Леся СайкоІсторія кольору — це передусім яскраво оздоблена історія людства, а праці Пастуро — це хронологічна палітра культурного розвитку від манускриптів, вітражів і геральдики до одягу, живопису і масової культури.
Художньо обрамлена й історично доведена одіссея жовтого кольору — це тернистий шлях, який вдалося подолати всім відтінкам, щоб заполонити світ людини. Від перших натільних малюнків теплого кольору вохри до скромного місця у повсякденному житті Європи на межі XIX століття і безколірного існування в сучасності. Мандруючи Європою, Східною Азією, Індією, Африкою і Південною Америкою, жовтий став частиною мистецтва, релігії, моди, літератури й науки і водночас залишився найменш визнаним. Сучасна Європа не надає йому особливого значення, але так було не завжди. Увесь спектр його відтінків — від світлих і теплих до темних і сірчаних — гармонійно лягає на історію людства. Священний символізм часів античності й демонічний відтінок фальшивомонетників, лицарів, Юди й Люцифера. Імператорський колір Стародавнього Китаю й індійський символ щастя. Жовтий скрізь, тож Пастуро у своїй книзі «Жовтий. Історія кольору», що незабаром вийде у видавництві Лабораторія, висвітлює багатство його захопливих образів із вправністю митця.
Повернімося в епоху лицарства і куртуазного кохання, коли біляве волосся часто вважали ознакою шляхетності, любові й краси. Звісно, у цьому питанні в Середньовіччі не винайшли нічого нового: чимало грецьких богів уже могли похвалитися такими кучерями, як-от Аполлон і Афродіта, а римські матрони вдавалися до безлічі засобів, щоб освітлити волосся, пофарбувати його у білявий колір чи покрити золотистою перукою і таким чином стати красивішими. Але феодальна доба довела цю систему цінностей до крайнощів, про що свідчать лицарські романи, де чимало рядків присвячено описові і жіночого, і чоловічого волосся. Власне, опис волосся — обов’язкове завдання для кожного автора і невіддільна частина портрета — як фізичного, так і соціального й психологічного. Волосся передавало красу тіла, шляхетність походження, ввічливість манер і душевні риси водночас. Шевелюра могла бути різних кольорів — білявою, каштановою, коричневою, рудою, сивою і чорною, — але найбільше цінували саме світлу. Коси також описували luisans або reluisans (осяйними), sords (бляклими), deliés (тонкими й тендітними), або gros (густими), ondoiants (хвилястими), recercelés (з великими кучерями), crespés (з дрібними кучерями), eschevelés (скуйовдженими) або tors (заплутаними). Кожен із цих прикметників визначав місце персонажа в системі цінностей і передавав трохи інакшу, відмінну від інших ідею. І коли вже йшлося про колір, то високо цінувалися всі світлі кучері, однак по-справжньому золотисті коси вважали красивішими за blois (світло-білясті), sors (русяві, між темним блондом і світлим каштаном) чи jaulnes (тьмяно-біляві). Прикметник blond — германського походження і невизначеної етимології — каже значно більше, ніж латинський flavus: він не тільки підкреслює осяйний і спокусливий відтінок волосся, подібний до золотих ниток, а й додає ідею молодості, краси, шляхетності й галантності. У романах артурівського циклу більшість королев і героїнь біляві, як і доблесні лицарі, яких вони ведуть стежками пригод і кохання.
Виняток — королева Ґвіневера, дружина короля Артура: вона темноволоса. І річ не в тім, що Ґвіневера старша (жінка досі вражала красою), а в тім, що вона була винна в адюльтері та віроломстві. Середньовічна публіка її не любила.
Архетипом жіночої білявості й краси стала королева Ізольда, дружина короля Марка з Корнуельсу. Шлюбом вона завдячувала волоссю. Король Марк довго не одружувався, але зрештою здався під тиском баронів, які вимагали спадкоємця престолу. Якось до великої зали палацу залетіли дві ластівки, кожна з яких тримала у дзьобі по золотій волосині. Король оголосив, що одружиться із власницею цього волосся. Зрештою стає відомо, що йдеться про Ізольду Біляву, славну незрівнянною красою доньку короля Ірландії. Марк споряджає свого небожа Трістана просити руки Ізольди від його імені, і батько Ізольди погоджується. На жаль, пливучи кораблем до Корнуельсу, юнак і дівчина помилково випивають трунок, приготований не для них. Відтоді Трістана й Ізольду поєднало палке, нестримне кохання, якому пара не могла опиратися. Потім почалася низка пригод, непорозумінь, конфліктів і драм, що завершилася смертю обох героїв.
Біляве волосся королеви Ізольди дуже швидко стало легендарним кліше: чимало авторів середньовічних романів, щоб увиразнити дивовижні кучері своїх героїнь, не порівнювали їх із золотом — це було б надто банально, — а стверджували, що красуні «білявіші за Ізольду Біляву».
