Багато хто боїться зв’язуватися з українцями через те, що наша людина може в один день повернутися додому: телепродюсерка Євгенія Подафей про непередбачуваність життя у Німеччині

У 2014 році телепродюсерка Євгенія Подафей вже рятувалась з родиною від війни. Тоді вона думала, що повернеться на Донеччину за два тижні. Але її рідне місто і досі в окупації. У березні 2022 року трагедія повторилась знову, але цього разу Женя серйозно розмірковувала: куди їхати з Ірпеня, який окупанти перетворили фактично на острів. З речей у рюкзак, крім ноутбука, влізли лише пара спідньої білизни, пачка гречки та пляшка бальзаму. Решта одягу була на ній. Як тільки дівчина покинула місто, в її будинок відбулось 20 прильотів. А подальші події вже розгортались крутіше, ніж у телевізійних реаліті, які продюсерка створювала для глядачів. Женя випадково затрималась у Берліні, не знаючи жодного слова німецькою та перебуває у ФРН вже півтора року. Про пошуки власного місця за кордоном розкаже героїня проєкту «Як ти ТАМ?» Євгенія Подафей.

У 2014 році моя родина від війни вже рятувалась

Коли та як війна увірвалась у ваше життя?

Я родом з Донецька, тому від бойових дій у 2014 році моя родина вже один раз рятувалась. У 2021 році, за кілька місяців до початку повномасштабного вторгнення, посольства почали масово виїжджати за кордон, новинарі повідомляли про скупчення на кордоні. Ми розмірковували з мамою над тим, що робити. У 2014 році я взагалі виїжджала з Донецька буквально на два тижні, як і всі, але ми так досі і не повернулись. Тому я вже більш серйозно думала: куди їхати, що з собою брати, якщо доведеться кудись їхати з Ірпеня.

А де перебували в цей час ваші батьки?

За тиждень до початку повномасштабного вторгнення  мій тато поїхав до Іспанії. У нього була давно запланована ця поїздка, і через такі новини він дуже не хотів залишати Україну. Але ми з мамою наполягли на тому, щоб він здійснив заплановане. Ми заспокоювали його, сказавши, що просто поїдемо на пару тижнів кудись на захід України, якщо буде необхідність. Але події почали розгортатись дуже приголомшливо, бо за добу до 24 лютого 2022 року я дізналася від мами, що мій батько в Іспанії потрапив до лікарні, подорожуючи велосипедом. Мама мене заспокоювала та казала, що завтра його лікарі вже мають відпустити. Ми трошки з нею побалакали, і о 10-й вечора 23 лютого я надіслала мамі перелік бомбосховищ в Ірпені. Ми з батьками жили в сусідніх ЖК. Я пам’ятаю ще, як сказала: «Мамуль, це навряд чи знадобиться, але найближче бомбосховище дуже далеко – за картою майже  2 кілометри. Ми не встигнемо добігти до нього, тому пропоную, якщо не буде зв’язку, то ти залишишся у себе вдома, а я до тебе прийду». Бо в неї там п’ятий поверх, а у мене – 13-й. Мій будинок у місті останній. За ним вже видно Бучу і Гостомель.

А вранці о п’ятій мені зателефонував тато та почав розмову з того, що: «Доню! Я знаю, що ви вчора з мамою про це говорили, почалась війна. Мама чекає на тебе». Я зібралась за лічені хвилини, підхопила зарядки, ювелірні вироби, гроші — і побігла.

В мій будинок було близько 20 прильотів

Як ви виїжджали з Ірпеня?

Найбільша проблема вихідців з Донецька – і моєї родини, і тих, з ким  я спілкуюсь – полягала у тому, що ми всі під час зідзвонів один з одним були впевнені, що бомбардувань не буде, бо Донецьк же не бомбардували, що це не надовго, що ми виїдемо з Ірпеня спокійно, як з Донецька у 2014 році. У нас з мамою не було автівки,  і я зателефонувала своєму другу-дончанину, який мешкав поруч зі мною, та кажу: «Дімо, якщо ти будеш виїжджати, то забери нас». А він мені відповів: «Женю, Ірпінь — це мирне місто. І ніхто не буде стріляти по ньому. Та кому той Ірпінь потрібен? Сиди вдома». І так вважали всі!  Але в Ірпені все було не так, як у Донецьку. Звуки вибухів були частими. Ми з мамою в перші дні перебували вдома і взагалі нікуди не виходили.

Пізніше ми кілька разів виходили, аби робити коктейлі Молотова з сусідами та придбати продукти. І вже на третій чи четвертий день вторгнення я дізналась з новин, що ми в Ірпені знаходимось, як на острові. На той час вже тривали важкі бої. Вже були новини про те, що орки розстрілювали автівки з людьми.

