Бути там, де ти найбільш корисна: Ольга Руднева відправляє з Люблина до України гуманітарні вантажі з усієї Європи

Коли обставини склалися так, що ти на момент війни за кордоном, питання залишатися чи повертатися в Україну є болючим. Ольга Руднева, директорка Фонду Олени Пінчук, міркувала про те, де вона зможе приносити найбільшу користь Україні.

У проєкті «Незламні» за підтримки Франко-української торгово-промислової палати продовжуємо публікувати неймовірні історії мужності українських жінок, які роблять величезний вклад для наближення перемоги. Ольга Руднева розповідає про роботу у логістичному хабі у Люблині (Польща) який приймає, сортує та відправляє гуманітарну допомогу з усієї Європи для України.

Залишатися максимально корисною

Війна заскочила мене за кордоном: 23-го лютого я виїхала, щоб привезти до України маму, а на ранок дізналася про початок вторгнення. Я одразу почала шукати можливостей повернутися, але, оскільки з 2014-го року наш Фонд працює з ветеранами АТО, я знала, як важко працювати військовим там, де є цивільні люди. Я мусила запитати себе: чи буду я баластом в Україні? Чи я буду там корисною? Мій чоловік, з свого боку, закликав мене поміркувати: чи знаю я точно, чим буду займатись в Україні, як я зможу допомогти тут? Я не знала, тому дійшла висновку, що кориснішою я буду за кордоном. Зараз, коли так багато киян повертаються, я знову питаю себе: чи хочу я бути вдома однією з тих, хто потребує допомоги, а не з тих, хто в змозі її максимально надати? Чи варто повертатися додому, щоб тільки вдягнути свої речі? Мені тут вистачає двох пар джинсів. Тому я залишаюся у Польщі, де я максимально корисна.

Як директорка Фонду Олени Пінчук я керую нашою діяльністю дистанційно, решта команди — в Україні. Вони вирішили залишитися там, не зважаючи на заклики евакуаюватися. Це не завадило нам продовжувати надавати психологічну допомогу підліткам та жінкам. В кінці березня  ми відкрили кабінет тестування на ВІЛ. Ми закуповуємо ліки для лікарень, які звертаються до нас, надаємо допомогу ВІЛ-позитивним людям у вигляді продуктових наборів, допомогли евакуюватися ВІЛ-позитивним підліткам. Фонд Олени Пінчук підтримує й волонтерські організації в Польщі, які займаються українськими біженцями. Це немало як на невеликий період від початку війни, але, звісно, це не та величезна робота, яку ми робили у мирний час. 

Робота у Help Ukraine Center

На очі мені потрапив пост у соцмережі про ініціативу українських бізнесменів створити центр Help Ukraine Center, де б збиралася, сортувалася, та відправлялася в Україну гуманітарна допомога з Європи. Зокрема, йшлося про запуск логістичного хабу у Люблині. До ініціативи долучилися “Нова пошта” та “Розетка”, інші українські компанії. Я написала Анрію Ставніцеру, що готова приїхати, якщо потрібна,  і вже з першого тижня війни стала працювати у люблинському хабі. Разом зі мною у режимі нон-стоп займаються менеджментом 23 людини. Загалом задіяні 760 волонтерів, на них — розвантаження, сортування, завантаження. Кількість людей, у яких ми маємо потребу щодня змінюється, ми заздалегідь оголошуємо про це на нашій сторінці у соцмережі.

Будь-хто може привезти сюди адресний вантаж. Наприклад, ви зібрали щось необхідне у Європі і треба доправити це комусь в Україну, ми це передаємо через Нову пошту. До нас приходять фури гуманітарної допомоги від різних міст Європи або від брендів, посольств та гуманітарних організацій. На початку допомога йшла від простих людей в Європі, зараз це більше великі компанії. За перший місяць роботи ми передали в Україну близько 3,1 тис. т вантажів, приблизно 10-15 фур в день посортованої, промаркованої “гуманітарки”. Це здається багато, але у масштабі наших потреб — це крапля в морі.

