Оксана ХромоваНе знаю, де я народилася, але привезли мене з міста, яке одночасно і сторожовий пост, і край, і навіть сторінка. А ще воно є маленькою частиною іншого, більшого міста, тож це сторожовий пост, що було покинуто. Це край, що було забуто. І це сторінка, яка не дочекалася ані свого автора, ані свого читача.
За сучасною легендою я пов’язана з відомою й з багатьох причин сумнозвісною родиною на прізвище аль-Файєд. Важко сказати, наскільки це правда. Моя благонадійність та привілейованість завжди були сумнівні, адже мене продали фактично на вулиці. Спекотне сонце бачило всі можливі види трагедій на цій землі і воно ж стало свідком того, як мене з посестрами вклали у саркофаг та передали з рук в руки. Так я залишила свій дім.
Я була створена задля кохання та спокуси. Кохання, глибокого як море на сході від Філіппінського архіпелагу. Спокуси, гострої як зуби піраній. Кохання, що може втопити. Спокуса, що може зжерти. Я не сфінкс, але можу задавати загадки не гірше за нього. Чи була я хоч якимось чином присутня в той вечір у тунелі біля мосту Альма? Чи ділила із царицею килим або ж навіть мішок для постілі? Чи лежала я у своєму оксамитовому саркофазі, забута і покинута понад десять років
Я – гаряча кров квітки, але мене забули. Навколо царювали пристрасті, вирувало життя, відбувалися події наскільки визначні та історичні, настільки ж непомітні та незначущі, – все це відбувалося без моєї участі. Я не все бачу, але все або майже все знаю. Всі ці роки затишку та спокою, поки я лежала у темряві, поряд зі мною були мої друзі: порцеляновий сервіз, дерев’яний амулет з портретом Ярослава Гашека, фігурка Джуді Гопс, роман Ннеді Окорафор, бузкова гумка для волосся, кілька євроцентів, поштівки з Іспанії та старі окуляри без одного скельця. Єдине, що нас всіх об’єднувало – це забуття.
Мене було створено для того, щоб я з вітром наввипередки бігала набережною Круазет. Я б мала купатися у водах Адріатики. Замість цього я мовчки безсило споглядала з темряви за війнами, святами, природними катаклізмами, грандіозними подіями, епідеміями, трендами та всім іншим. Не знаю, хто здивувався більше, коли мене знайшли. Миттю все змінилося. Замість саркофага – полиця. Замість забуття – суцільне визнання. Мої сліди цілували та пестили. Я мандрувала руками, губами, волоссям та шкірою. Мої посестри отримали таку саму увагу. Нарешті ми могли спілкуватися, бавитися, сміятися, адже у тій темряві в нас зовсім не було на це часу.
Моє нове життя – воля. Не будь безглуздим та не забувай коріння, але будь жадібним до життя. Я цілуюся між книгарнею “Є” та “Білим Наливом” на вулиці Просвіти. Танцюю у двоповерховому будинку, вікна якого виходять на лани, озерця та ліси. Мандрую містами, де через дим, гар та попіл мені немає місця. Це змінює все. Я стаю сльозами та водою, подихом та поглядом, адже це тепер мій дім.