Паралельно в цей час бомбардували військовий шпиталь, танки орків входили до нашого міста. І тут тато телефонує і каже: «Я вийшов з лікарні – і приїду за вами».  Ми казали, що бої дуже серйозні, і це небезпечно. А він заспокоював мене та думав, що я просто боюсь та перебільшую рівень небезпеки. 3 березня ми з мамою пішки пішли, прихопивши два рюкзаки. В кожному з них більшу частину зайняли ноутбуки.

З одягу — була лише одна пара трусів. Решта речей була на мені. З їжі я прихопила пачку гречки та пляшку «Єгермейстру». Я дуже шкодую, що забула взяти жорсткий диск, де зберігала і родинний фотоархів, і документи по роботі.  Ми йшли у невідомість та, побачивши автобус, навіть не розуміли, хто це. На щастя, виявилось, що то були українські військові. Вони нас вивезли до Києва. І я весь цей час молилась про те, щоб мій тато не встиг перетнути кордон, тому що він призовного віку та вже б не виїхав.

Поки на Залізничному вокзалі чекали на будь-який евакуаційний потяг у бік Західної України, дуже боялись, щоб не бомбили столичний залізничний вокзал, який є стратегічним об’єктом. Потягом їхали дуже довго — 17 годин. Я впевнена, що весь світ бачив ті світлини, як люди розташувались у вагонах на головах один у одного.  Ми приїхали до Львова та зупинились  у друзів на кілька діб.

Пізніше ми дізнались, що за кілька годин, як ми виїхали до Києва, в Ірпінь зайшли орки і почали обстрілювати житлові  будинки. Наступні дні танк стояв у ЖК моїх батьків. В мій будинок було близько 20 прильотів. Місто було перекрито. Орки людей не випускали. Самі окупанти сиділи по квартирах людей в моєму будинку, тому що там дуже хороший огляд був для них на Бучу та Гостомель. Тато таки встиг та перетнув кордон. І він раніше ще казав, що ми вже втікаємо від війни не вперше і бігти більше немає куди. Тому навіть  якби ми виїхали за кордон, він би поїхав до України. Тут навіть альтернативи для нього не було. Частина Ірпеня, в якій ми жили була окупована, повертатись було рано, тому мої батьки шукали квартиру в Тернополі.

У Берліні на вокзалі у великому волонтерському пункту не вистачало україномовних волонтерів

Що сприяло рішенню їхати за кордон, а не залишатись на Західній Україні?

В цей час моя знайома з дитинства попросила зустрітись у Львові. Вона також у 2014 переїхала до Києва. але тепер її з маленькою дитиною, якій не було і двох рочків, привіз чоловік на Західну Україну. Вони попросили допомогти вивезти знайому з дитиною за кордон, бо я подорожувала різними країнами, а ця дівчина жодного разу не виїжджала з України сама та і з такою маленькою дитиною.

Автобус їхав до Кракова, а кінцевим пунктом для цієї дівчини з дитиною передбачалась Німеччина. У Кракові ми зупинилися у мого знайомого на чотири доби, розшукали авіаквитки до Німеччини, де знову ж таки у Кельні нас зустріли мої ж знайомі. Коли ми знайому з дитиною спільними зусиллями привезли туди, де на неї вже чекали, я просто зрозуміла, що на цьому нібито моя місія закінчилась. Але я не знаю, що далі робити. Я розумію, що мені треба повертатись, але я не знаю, куди. Я зателефонувала батькам в Україну та сказала про повернення, а вони —  в жодному випадку не повертайся і залишайся в Європі. А надворі – 10 березня 2022 року. Мої друзі сплатили мені у Кельні готель на дві ночі.

Спочатку я вирішила поїхати на волонтерський пункт до Кракова, щоб допомагати біженцям, ще одним  варіантом була можливість  поїздки в Аліканте, тому що в мене і там є друзі. Але в останній вечір, коли я ночувала в Кельні, знайома написала у соцмережі: «Якщо будеш в Берліні, заїжджай. Я цю дівчину не бачила років шість, але думала, що, коли буду їхати у Кракові, зупинюсь на кілька ночей у Берліні. Мене зустріли — і я побачила на вокзалі великий волонтерський пункт. Там не вистачало саме україномовних волонтерів, і я вирішила вийти туди для допомоги. Зупинилась я у знайомої, якій допомогли тоді німці з квартирою і надали житло на пару місяців. Про життя у Німеччині навіть не думала, і навіть не планувала ніколи туристичної подорожі до Берліну, бо мене ніколи не цікавило це місто.

Чого не вистачало  у перші дні?

