Анастасія НіколаєнкоОлімпійська призерка, чемпіонка світу, засновниця власної академії художньої гімнастики в Україні Анна Різатдінова розповіла про проблеми з розвитком спорту в Україні та його потенціал, ролі соцмереж в житті спортсмена, а також відверто поділилася порадою з тими, хто лише починає шукати себе у спорті або в житті.
Що спонукало вас заснувати власну академію з художньої гімнастики після завершення спортивної кар’єри?
Після завершення професійної спортивної кар’єри багатьом спортсменам дуже складно знайти себе. Я теж витратила перші п’ять років після великого спорту на пошук власного шляху.
Спочатку займалася проведенням майстер-класів з художньої гімнастики по всьому світу, починаючи від Бразилії чи Мексики до Європи. І в якийсь момент, коли я проводила майстер-клас в Іспанії, у мене виникла така думка: а чому б мені не передавати свій досвід, знання та вміння саме українським дітям? Це був перший потужний сигнал, який я не могла ігнорувати. Потім, коли я елементарно заповнювала документи, наприклад, в банку для відкриття картки, була колонка «Місце роботи», а в мене просто не було місця роботи.
Звісно, що олімпійська медаль – це добре, і це той титул, який належить тобі все життя після його отримання, але ти повинен далі розвиватися і знайти себе, відкривати щось нове. І от тоді я вже остаточно зрозуміла, що хочу відкрити свою академію.
Які основні цінності ви прагнете передати юним гімнасткам у своїй академії?
На мою думку, і за власними спостереженнями, будь-який професійний спортсмен – це про результат. Але в академії ми закладаємо набагато глибші цінності, при цьому борючись зі стереотипами, яких навколо художньої гімнастики існує дуже багато і вже величезну кількість років. Коли я чую, що батьки не хочуть віддавати дітей на художню гімнастику, тому що вони десь почули, що там дітей, наприклад, розтягують, кричать або б’ють. Моя мета змінити цей стереотип і показати, що можна досягати великих результатів, але через нормальний, цивілізований та індивідуальний підхід до кожної дитини. І при цьому не важливо походження дитини, колір її шкіри, очей, вага або зріст. Будь-хто може займатися художньою гімнастикою і вже немає ось цих стандартів, як повинен виглядати художній гімнаст, як це було раніше.
Художня гімнастика – це можливість показати, що це дійсно той вид спорту, який доступний для всіх, а хто буде найбільше працювати і прагнути результату, той його і отримає. Це моя головна мета і цінність, яку я закладаю в нашу академію.
Які, на Вашу думку, найбільші виклики стоять перед популяризацією художньої гімнастики в Україні та спорту загалом?
Викликів дуже багато насправді. По-перше, якщо говорити про художню гімнастику, я вважаю, що дуже мало уваги звертають на даний вид спорту. Наприклад, легка атлетика завжди була популярною і її легко можна назвати королевою спорту. Теніс, футбол, бокс – це взагалі окрема планка. Художня гімнастика – це про красу, про жіночність, про естетику, про грацію. І дійсно, дуже мало уваги, залученості та підтримки приділяється цьому спорту. В порівнянні, наприклад, з плаванням, з дзюдо або будь-яким іншим видом спорту, у нас дуже мало спонсорів, комерційних змагань, немає таких подій як Діамантова ліга у легкій атлетиці тощо. У нас практично немає змоги заробляти протягом спортивної кар’єри, це можливо лише завдяки Олімпійським іграм. І це надзвичайно впливає як і на мотивацію, так і на розвиток загалом художньої гімнастики.
Якщо ми говоримо про Україну, то в нас катастрофічно не вистачає інфраструктури. Тобто специфіка нашого виду спорту – це наявність стелі заввишки 8-9 метрів. І якщо проаналізувати відкриту інформацію, то в Києві практично немає таких залів, а по Україні тим паче. В маленькому залі ми просто не можемо тренуватися, а коли є стеля, то немає бомбосховища, або є бомбосховище, так зал маленький, або немає ремонту, або немає опалення тощо. І тому є постійно виклики, з якими ти стикаєшся і з якими потрібно постійно боротися, аби продовжити розвиток.
Яку роль у популяризації художньої гімнастики відіграють соціальні мережі та інші медіа? Чи працюють вони?
В соцмережах, якщо ми говоримо конкретно про художню гімнастику, то динаміка звісно є. Порівнюючи з Олімпіадою в Ріо, коли я закінчила свою спортивну карʼєру у 2016 році, то спортивні медіа та прояви в соцмережах взагалі не були розвинені, спорт не був на високому рівні та загалом комусь цікавим. Зараз ми бачимо, що спорт повернувся до еліти, як це і повинно бути. Зараз бути спортсменом-олімпійцем – це круто. З нами фотографуються, запрошують долучатися до цікавих та важливих проєктів, з нашою думкою рахуються. Ну і це дійсно дуже круто. Якщо ми говоримо про соціальні мережі, то дійсно спортсменам зараз набагато легше їх вести, тому що найголовніша проблема соцмереж, як мені здається, це коли ти не знаєш, про що твій блог. А коли ти дійсний спортсмен, тут все очевидно, і ти знаєш, що тобі показувати. Зараз, якби я була у великому спорті, то розуміла б, як це все робити. Набагато складніше, коли ти вже ексспортсмен.
Чи помічали ви, як змінювалися погляди суспільства на тему великого спорту з моменту, коли ви самі були юною спортсменкою і дотепер? Чи бачите ви розвиток в українському суспільстві у цій сфері?
Так, я бачу, наскільки змінилося відношення до спортсменів. Коли я була юна, були свої герої та свої обличчя. Люди знали спортсменів з часів незалежності України, з перших Олімпіад 92-96 року. Це і Лілія Подкопаєва, і Володимир та Віталій Кличко тощо. Все було на високому рівні. І я також знала спортсменів, чого не можна сказати за наступні роки. Зараз ми бачимо, що ситуація дійсно змінюється на краще, і вже по всій країні ми бачимо і борди зі спортсменами, і класні та важливі проєкти. Я кажу, що зараз бути спортсменом дійсно престижно.
Які поради Ви б дали молодим спортсменам, які тільки починають свій шлях у спорті?
Любити, в першу чергу, свою справу. Мені пощастило, я спробувала художню гімнастику і закохалася в неї. А коли такої справи або виду спорту немає, тоді треба максимально все пробувати, шукаючи те ремесло, від якого будуть горіти очі і серце. Якщо така справа є, вітаю, у вас вийшло. І обовʼязково памʼятайте: навіть якщо вам всі кажуть, що ви не такі, або це не ваше, чи ви не підходите або що у вас немає таланту, проте ви відчуваєте саме цей вогник всередині і що це ваше та ви хочете цим займатися і в день, і вночі, то просто треба не зупинятися, продовжувати, розвиватися попри все і працювати більш за всіх. Приходити на тренування або на роботу першим і виходити останнім. Тільки так можна досягнути результату.