Артдует «Vony Razom»: Від кісток до мозку зараз дуже важливо бути українцем

В Києві презентували проєкт артдуету «Vony Razom» – Ірина iSky та Павло Зайченко – «Жили-були, живуть і будуть». Це 10 казкових персонажів, які не тільки руйнують стереотипи нав’язані CРСР чи Росією, але й вкотре нагадують, що Україна продовжує боротися за свою незалежність та протидіяти зросійщенню і зараз. 

Герої вашого проєкту «Жили-були, живуть і будуть» – це казкові персонажі. Як обирали – про кого саме хочете розповідати?

Ірина: Ми вибрали 10 українських народних казок, саме соціального характеру. Ці персонажі абсолютно різні й несуть унікальні цінності. Вони показують різницю від тих звичних образів, які нам завжди демонстрували радянські чи західні казки. Ми також хотіли нагадати й про персонажів, які були спотворені радянською чи російською владою.

Ті ж Баба Яга та Ілля Муромець асоціюються саме з «русскими сказками»…

Ірина: Але насправді, це не так. Баба Яга в Радянському Союзі зображувалася, як негативний герой. Пам’ятаєте, що в казці «Івасик-Телесик», вона начебто спалює хлопчика, але в українській народній казці Баба Яга – це дух воїнів. А «спалювання», яке описано в казці, – це обряд слов’ян, який називається «перепікання». Під час такого обряду кволих діток обдавали вогнем, знезаражували й очищували.  І це був такий собі символ – перехід від юнака до дорослого чоловіка. Ілля Муромець теж не був російським персонажем. Це реальна людина, яка народилася в Україні, його мощі досі знаходяться на території нашої держави. Дійсно, хотілося, щоб люди дізнавалися більше про справжні українські казки, бо ті несуть правильні цінності. І це важливо саме зараз, в період великої трансформації, яку переживає наша нація.

Казки тим і чудові, що ти читаєш опис героя, а далі вже грає твоє уявлення. І у кожного цей персонаж може виглядати по-своєму. Коли проробляли образ кожного героя від чого відштовхувалися?

Павло: Це абсолютно наша уява. Ми не орієнтувалися на намальовані якісь ілюстрації. Ні. Ми читали казки, аналізували опис кожного героя, радилися з різними людьми, які в цьому більше розуміються. Потім все це обробляли, візуалізували, головне – зробили все, щоб передати й характер, і в той же момент образ мав залишатися неповторним.

Ірина: Наприклад, усі на Хелловін одягалися в Малефісієнту, хотілося б у Оха чи Бабу Ягу. Тобто осучаснили трошки ці образи, додали мілітарі елементи, щоб не забували, що в нашій країні війна. І присвятили ці образи нашим захисникам і захисницям.

Що нового про українські казки дізналися особисто ви?

Ірина: Ми звикли, що у західних казках, є принцеса, яка чекає принца, щоб він її врятував. Ми звикли, що за сюжетами героїня буде щасливою, тільки після зустрічі з тим самим. А в українських казках була дідова дочка – стала феміністка. Самодостатня: завдяки своїм зусиллям, характеру проходила самостійно випробування і виборювала те життя, на яке вона заслуговує. Мало хто знає, що в українок була материнка – це спадщина по жіночій лінії,  на яку не претендував чоловік, він не мав права. Тобто, те, що їй прийшло від матері, у неї й залишається.

І жінка з самого початку не «заручниця» обставин, вона не залежала від чоловіка. І ось ці всі риси є в дідовій дочці. Це дуже круто, бо аналогів цьому персонажу немає в казках інших країн.

Павло: Для мене візуально найгарніший персонаж, якого ми робили – Ох. У багатьох казках були спотворені образи. А ще часто буває, що казка народна, передавалася з одного покоління в інше, потім її записали, але ілюстрацій немає. І от про Оха… Коли ми його реалізували, побачили цього персонажа наживо, такі – «Ого! Ось це вийшло круто!». Розуміємо, що кожен з цих персонажів може бути національним героєм і образом, яким можна надихатися, «одягатися» в нього, створювати нові тренди та бренди.
І ми реально сподіваємося, люди почують, побачать все те, що ми хотіли закласти сюди, тож будуть наслідувати надалі. Хай Marvel і Netflix орієнтується і знімають про наших героїв.

А що було найважчим в роботі над проєктом? Пошуки інформації?

Ірина: Знайти час між службою.

