Чого бракує жінкам у Конституції України: рівної оплати праці, права на аборти, просте всиновлення та пенсійний захист

Хоча експерти часто нахвалюють Конституцію України, визнаючи її однією з найкращих у світі, але про жінок в Основному законі не так уже й подбали. Цим активно користуються парламентарі та урядовці. Шантаж жінок з боку політиків недолугими законопроєктами та постановами  набрав таких обертів, що передсвяткове опитування Womo.ua  «Чого бракує жінкам у Конституції України?» перетворилось на серйозну розмову про щоденні жіночі тригери, які забирають в українок останні сили.

Лариса Кобелянська — кандидатка філософських наук, доцентка, координаторка Громадської ради з гендерних питань при МФО «Рівні можливості»  у ВР України — розглядає, яких новел в Конституції не вистачає, які статті потребують удосконалення, оскільки наявні формулювання призводять до стресів і обмежують майбутнє жінок.

Тепер потрібно контролювати, чи будуть жінкам платити стільки ж, скільки чоловікам на тих самих посадах? А що відбуватиметься після перемоги: чи не будуть їх звільняти після повернення чоловіків на свої робочі місця?

Які чинні норми Основного закону потребують редагування через низьку ефективність щодо захисту прав жінок?

З часу ухвалення Конституції України у 1996 році життя внесло багато коректив. З’явилися нові явища, які потрібно осмислювати. У свій час поява в Конституції  ст. 24 стала здобутком колективної діяльності, зусиль і тиску з боку громадських жіночих організацій. У ній зазначено: «Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками».

Це був дуже великий проривний момент, тому що далеко не в усіх країнах світу норма рівності була включена до їх конституцій. Саме це дало можливість у подальшому вимагати і домагатись закріплення цього загального положення. Згодом з’явився Закон України про забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків, закріплення квотного принципу представництва жінок у виборчих списках політичних партій, законодавство, яке захищає від дискримінації і домашнього насильства, була ратифікована Стамбульська конвенція.

Саме поняття «рівності жінок і чоловіків» продовжує розширюватись, набувати нових сенсів і особливо під час війни потребує свого переосмислення. Сьогодні вже недостатньо лише загального зазначення «рівності прав і можливостей жінок і чоловіків». Потрібне конституційне гарантування можливостей та забезпечення виконання цих гарантій.

Певні кроки у цій царині були зроблені, коли відбулось скасування обмежень для жінок у певних професіях. Після цього дівчата активно пішли до військових училищ, бо були зняті обмеження і з частини військових спеціальностей. У ЗСУ жінки стали позначатись у документах як снайперки, а не посудомийки. Водночас доступу до офіцерських посад у жінок досі менше, ніж у чоловіків, і їхнє просування по службі, підвищення кваліфікації все ще стикається з гендерними упередженнями.

Чимало змін у зайнятості жінок відбулося через війну. Сьогодні жінки освоюють професію машиністки потягів метро, що раніше було неможливим. Більше жінок працюють навіть у важких умовах. Наприклад, керують  вантажними машинами, які вивозять десятки тонн породи з кар’єрів. І роботодавці сьогодні активно залучають жінок до так званих традиційних чоловічих професій. Але тепер потрібно контролювати: чи будуть жінкам платити стільки, скільки чоловікам на тих самих посадах? А що відбуватиметься після перемоги: чи не будуть їх звільняти після повернення чоловіків на свої робочі місця? Це ставить питання про рівноправність і справедливість у трудових відносинах, які відсутні у тексті Конституції.

Оскільки спроби скасувати парламентарями права на аборт є тригером у житті українок, то його як складову захисту здоров’я варто захистити окремою конституційною нормою

Відсутність яких новел у Конституції є щоденними тригерами для жінок?

Шість з половиною мільйонів українок з дітьми виїхали за кордон, і значна частина з них не повернеться, бо вони вже там знайшли собі роботу, якось облаштували свій побут, діди здобувають освіту. Ці родини  бачать своє майбутнє за кордоном. Після перемоги до цих жінок зможуть виїхати їхні чоловіки. І забороняти цим людям жити за межами України ніхто не має права. Багатьом з них немає куди повертатись, якщо говорити про ті регіони, де відбувались військові дії та залишилась випалена земля. Немає куди повертатися ані чоловікам з окопів, ані їх дружинам з дітьми з Європи. Відновлення в найближчому майбутньому цих регіонів видається мало реальним, не говорячи вже про те, що «найближче майбутнє» може бути періодом тривалості життя цілих поколінь людей. Таким чином, скорочення населення України відбудеться через міграційні процеси. І разом із втратами населення під час воєнних дій, зниженням народжуваності Україна опиняється у демографічній кризі.

