WoMo-книга: Бойцовский клуб феминисток

Отрывок из книги

Это был бойцовский клуб, но без кровавых боев. Ежемесячно его участницы собирались в тесном помещении, делясь переживаниями о господстве сексизма на работе. Годами эти встречи были тайными — до этого дня.

Эта книга содержит истории женщин, которые столкнулись с гендерным неравенством, и действенные лайфхаки, как помочь себе в таких ситуациях. Овладев ими, вы будете знать, что делать, когда босс постоянно смотрит на декольте или коллега-мужчина заставляет делать ему кофе. Автор подчеркивает: наша сила — в количестве. Теперь как никогда женщины и мужчины должны объединиться и научиться не пренебрегать собственными достижениями через гендерные стереотипы. Благодаря правильным советам Джессики Беннетт вы получите уверенность и решительность, чтобы в конце концов изменить предубеждение в отношении женщин как в семье, так и на рабочем месте.

Специально для наших читательниц публикуем отрывок:

Нола, менеджерка проектів у рекламній агенції, нещодавно розіслала нам усім гнівні імейли. Вона саме проводила зустріч із VIP-клієнтом компанії, коли один з її колег-чоловіків запитав, чи не могла б вона взяти всім кави. Ошелешена Нола почимчикувала на кухню виконувати завдання. На зустріч вона повернулася з плямою від кави на блузі. З їй очей сипалися іскри.

 Прямолінійній веб-розробниці Рейчел бос сказав, що вона «надто агресивна» з підлеглими. Усі знали, що закодовано в цих словах: говорить надто голосно, любить командувати, недостатньо «жіночна» (згідно з певним вигаданим стандартом). Але ця жінка добре виконувала свою роботу — у цьому не сумнівалися ніколи. То чому мала значення гучність її голосу? 

Таня, режисерка документальних фільмів, розповіла, як її ідею для шоу передали втілювати колезі-чоловіку. Жінка осатаніла. Проте опанувала себе, бо не хотіла, щоб її також вважали «надто емоційною» (або кепською командною гравчинею). Якщо хтось почує про нові проекти, будь ласка, будь ласка, надсилайте їх Тані. 

У той час я працювала в сервісі мікроблогів «Тамблр», і робота моя була частиною широко розрекламованої ініціативи наймати журналістів для створення контенту на платформі блогів, відомих завдяки ґіфкам (і порно). Переваги роботи в такій компанії просто блискучі: безкоштовна їжа, нескінченні закуски. І, на секундочку, можна приводити на роботу пса… щодня. Смачна кава холодного заварювання та «гарячий» бариста Ґрейді, який її принесе. Необмежена відпустка. Обладнання для виробництва пива, що ідентифікує вас (і ваші пивні вподобання) за відбитками пальців. Коли повертаєшся з відпустки, допиваєш усе своє пиво, бавишся досхочу із собакою й просто хочеш… ну, знаєш, чувак, розслабитися… на тебе чекає стіл для гри в пінґ-понґ.

І тоді з’явилися огидні хлопчачі штучки: вищезгаданий стіл для гри в пінґ-понґ стояв лише за шість футів від мого столу. (Ні, серйозно: кульки, що відскакували від мого ноутбука, стали звичною щоденною справою.) Розважальні походи складалися з баскетбольних ігор і «Середньовіччя», а офісний час для спілкування означав братську гру в перевернуті стаканчики для всіх працівників — знову ж на столі для гри в пінґ-понґ біля мого робочого столу. Однак головною проблемою була власне робота. Мене найняли разом з іншим редактором, якого я знала і який мені подобався. Ми будемо співредакторами, сказали мені, і обоє звітуватимемо перед СЕО. Що, власне, було правдою, хіба крім того, що я погодилася на цю роботу, перш ніж ми обговорили назву моєї посади. (Примітка для себе: ніколи не погоджуватися на роботу, не формалізуючи назви посади, навіть якщо вам кажуть, що можете обирати самі.) Мені мимохідь повідомили, що цей хлопець обрав посаду головного редактора. Зокрема: це найвища з можливих посад, яку може обіймати людина у сфері нашої діяльності, зазвичай зарезервована для абсолютного правителя редакційної команди. Але не хвилюйтеся, запевнив мене менеджер із персоналу, ми всі — частина сууууперрівноправної структури. То яку я хочу посаду? (Я обрала «відповідальна редакторка».) Насправді не все так погано: вищезгаданий колега, головний редактор, — чудовий хлопець (ще й фемініст!). Одружений з юристкою, батько двох чарівних діточок. Прогресивний! Готовий підтримати! Веселун! Та все ж факт залишався фактом: мені віроломно підсунули несподіваного начальника, і цей начальник — чоловік! Я могла б поскаржитися, якби керівника відділу кадрів — чи «головного над людьми» — не звільнили всього за кілька днів після мого приходу. (Навіщо компанії, де працювало сто 25 людей, мати відділ кадрів?) А поза тим мій начальник був досвідчений менеджер. Він знав, як викликати повагу в суто чоловічому офісі. Говорив суворо й авторитетно, натомість я нервувалася. На нарадах люди дивилися на нього, не на мене, — у нього ж вигляд як у начальника, — і байдуже, говорили ми про проект, яким керує він чи не він. Він намагався допомогти — повторюючи мої ідеї вголос із авторитетом білого чоловіка сорока двох років і шести футів на зріст, який намагався бути моїм захисником. Але відповіддю була тільки повага йому від працівників. Я працювала там надто недовго, щоб усе це справді мало значення: нас усіх раптово звільнили всього за рік після початку роботи. Фірму придбала більша компанія («Yahoo!»).

Але, направду, це не вперше, коли я опинилася в такій ситуації. Кар’єру я розпочала в одному з найстаріших чоловічих клубів, «Ньюсвік», де сексизм колись був таким очевидним, що співробітниці — їх очолювала молода адвокатка з цивільного права, нині конгресменка Елеонор Голмс Нортон, — подали на компанію позов до суду за ґендерну дискримінацію. Це був перший подібний позов. (Якщо ця історія здається вам добре знайомою, то це тому, що вона стала книжкою, а згодом і телесеріалом «Зразкові бунтарки».) Були 1970-ті роки, жінки «Ньюсвік» мали вдосталь привілеїв та розуму: фулбрайтівські стипендіатки, студентки, які виступали під час випуску із промовою, випускниці «Семи сестер» *, усі із заможних родин. Едвард Нортон ** опише це згодом: «То були жінки, про яких і не подумаєш, що матимуть чого боятися на роботі». Та все ж їм відверто сказали, що «жінки не пишуть». Чоловіки-начальники називали їх лялями. До їхніх обов’язків входило штовхання візочків із поштою й доставляння кави, а також справжні дослідження та звітування, причому вони мусили передавати щось чоловікам. «То були надзвичайно безнадійні часи», — казала Сьюзен Браунміллер, науковиця-феміністка, яка разом із покійною режисеркою і сценаристкою Норою Ефрон була дослідницею «Ньюсвік» (себто «поштаркою») протягом нетривалого періоду в 1960-х роках. Обидві щезли до суду, але слова дослідниці, яка лишилася, назавжди закарбувалися в моїй пам’яті. «Через певний час справді втрачаєш упевненість, — сказала вона. — Ти починаєш думати: “Писати — це для чоловіків”».

Цена книги: 219 грн.
Где купить : vivat-book.com.ua

 

Читайте также: Рецензия на книгу «Все хреново. Книга о надежде»

Мы в Facebook