Кретьєн де Труа краще за будь-якого іншого автора знав, чого варті такі порівняння: у молодості він і сам написав «Роман про короля Марка та Ізольду Біляву», який сьогодні, на жаль, втрачено. А в іншому романі, «Кліжес», він пояснив походження імені Соредамор, матері головного героя і сестри Ґавейна. Її ім’я складається з двох частин: sore (білявість) і d’amor (кохання).
Обов’язковий зв’язок між білявим волоссям і коханням був актуальним не тільки для дам, а й для героїв Круглого столу: і найвідоміших (Ґавейна, Ланселота, Трістана, Івейна чи Персіваля), і другорядних, епізодичних, які часто зринали у списку учасників турніру чи шукачів Ґрааля. Одного з них навіть звали «Білявий Закоханий». Читач знає про цього лицаря тільки одне: він красунчик і спокусник.
Він не був героєм жодної видатної пригоди, але подобався дамам і вмів їх у себе закохувати. За герб йому правив чорний щит зі срібним гребінцем, золотими пасмами й девізом «Я закоханий».
У лицарських романах багато описів волосся й пов’язаних із ним любовних ритуалів: подарувати пасмо чи локон коханій людині, ревно зберігати гребінець чи стрічку, які торкалися волосся дами тощо. Водночас у них часто йдеться і про інші частини тіла, які варто згадати, — хай навіть ми трішки відійдемо від жовтого кольору, — бо ж вони відображають те, що притаманне аристократичному суспільству тих часів і його ідеалам. Завдяки романам ми дізнаємося про критерії жіночої краси кінця ХІІ і початку ХІІІ століття. Окрім білявого волосся, красива жінка мала вирізнятися продовгуватим обличчям, довгастою шиєю, світлою шкірою, рівними білими зубами, маленьким ротом, трішки кирпатим носом, блакитними або сірими очима (тільки не зеленими, як у чаклунок), широким відкритим лобом і вищипаними, а потім охайно промальованими дугою бровами. Тіло її мало бути струнким і тендітним, груди — високими й маленькими, стегна — вузькими, ноги — довгими, стопи — невеличкими, акуратними. Ідеалом була цнотлива юна дівчина зі стриманою і скромною зовнішністю, без жодного натяку на чуттєвість чи провокацію. Згодом, у романах кінця ХІІІ — початку XIV століття оспівуватимуть розкутіші тіла й пишніші форми, por mieulx soffrir le jeu del lit («які б добре витримували ігри в ліжку»). Куртуазне кохання поступово починає тяжіти до тілесного.
Стереотипи чоловічої краси майже нічим не відрізнялися. На відміну від шансон де жест, куртуазні романи вихваляли стрункі й тонкі тіла, легкість ходи, майстерність рухів, ввічливі манери й елегантність одягу. За архетип правив племінник короля Артура Ґавейн — зразок лицарства й куртуазності. Красиве тіло зазвичай свідчило також про красиву душу й високе походження. У тих самих текстах артурівського циклу простих селян зображували геть не схожими на лицарів: вони мали чималу голову, руде або чорне волосся, велетенські вуха, темні запалі очі, товсті губи, короткий і плаский або довгий і гачкуватий ніс. А зуби в них були жовті й криві: жовтий колір постає брудним, хворобливим і нудотним. До того ж їхні тіла непропорційні — зависокі або затовсті, сутулі, часом горбаті, з короткими руками, опецькуватими пальцями, худими ногами й величезними пласкими стопами, іноді з перетинками, як у гуски.
У пізньому Середньовіччі система цінностей королівського й дворянського середовищ поступово змінюватиметься. У чоловіків світлий колір шкіри вийде з моди, а біляве волосся стане химерною цікавинкою з минулого. Розкішний граф де Фуа і віконт де Беарн Ґастон ІІІ Феб (1331–1391), амбітний і жорстокий вельможа, завдячуватиме своїм аполлонічним прізвиськом дивовижним білявим кучерям, подібним до сонця; однак він стане одним із останніх середньовічних володарів, чию світлу шкіру й золотисте волосся обожнюватимуть і вихвалятимуть літописці. У ХV столітті принци-спадкоємці й модні вельможі мали вирізнятися матовою шкірою і темним — навіть чорним — волоссям, як у герцогів Бурґундських Філіппа Доброго і Карла Сміливого чи видатних італійських аристократів, які панували у Мілані та Флоренції. Натомість у жінок білявий колір залишався популярним, адже відкриття нових фарб і різноманітних засобів для волосся дозволяло отримувати нескінченну кількість відтінків між білявим, коричневим, золотаво-каштановим, рудим і темним кольорами, до того ж у кожного кольору були свої тони: золотаві, мідні й навіть попелясті. Така тенденція зберігатиметься до кінця ХVІ століття (принаймні серед аристократів).