Зрозуміло, що політики шукають можливі виходи із ситуації, що склались, втім ці варіанти  виходу пропонують «за рахунок» жінок, які залишаються в Україні. Так політики періодично збурюють суспільство  законопроєктами про заборону абортів. Можливо, такі «вкиди» через парламент є  вимірюванням температури реагування суспільства на подібне рішення, якби воно раптом було прийняте. Чимало країн (включно з колишнім срср) після воєн практикували такий спосіб відновлення населення. Та у жодній країні заборона абортів не призвела до розв’язання демографічної проблеми. Втім такі заборони є шляхом до підриву здоров’я не лише жінок, а й нації в цілому. До того ж це відкине  на десятки років назад  завоювання жінок у сфері  їхніх репродуктивних прав, репродуктивного здоров’я, і розвитку медицини. І оскільки спроби скасувати парламентарями права на аборт є тригером у житті українок, то його, як складову захисту здоров’я, варто захистити окремою конституційною нормою.

Вибір бути батьками чи ні, народжувати дітей чи ні — це вільний вибір людини і родини , але не завжди навіть родини. Це може бути вибір жінки, її партнера. Багато пар, які утворилися під час війни, утримуються від народження дітей з очевидних причин: безпека, економічні причини, відсутність перспективи. Яка перспектива сьогодні є  для впевненості людей у тому, що  їхні діти будуть жити у безпеці і мати щасливе дитинство? Сьогодні ми не знаємо, що робити з тими дітьми, які вже є. І від держави жодної пропозиції, як це вирішити, немає. У державі, яка воює за європейські цінності, пропонувати людям, які віддають своє життя за свободу та існування їх країни, податки на бездітність чи заборона абортів є ганебними!

Окрема тема — дискусія про перейменування в Основному законі декретної відпустки на доглядову роботу за дитиною. Сама назва «декретна відпустка» походить від декрету народних комісарів 1918 року, який давав жінкам два тижні отямитись після народження дитини. Це було цинічно, враховуючи, скільки жінок народжували у ГУЛАГах, в’язницях і засланнях, де багато дітей гинуло. Сьогодні очевидність нелюдськості цієї політики вражає. Автоматичне її відтворення у незалежній Україні гальмує утвердження тих практик поєднання батьками  роботи і виховання дітей, які склались у світі протягом останніх десятиліть.

Ми маємо розуміти, що у жінки після пологів є фізіологічна потреба певний час не виходити на роботу, і цей період пов’язаний саме з її фізичним станом, а не з доглядом за дитиною. Термін на відновлення жінки після пологів має бути окремим від терміна догляду за дитиною. Залежно від важкості пологів, перебігу вагітності тощо цей період може змінюватись. Це мають вирішувати лікарі, а не соціальні приписи щодо догляду за дитиною як соціальний обов’язок для жінки.

Все, що стосується безпосередньо догляду за дитиною, то є відповідальністю родини: і батька, і матері. І така новела є у конституціях багатьох країн. «Призначити» жінку єдиною відповідальною за це є  абсолютно ненормальним. Адже питання, хто буде доглядати дитину, в який термін і в який спосіб, має вирішувати сім’я, спираючись на можливості, які, зокрема, надає держава. Йдеться про соціальний захист, соціальні послуги  та інфраструктуру допомоги. Наприклад, у Швеції відпустка розподіляється між жінкою і чоловіком. І вже вони між собою вирішують, скільки днів і коли хто з батьків має використати цю відпустку. Держава має лише контролювати, щоб були захищені права дитини і щоб батьки використовували цю відпустку на малюка. Цілком зрозуміло: найкраще, що може мати дитина, — це бути поруч із батьками.

В нашій законодавчій базі у цьому розподілі панує яскраво виражений дух патріархальних традицій. Відчувається бажання закріпити за жінкою, яка народила, роль кухарки, виховательки та при цьому перекласти на неї багато інших соціальних обов’язків. Це свідчить про те, що ми нібито однією ногою йдемо вперед, сповідуючи європейські цінності, але при цьому, з іншого боку,  не наслідуємо соціальні європейські практики. Хотілося, щоб під цінностями ми також розуміли накопичені практики, досвід і можливості, які створює держава для сімей. Ті, хто живуть за кордоном, часом дивуються принциповим соціальним формам контролю за забезпеченням прав дитини. Наприклад, ті обов’язки, які покладаються на батьків, контролюються державою, яка щедро фінансує появу свого нового громадянина.