Позаяк ми акредитовані українською державою, то вантажі, які не є адресними, розподіляються за погодженням з державними органами. Так, усі медичні вантажі ми відправляємо до Львова, там комісія від Міністерства охорони здоров’я сортує та відправляє за потребами. Все, що стосується тактичної медицини йде на медичний департамент Міноборони. Їжа, вода, гігієна, одяг зараз відправляється на “Співдію” — волонтерське об’єднання, яке координується за підтримки Офісу Президента України спільно з Міністерством розвитку громад та територій. Вони безпосередньо пакують все по коробках та віддають людям, які потребують цієї допомоги.

Історії про людей та війну

Дуже розчулила нас всіх історія про п’ять кебів, тобто машин таксі, з Великобританії, які привезли їжу та памперси до нас через усю Європу. Водії сказали, що для них особисто було важливо продемонструвати єдність з Україною, а не просто передати вантаж.

Іншого разу до нас приїхав хлопець, який привіз дуже дорогий та сучасний мобільний шпиталь. Виявилося, що він — білорус, який був політичним в’язнем і якому вдалося виїхати за кордон. Тепер він робить усе, щоб допомогти Україні перемогти у цій  війні.

Усіх до сліз вразила історія 6-річного хлопчика з Києва. Його мама була у Греції, супроводити дитину до Польщі було немає кому. Тому дорослі передавали його одне одному, поки він не дістався Польщі. Ми зустріли його, накормили, обігріли та нарешті, через два дні передали мамі.  

Багато європейських родин передають іграшки спеціально для “дітей, які народилися у підвалах”, чи для дітей якогось міста, з особистими листами. Один такий великий вантаж для немовлят Києва ми передали нещодавно. Серед європейців, які передають допомогу багато британців, французів, хоча географічно переважає, звісно, Польща.

Чи звикає світ до війни та біженців

Порівняно з початком війни обсяг гуманітарної допомоги зменшився, але не тому що ми набридли комусь. Просто багато звичайних людей одразу зробили все, що було в їхніх можливостях. Це був шок, тому всі кинулися допомагати. Але ми ж розуміємо, що середньостатистичній родині важко віддавати постійно частину свого бюджету на допомогу. Разом з тим, ми в Україні тільки зараз заходимо у пік гуманітарної кризи. Саме тому ми пишемо великим компаніям, бо потребуємо гуманітарної допомоги навіть більше, ніж на початку вторгнення. Зараз ми знаємо точно, що потрібно Україні, складаємо списки і просимо у великих компаній конкретну допомогу. 

Я хотіла б закликати усіх українців, в кого є вихід на іноземну аудиторію, наголошувати на потребі України у допомозі. На жаль, ми дедалі більше будемо її потребувати.

Якщо говорити про “втому від біженців” конкретно у Польщі, то я особисто її не відчуваю. По-перше, я з самого початку вирішила не оформлювати собі статус біженки, я обрала статус волонтера, як і більшість моїх колег. Ми не шукаємо можливостей залишитися тут чи отримати якісь додаткові переваги. Можливо, я могла б сказати більше, якби не була на роботі з 9-ї ранку до 9-ї вечора. В мене є моя робота, я не маю інших можливостей взаємодії з польським оточенням. Я поводжуся коректно, нічого ні від кого не вимагаю, за все дякую. Не кажу, що випадків упередженого ставлення немає, але у ставленні місцевих людей дуже багато чого залежить від наших очікувань і від нашої поведінки. Підтримка та допомога — це класно, але нам ніхто нічого не винен.

Ольга Руднева/Ірина Крипак

Як не збожеволіти у стресі

Я поки що нічого не роблю спеціально для зняття стресу. Лягаю спати приблизно о першій годині ночі, а прокидаюсь о 5.30 ранку. За кілька тижнів такого розпорядку я, зі слів моїх близьких, “почала втрачати адекватність”. Тому взяла перерву у тиждень, коли був мій день народження. Цей день пройшов дуже активно, у якості подарунку я просила гроші на українські лікарні, зібрали більше, ніж я планувала, майже 1 млн грн. Потім все ж поїхала до мами, яка так і залишилась на Мадейрі. Зміна картинки дуже допомогла. 

А потім я повернулась до того ж шаленого ритму роботи. Я думаю, що не загубитися у стресі дуже допомагають настанови Віктора Франкла, психіатра та психотерапевта, що пройшов концтабір. На його думку, головне — знайти те, заради чого прокидатися щодня. А ще я раджу пошукати свою суперсилу: те, що ви вмієте і любите робити. Знайдіть це і робіть цього трішечки більше.