Від аутсайдерки до європейської лідерки: як Ангела Меркель стала залізною леді

Її легко впізнати за незмінною протягом цих років зачіскою та простого крою жакетами. Однак про дитинство, юність та особисте життя ключової фігури західного політикуму досі відомо вкрай мало. «Канцлерка. Дивовижна одіссея Ангели Меркель», що вийшла друком у видавництві «Лабораторія» — всеохопна, відверта та захоплива біографія видатної європейської лідерки. Це портрет радше людини, а не політика — відповідь на питання, як ця аутсайдерка, донька пастора, стала найвпливовішою жінкою у світі.

Уривок з книжки «Канцлерка. Дивовижна одіссея Ангели Меркель»

Переїзд Ангели Меркель із Лейпцига до столиці минув не без пригод. Берлін не був першим у списку її варіантів для життя після університету. Вона претендувала на роботу в технічному університеті в маленькому місті Ільменау, провінція Тюрингія. Їй дуже подобався цей гірський лісистий регіон. Ільменау, де колись знайшов прихисток Мартін Лютер, був шанованим центром наукових досліджень. Проте коли Меркель приїхала на співбесіду, її зустріли двоє агентів Штазі. Вони почали засипати її питаннями, єдиною метою яких було залякування. Наскільки часто ви слухаєте західні передачі? Ви любите свою країну? Як ви захищаєтеся від впливу імперіалістичних агентів? Вони хотіли переконати її виконати «патріотичний обов’язок» та доносити на майбутніх колег. Ангела була готова до такої зустрічі, як і більшість мешканців Східної Німеччини. «Батьки завжди вчили мене казати агентам Штазі, що я базікало і не вмію тримати язика за зубами. Також я сказала їм, що не зможу приховувати свої обов’язки інформаторки від чоловіка», — пригадувала вона пізніше. То була цілком очікувана відповідь молодої вченої, тож, стенувши плечима, агенти її відпустили, залишивши позначку в особистій справі. Роботи в університеті Ільменау вона не отримала.

Замість маленького затишного містечка вони з чоловіком вирушили в Східний Берлін, де їм запропонували посади в престижній Академії наук. Наприкінці 1970-х років, незважаючи на те, що більша частина культурних пам’яток була у східній частині міста, її відбудували далеко не повністю. Через два десятки років після завершення війни окуповане місто досі виглядало неповноцінним і неохайним. Поля навколо руїн Рейхстагу поросли бур’янами. Колись розкішний готель Adlon на понівеченому бульварі Унтер-ден-Лінден виконував функцію житла для радянських офіцерів. Двічі на день потяг Ангели проїжджав повз Мур, по дорозі до та з Академії, розташованої в безликому районі на околиці міста. Вид на сторожові вежі та патрулі з собаками завжди засмучував її. З листопада по кінець травня сутінки огортали місто вже незабаром після полудня, вкриваючи Берлін густою вуаллю. Вночі в його східній частині панувала непроглядна пітьма.

Ангела та Ульріх оселилися в малесенькій квартирі на Марієнштрасе, 24, поруч із Бранденбурзькими воротами, нездоланним бар’єром між Сходом і Заходом. Кілька разів на годину однокімнатна квартира Меркель трусилася, бо поруч проносився потяг. З вікна вони бачили похмурий Tranenpalast — контрольно-пропускний пункт, який називали «Палац сліз», бо там мешканці Східної Німеччини прощалися з рідними та друзями, що жили в Західному Берліні та періодично їх навідували.

Продовжуючи писати докторську дисертацію, Меркель відпрацьовувала три роки, які була винна державі за свою освіту. Незважаючи на те, що Академія наук вважалася передовою дослідницькою установою Східної Німеччини, Меркель тулилася у напівкустарній лабораторії, влаштованій у колишньому будівельному вагончику та заповненій списаним обладнанням. У цьому так званому комп’ютерному центрі був лише один центральний процесор, тож Меркель та 12 її колег мусили програмувати самостійно. І, як це часто траплялося у її професійному житті, Меркель була єдиною жінкою в команді.

Не менш гнітючою, ніж дорога до Академії, була й сама робота. Це були нескінченні експерименти з розщеплення атомів вуглецю та водню під дією високих температур. Дуже швидко Меркель це набридло, вона усвідомила, що їй більше до душі абстрактна теоретична робота. Пізніше, коли Ангела згадувала ті часи, вона говорила, що це була робота з «не надто привабливою 25-річною перспективою наукових досліджень із мінімальним бюджетом».