Павло: Це була робота не одного року. Дослідження, різні книжки, постійний пошук інформації. От ти читаєш інформацію, а потім щось в тобі клацнуло, і ти розумієш, що немає абсолютно ніякої візуалізації цього персонажа, яку б можна було асоціювати з конкретною людиною. Є лише намальовані картинки, але й то не всіх казкових героїв. А нам хотілося, щоб ці персонажі асоціювалися з реальними людьми.

Ми вже з часом, коли читали інформацію, розуміли – де вона спотворена, а де – ні. Уже прозоро дивилися на деякі факти, тому порівнювати образи в різних казках було не так складно. А от реально зняти усе, що ми запланували – це справжнє випробування. Ми були як електровіники. У нас підготовка займала 95% часу, а реалізація – 5% часу.

Образи персонажів, а точніше їх «екіпірування» – ручна робота?

Ірина: Там дуже багато ручної роботи. Ми хотіли «Чарівну пташку» зобразити й присвятити нашим Повітряним Силам. Колись ми працювали з «Привидами Києва», у нас залишилися контакти і я звернулася до хлопців з проханням – може у них є якась неробоча зіпсована маска. Розповіла їм про проєкт, пояснила для чого нам маска потрібна. І вони мені прислали робочу маску. Я розумію, що це настільки величезний ступінь довіри, що ми з нею носилися, як з немовлям.

Дідову дочку ми хотіли зобразити у бронежилеті із щитом. Бачили в цьому такий символ – вона захищає сама себе, але без зброї. Тобто її сила не в нападі, а в захисті. З щитом нам допомогла патрульна поліція.

Загалом працювали над образами, збирали всі елементи близько року, а сфотографували за два дні, бо розуміли, що більше часу у нас немає.

Доповненням до фотографій є книга, яка розкриває героїв казок. Після запуску проєкту їх можна буде купити в усіх великих містах України. А кошти з цих продажів – це допомога військовим…

Ірина: Ми працюємо з фондами не вперше. Коли у нас була виставка колекції 333, то передавали гроші з кожної країни на різні потреби. Наприклад, з японської виставки – для потреб цивільних, бо там за законом не можна передавати військову підтримку. А влітку ми знали, що нашим партизанам треба фінансове забезпечення, але офіційно перерахувати на карту ми не могли, то передавали готівку через знайомих. Коли проводили виставку в Нідерландах, то запропонували «Ветеранкам»: дайте запит, який давно висить, ми його закриємо. І виявилося, що необхідна машина для 68 бригади. Ми її оплатили й дівчата відправили авто на Лиман. Тому цього разу об’єднуємося з «Ветеранками» на забезпечення зимових потреб 200 захисників і захисниць.

Усі звикли, що зазвичай збори – це про дрони, авто чи якусь зброю… А чому обрали на «зимові потреби» військових?

Ірина: Зі свого досвіду. Минулого року я отримала зимову форму в середині січня. То я ходила в чоловічій куртці й взуття було на два розміри більше, бо мого розміру не було. І, знаєте, бігати не дуже зручно, звичайно. Тому ми дуже вдячні «Ветеранкам», що вони чимало уваги приділяють дівчатам на фронті. І зимове екіпірування жіноче – це дуже важливо. Раді до цього долучитися. Але зимові потреби –  це не тільки про форму, це генератори, буржуйки, екофло, набори медикаментів. Ми маємо піклуватися, щоб нашим захисникам і захисницям було комфортно захищати нас, тим більше взимку.  Це мінімум, який ми можемо зробити.

Ви зараз служите чи повністю повернулися до творчості?

Павло: У нас завжди творчість була пов’язана з війною, але зараз ми служимо та фільмуємо бойові дії 59-ої бригади. Проводимо психологічні інтерв’ю з нашими хлопцями та дівчатами, щоб їм морально ставало легше. Крім того, у нас є таємна зброя (сміється, показує на собаку) – молочний солдат.

Ірина: Коли Жуля приходить, то їй байдуже, втомлений наш герої чи ні – «граймося зі мною». І вона витягує наших бійців з коматозного стану. Якось запитуємо у хлопців: «А який у вас був яскравий момент цікавий останнім часом на службі?». Відповідь: «Ви з молочним солдатом приїхали».

Загалом ми показуємо життя наших крутих хлопців і дівчат, намагаємося донести їх думки до цивільних. Наприклад, ми прийшли до дорослого чоловіка і кажемо, побажайте щось молодому поколінню. А він каже: «Мрію, щоб молоде покоління почало говорити українською мовою 24/7».

Є дуже багато відео про штурмовиків, розвідку, а ми ще максимально уваги приділяємо і тим, хто в технічному забезпеченні війська. Їх майже ніхто не бачить, але їх внесок не менший.

