — на волонтерських плечах, і не лише українських. Нам допомагають волонтери з Естонії, Ірландії, Швеції, Фінляндії, Ізраїлю, Британії, Японії – там надсилають багато чого адаптованого для дівчат, розуміючи, що переважно вони надаватимуть допомогу, починаючи від хірургічних рюкзаків, адаптованих під жіночі принади, завершуючи рукавички маленьких розмірів – на жіночу руку.

І жінки про таке ставлення до себе з боку керівництва Міноборони знають, і все одно йдуть на службу! У мене і досі починається істерія, настільки це вражає, коли на навчання  приходять дівчата, яким по 20 років з вагою у 45 кілограмів. І при цьому кажуть: «Я буду військовим медиком. Я буду виносити з поля бою поранених». Та там хлопці важчі за неї вдвічі, а з військовим обладнанням — і втричі! І я її хочу в таку мить, як мати обійняти та відправити додому. Але маю їй дати не лише сучасні знання з медицини, але і чесне розуміння, з чим вона зустрінеться на війні, аби дівчата скинули рожеві окуляри в тилу, а не на полі бою. І ми їх навчаємо та ганяємо, створюючи умови максимально наближені до бойових. Бо на них подвійна відповідальність – і оборонцям країни життя врятувати, і самим повернутися після війни живими та неушкодженими, вийти заміж та народити нове покоління щасливих українців.

Нашим оборонцям  треба пройти декомпресію до повернення в родини

Які нові напрямки співробітництва з закордонними волонтерами почали вже діяти?

У грудні 2022 року ми спільно зі шведськими колегами започаткували проєкт психологічної реабілітації саме бойових медиків. Це дуже важливо і для тих, хто був на передовій, і для тих, кого повернули з полону. Особливо, коли йдеться про жінок. Загарбникам байдуже, чи є полонена медиком, чи військовослужбовицею. Усі нелюдські методи знущання використовуються проти українок — і тортури, і побої, і психологічне насильство, і зґвалтування. Після пережитого багато жінок-медикинь  потребують тривалої реабілітації у спеціалістів.

Наскільки слабкою ланкою є психологічна реабілітація військовослужбовців?

На папері можна написати все, що завгодно. Замість аналізу та продовження початого, щоразу все робиться з нуля і не доводиться до кінця. Остання новація – програма адаптації військовослужбовців до мирного життя не є винятком. Ще 5 років тому волонтери презентували програму декомпресії. Вона передбачає, що після зони бойових дій оборонець проходить проміжний етап повернення з війни до родини через своєрідну санаторно-курортну систему, але адаптовану під військових. Перебуваючи у відповідних профільних закладах, вони залишають війну позаду та готуються до повернення в родину – через роботу з психологами, арттерапевтами, спортивними тренерами, фахівцями мануальної терапії та купою інших спеціалістів. Ідея провалилась. Зараз йдеться про нову програму. Хто здатен до кінця 2023 року підготувати армію військових психологів, яка зустріне один мільйон  звільнених у запас військовослужбовців?

Мабуть, жінка-міністр оборони. До речі, в Україні таке призначення є далекою перспективою?

В 2014 році я сказала міністру оборони, що у вашому чоловічому царстві, як на кухні, треба навести лад. І жінка-міністр з цим впорається, бо вона спитає після зазначеного терміну про виконання. І доведеться впроваджувати все викладене у програмах та концепціях. Бо ми не можемо передати війну нашим нащадкам у спадок. А для цього розбити ворога треба так, аби він більше ніколи не припускав навіть думки глянути у бік України.

Тетяна Марінова