Вдома ситуація була не набагато кращою. За три роки Меркель усвідомила, що її шлюб був помилкою. «Ми одружилися, бо так робили всі. Я не ставилася до цього настільки серйозно, настільки треба було», — зізналася пізніше Ангела. Натомість Ульріх каже, що не передбачав їхнього розриву. «Ангела зібрала речі і виїхала. Вона сама так вирішила», — сказав він. Утім, розлучення пройшло мирно. «Нам практично нíчого було ділити. Вона взяла пральну машину, а я — меблі», — пригадує він. Востаннє Ульріх бачив Ангелу в Академії наук у 1989 році, перед падінням Берлінського муру. І хоч вона залишила його прізвище, Меркель рідко згадує їхній короткий шлюб.

Ангела відсвяткувала 30-річчя щойно розлученою, в ледь мебльованій квартирі на Темплінер-штрасе в районі Пренцлауер-Берґ, де було повно розгромлених будівель, зайнятих незаконними мешканцями. Серед них була й Ангела Меркель. Друзі допомогли їй «проникнути» в покинуту квартиру та трохи відремонтувати її. Найяскравіший спогад Ангели про той рік — це візит її батька. Оглянувши вбоге та не зовсім легальне житло своєї доньки, він  в’їдливо сказав: «Ну, Ангело, зірок з неба ти точно не хапаєш». Такий докір від людини, яку вона завжди намагалася вразити, мабуть, зачепив її, але Меркель із батьком не сперечалася. Ні тоді, ні пізніше конфронтація не була в її стилі. Як і у випадках з усіма впливовими чоловіками, що її недооцінювали, Меркель дочекалася свого часу і довела, що він помилявся.

Щоб не занепасти духом, вона часто ходила до театру на площі Бертольда Брехта. Вона також розширювала коло знайомств, що пізніше виявилося досить небезпечним заняттям. Одного з її колег та приятеля Франка Шнайдера змусили доносити на неї в Штазі. І хоч Шнайдер рідко приносив кураторам доноси політичного змісту, він із якоюсь непристойною цікавістю стежив за особистим життям молодої розлученої жінки. «Іноді, коли я заходжу по неї дорогою на роботу, двері відкриває хтось із її коханців у халаті. Її інтрижки рідко тривають більше ніж півроку», — повідомив Шнайдер у Штазі 30 серпня 1980 року. (До речі, звіти Шнайдера — єдине задокументоване джерело інформації про «інтрижки» Ангели Меркель у цей період. Вона ніколи не розповідала, як їй жилося незаміжньою в Берліні.)

Меркель, однак, донощику цілковито довіряла. Вона просила Шнайдера допомогти їй відремонтувати квартиру, приятелювала з його дружиною-грузинкою та іноді гляділа їхню дитину. Вона навіть запросила Шнайдера у святая святих — свій родинний дім у Темпліні, де він познайомився з пастором і його жінкою, на яких потім також склав донос. Утім, він не знайшов серйознішого звинувачення для Каснерів, ніж те, що вони отримували їжу та одяг із Гамбурга, від сестри Герлінд.

Цікавішим, із політичної точки зору, був звіт Шнайдера про поїздку Меркель до Польщі у вересні 1981-го. Як він повідомив Штазі, вона повернулася з подорожі з фотографіями та захопленими розповідями про «Солідарність», першу незалежну профспілку Польщі під керівництвом Леха Валенси. Незабаром Валенса і його соратники струснули країну, а тоді й усю радянську імперію, вимагаючи кращих умов праці, свободи слова та інших прав. «Вона не дисидентка, але іноді надто голосно думає», — повідомляв Штазі Шнайдер. Меркель дізналася про зраду друга лише у 2005 році. «Я не серджусь, — сказала вона, — але дуже розчарована». Розчарована. Сильне слово в устах Ангели Меркель.

Авторка книги Кеті Мартон — американська журналістка і письменниця родом з Угорщини. Працює іноземним кореспондентом у ABC News і National Public Radio. Вона зуміла зобразити багатошаровий та різносторонній портрет постаті, якою захоплюються і яку критикують, про яку жартують і яку все ж незмінно поважають. Авторка доповнила цю книжку розмовами з наставниками, друзями та колегами Меркель, збагативши її унікальними історіями, які ніколи й ніде не були розказані.

Придбати книгу можна тут