Ви зараз знаходитеся на Донецькому напрямку і там «дуже гаряче». Як попри ці бойові дії, в яких живете 24/7, ще й знаходите час на творчість?

Ірина: Після останнього прильоту нам розвалило житло, пошкодило машину. Як результат, у мене була емоційна яма: постійний страх, дуже погано себе почувала. І ми написали, що нам треба нову автівку, бо  їздимо на особистій, а її розвалило. Люди почали писати й питати – чим нам можна допомогти, що треба. Скажу, що така підтримка підіймає з будь-якого стану. Ти просто розумієш, що потрібно вставати і йти далі. І це відбулося саме завдяки друзям. Ми змогли знайти сили, «зарядитися» і попри все зробити проєкт, який давно планували. Бо треба!

З яким казковим злом можна порівняти Росію?

Павло: Це буде збірний образ якийсь. Герої казок, яких ми ілюструємо, мають свою повчальну ціль, для чогось вони це роблять. А в ситуації з Росією – роблять абсолютно незрозумілі речі.

Ірина: Щоразу, коли ми на виїзді й бачимо, як здригається земля від обстрілів та прильотів, ловимо себе на думці, що вона ж не залізна. Земля страждає мовчки – ті ж дерева, тварини. Але рано чи пізно вона має помститися за все це. І тут знову різниця між нами й ними. Ми захищаємо свою територію, але територія – це не просто місто. Це ще й флора, фауна, люди…

Знаєте, є на Донецькому напрямку жуки, здається, жуки-носороги називаються. Вони занесені до Червоної книги. Якщо вони перевертаються на спину, то не можуть знову перевернутися. А не перевернувшися, вони помирають. Так наші українські солдати, коли бачать цих жучків, перевертають їх назад, щоб ті далі жили. Чому всі ці мишки, білочки – лісові тварини біжать до наших хлопців в окопи? Бо Росія бомбить, вбиває землю і природа шукає собі безпечне місце. Вони відчувають, що безпечно – поруч з нашими.

Хто головна аудиторія вашого проєкту?

Ірина: Батьки, в першу чергу. Але думаю, що це цікаво буде і дітям, і підліткам – кожному, хто вміє читати й дивитися, прагне топити за українське, любить свою країну…

Павло: …і прагнуть, щоб Україна процвітала.

Який головний меседж ви б хотіли донести тим, хто побачить проєкт?

Ірина: Як радянська, а потім російська влада зображувала українців? Як селюків, кріпаків, якихось нерозумних – вони сприймали українську доброту – за слабкість та недолугість. У казках, які ми презентуємо, доброта – це одна з тих рис, якою потрібно керуватися, якщо ти живеш в цьому світі.

Павло: У наших героях дуже добре втілено такий гарний історичний образ, в якому можна і треба споглядати силу та цінність, яку в нас враховували, але трішечки її загубили. І ніколи не пізно повернутися на той етап розвитку і передивитися ці всі цінності – почати знову діяти та  будувати.

Ірина: Якщо нам випав шанс знову підняти свою самоцінність і викорінити все російське зі свого суспільства, його треба реалізувати. Бо якщо ми цього не зробимо зараз, то наші діти будуть воювати через 10 років. А ми – ті, хто на фронті – зараз не лише для захисту своїх друзів та близьких, але й для того, щоб наші діти не воювали. Наші люди мають зрозуміти – від кісток до мозку зараз дуже важливо бути українцем.

Оскільки московити завжди славились загарбницькими рисами і найкрутішим рівнем пропаганди, вони поступово замінювали у свідомості кожного наступного покоління українців поняття самоцінності українського народу та «братських народів». Можна сказати, що вигадане ними поняття «російськомовний українець» – це ні що інакше як Стокгольмський синдром. І доки кожен українець не почне говорити українською мовою у себе в голові – ми будемо вимирати далі. 

«Какая разніца?» кажуть. А в тому то і різниця, що мова – це найяскравіший показник того – на скільки і як масштабно сидить московська пропаганда в ДНК українців. 

У нашого покоління є реальний шанс відмитися від цього бруду. Ми усі зараз кричимо про свідомість. Але українська свідомість починається з думок, з внутрішнього голосу, з голосу, який читає своїм дітям українські казки, українською мовою. Каже їм: «На добраніч», «Я тебе люблю» і перед сном собі в думках: «Я – українець і я – молодець».

І лише тоді, коли кожен українець усвідомить це, закінчиться ця клята війна. Інакше… це пекло будуть проходити наші діти…