Перше, що я шукала, і чого мені не вистачило по приїзду, – прапор України. В Берліні його було дуже складно знайти. Його мені передали, бо неможливо було просто придбати. Коли я виходила з Ірпеня, то не ризикнула його взяти, оскільки у березні вже частково місто було окуповане, і це було небезпечно.

Я штудіювала англомовні сторінки німецьких сайтів, аби систематизувати усю інформацію та допомогти українцям з алгоритмом дій

Чим українці вразили у Берліні?

У перший день свого перебування у Німеччині я була такою ж, як і інші втікачі від війни та ще й приїхала з обстрілюваного Ірпеня. Але я  працювала вже на волонтерському пункті на головному вокзалі Берліна. І до мене підійшов 45-50-річний українець та питає: «Слушай, а ты не знаешь, в аквапарк можно бесплатно попасть по украинскому паспорту?» Я на нього дивлюсь та думаю: «Початок березня. У мене тут українські діти ходять без дорослих. Бо батьки їх рятували, як могли, просто відправляючи за кордон. А ти у мене питаєш, чи можна безкоштовно потрапити до аквапарку?».

Серед волонтерів було заборонено дуже різко відповідати, тому я його спитала: «Можливо, Вам потрібна інша допомога?». І він російською почав мені розповідати: «Ты не понимаешь. Я выехал из Тернопольской области. Ты понимаешь, что я приехал оттуда, где война?. Нас бомбят». Ті волонтери, які розуміли російську, втратили дар мовлення. Як це? Ти приїхав з-під обстрілів, і перше, що тебе цікавить, чи є безкоштовним для українців аквапарк? І ти з Тернопільщини, а звертаєшся російською до мене. Тому є українці, які вражають волонтерів своєю неадекватністю.

Чи стикнулись ви з труднощами в оформленні свого статусу втікачки від війни?

Спочатку у планах не було нічого оформлювати. Жила я на свої кошти, волонтерила. Але через два місяці,  власники квартири вирішили не подовжувати контракт. І тут з’ясувалось, що я не можу навіть власним коштом винайняти квартиру без оформлення тимчасового захисту, адже безвіз надає туристичний статус, який не підходить для оренди. Стало зрозумілим: щоб залишитися в Німеччині та мати житло, мені доведеться оформити тимчасовий захист .

Коли я почала волонтерити, то знала лише англійську. Я штудіювала німецькі сайти, які мали англомовні сторінки, аби систематизувати усю інформацію та допомогти іншим українцям з алгоритмом дій. Нами ніхто не опікувався з наданням такої інформації, бо ми були одними з перших, коли система лише налагоджувалась. Щодня інформація та правила змінювались . Про мій психологічний стан свідчить навіть такий факт, що я, працівник телеканалу, навіть не подумала тоді, аби попросити по допомогу із збором інформації у колег з німецьких телеканалів чи сайтів. Ми, перші волонтери, самі її виловлювали та надавали усю вже зібрану нами інформацію українцям, які прибували. Але по допомогу ми звертались до німців.

Чому не до українців, які вже живуть тривалий час у Німеччині?

Коли я звернулась до одного центру допомоги українцям закордоном, діяльність якого активно піариться у соцмережах, як людина, що потребувала допомоги, то дуже засмутилась. Люди, які там знаходяться, дуже відштовхують від себе. Так враження, що вони спрямовані лише на грошові донати. І коли до них прийшла я, конкретна людина, яка тільки втекла від війни і потребує допомоги у чужій країні, не знаючи мови, то їм до таких візитерів байдуже, хоча саме як центр допомоги українцям в Берліні вони себе і позиціонують . Осад залишився дуже прикрий.

Я не отримувала соціальної допомоги, бо не могла знайти квартиру, щоб за згодою власника зареєструватись

Чи довго тривало оформлення статусу та отримання соціальної допомоги?

Єдину пільгу, яку українці на початку мали просто за паспортом, був безкоштовний проїзд у міському транспорті. Грошову соціальну допомогу я не могла отримати, оскільки треба було зареєструватись  за конкретною адресою. І тільки з документом, який підтримує цю реєстрацію, можна вже оформитись офіційно тимчасовий захист та отримувати гроші. А я застрягла, бо не могла знайти квартиру, в якій зможу за згодою власника бути зареєстрованою. Через це до середини травня я просто волонтерила, їздила та шукала, кому де допомогти . У сусідній кімнаті жила дівчина Альона, яка мала ті ж проблеми, що і я, бо ми повинні були усі з’їхати. І їй дуже пощастило знайти квартиру, де власником виявився людиною, яка дуже співчувала українцям та давала дозвіл на реєстрацію. Ми разом там і оселились. І тільки після цього я змогла податись на тимчасовий захист та на спеціальну візу, яку надають в Німеччині на підставі 24-го параграфу. Тільки з тимчасовим захистом українці можуть отримувати кошти, страховку, без якої взагалі не можна перебувати в державі, та відвідувати курси з німецької. Я почала оформлювати цю візу в середині травня 2022 року, а тягнулось це все майже півтора місяця – до кінця червня.

Допомога від держави передбачає оплату квартири її власникам за перебування там українців. Розмір вираховується за кількістю квадратних метрів на одну людину. В залежності від землі сума коливається від 300 до 350 євро. Телефонний зв’язок, комунальні послуги за лічильниками оплачуються самостійно. В моєму випадку ФРН не оплачує німецьким власникам квартири кошти за наше проживання вже майже півтора року, бо вони цим займаються, як благодійники. Я думаю, що знайти таких людей, є гарною кармою.

Соціальна виплата на одну дорослу людину складає 502 €. Ще є дитячі у тих, хто має дітей, – це 450 євро.

Щоб знайти нормальну роботу, треба володіти німецькою мовою. Курси повністю покриваються державою за зверненням. І вони є багаторівневими. Я вже здала тести і переходжу на вивчення німецькою наступного рівня.

У Берліні  є тільки один україномовний гінеколог, до якого я потрапила через півтора місяця

Ви понад півтора року у Німеччині. Вже скористались медичною страховкою?

Щодо медичної допомоги, то я зверталась до стоматолога та гінеколога. У Німеччині є проблема з записом, можна чекати кілька місяців на прийом до лікаря. Плюсом, велика проблема, що записуючись до лікаря, то шукаєш людину, з якою порозумієшся і зможеш розмовляти однією мовою. В Берліні є тільки один україномовний гінеколог, до якого я чекала запис півтора місяця. До стоматолога змогла записатися день в день. Я отримала допомогу — і витрати були покриті страховкою. Я нічого не доплачувала з власної кишені.

Ви можете отримати від держави соціальне житло у власність, як це відбувається у випадку з репатріантами?

Теоретично, так. Але досвід людей, з якими я спілкуюсь на курсах, показує, що дуже складно навіть знайти квартиру для тимчасового проживання без знайомих. Шанс зробити це у Берліні самому  дорівнює майже нулю. Ти можеш написати через 10 хвилин, після того, як квартира зʼявилась на сайті, але можеш бути у листі очікування на перегляд квартири сотим.

Ми запустили медіа-платформу, яка створена  українцями для українців в Берліні та про Берлін

Чи вдалось вам знайти роботу після складання тесту з німецької?

На певний час вдалось. Йшлося про медіа-платформу для українців, яка створена самими українцями в Берліні та про Берлін: як тут влаштуватись, як шукати квартиру, як влаштувати дитину в дитсадок чи у школу.  Тобто ми вклали туди весь свій волонтерський досвід та виклали всю інформацію для тих, хто тільки приїхав системно.

Ми пропрацювали лише чотири місяці, бо, на жаль, термін гранту, виділеного містом, закінчився. Знайти нове фінансування, яке б покрило витрати на всю нашу команду, ми не змогли. Відбулось скорочення, в результаті чого залишилася тільки  творча частина команди. Як раз у той час в нашій державі почались тривалі блекаути, і багато грантів німецькою стороною були виділені тим українським проєктам, які фізично знаходились в Україні. Мені пропонували продюсувати проєкти в Україні та в іншій країні, але я не встигала  по термінах знятись з реєстрації у ФРН, тому втратила ці нагоди.

Завдяки волонтерству у вас широке коло спілкування з українцями у Німеччині. Які наші риси характеру сприяють успіху за кордоном, а які гальмують успіх?

За що дуже цінують українців, так це за відданість роботі, повну віддачу та відповідальність. Але багато хто боїться зв’язуватися з нами через те, що людина може просто в один день повернутися додому — в Україну.

Питання з проживання у Німеччині висить у повітрі

Вам знайомий синдром вигоряння? 

Вигорання постійне. Але жалітися не варто, є багато тих, кому ще гірше. Треба продовжувати  жити і допомагати тим, хто цього потребує.

Ви бачите своє майбутнє у Німеччині?

Загалом питання з проживання у Німеччині висить у повітрі. Я хочу повернутись в Україну. Мої батьки зараз перебувають на батьківщині, мій дім — Україна. Але зараз з Німеччини, в моєму випадку, я можу більше зробити. Я усвідомлюю, що, повернувшись, я не зможу допомогти тим, хто для мене є дорогим. А це є для мене найважливішим.

Тетяна Марінова