Не може бути такого у цивілізованій державі, щоб одні громадяни мали гарантоване Конституцією право на родинні стосунки, а інші — ні

Чи все у нас гаразд із сімейними правами в Основному законі?

Не все. Не може бути такого у цивілізованій державі, щоб одні громадяни мали гарантоване Конституцією право на родинні стосунки, а інші — ні. Проблема полягає у тому, що ст. 51 визначає: «Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка», а не «громадян України». А отже, одностатеві пари не можуть укласти шлюб в Україні. А інших форм родинних стосунків Конституція не пропонує, наприклад, цивільного партнерства для громадян.

У березні 2023 року до парламенту внесли законопроєкт №9103 про право на реєстрацію цивільного партнерства для одностатевих та різностатевих пар. Рік минув, а хура й досі там. Цей законопроєкт надає можливості набути для ЛГБТ-пар статусу родини. Це дуже важливо, адже ЛГБТ-спільнота зараз зі зброєю в руках героїчно захищає країну, отримує за це високі державні нагороди та, на жаль, також гине на полі бою. Відсутність можливості офіційної реєстрації шлюбів чи цивільного партнерства позбавляє партнерку/партнера , що залишились живими, величезної кількості прав — на спадщину та соціальний захист, на батьківство. Чому жінка чи чоловік  повинні витрачати частину свого життя, енергію і ресурси, щоб довести право на поховання загиблої/загиблого партнера чи  партнерки, відстояти право на житло, придбане спільним коштом? Адже, можливо, люди просто можуть не пережити стресу, судових тяганин, нескінченних бюрократичних поневірянь тощо. Формула «а ви доводьте в суді» своє право на майно дуже популярна, саме тому, що в суді ви ніколи в житті цього не доведете, або суд доведе вас до такого стану, що вже нічого не треба. Якщо мати дитини (парамедикиня, снайперка, шпитальна лікарка) загине в ЛГБТ-парі, то партнерка, яка не є біологічною матір’ю дитини, немає жодного права на дитину. Навіть у праві на опіку вона не буде розглядатись як найкращий кандидат. Сподіваюсь, після війни розв’язання цих питань відбуватиметься жвавіше та легше. Адже коли дрони з вибухівками чи ракети летять на наші населені пункти та об’єкти інфраструктури, нікого не цікавить сексуальна орієнтація когось із наших оборонців, які їх збивають.

Щодо сімейних прав ще… Я би хотіла акцентувати увагу на конституційному захисті права дитини на родину у частині усиновлення та удочеріння, яке набуло гострої актуальності під час війни. Чимало дітей залишилися без батьків. Що може бути кращим для дитини, яка залишилася без сім’ї, ніж нова родина? Тому консервативну систему після війни варто спростити. Не йдеться про те, що недоброчесні люди обов’язково скористаються цією можливістю. Держава має залишати за собою контроль за усиновленням і вдочерінням. Я вважаю, що одностатеві пари та одинокі жінки теж мають право на усиновлення і удочеріння. Це не повинно бути привілеєм лише для родин у шлюбі. Також проблема в тому, що за ст. 211 Сімейного кодексу різниця у віці між кандидатами на усиновлення не може перевищувати 45 років. Ця норма є імперативною, тобто не містить винятків та застережень. Як наслідок, бабусі з дідусями не можуть усиновити власних онуків через вікові обмеження. Фактично це абсурдно, адже жінкам дозволяється народжувати через ЕКЗ у віці 65 років, але не можна усиновити власну онуку чи внука. Тому, думаю, ця проблема потребує негайного розв’язання. На жаль, саме війна унаочнила ці проблеми і саме через війну їх потрібно вирішувати якнайшвидше. Аби діти якнайшвидше отримували можливість жити у родині.

Жінки, які закінчують військові училища, не можуть реалізувати свої професійні права через заборони чи «забобони» Міноборони. Крім парамедикинь, фахівчинь з інших військових професій на навчання за кордон не направляють

Які прогалини у правах в Конституції України жінок виявила війна?

Навіть ті речі, які були очевидними, зараз набули нових сенсів. Серед них — зміна розуміння «захищених» прав для жінок. Очевидною стає потреба у фіксації в Основному законі не лише «можливості», але й «обов’язку» жінок захищати свою країну як у лавах ЗСУ, так і у тилу. Відсутність такої норми у Конституції вже призводить до недооцінення ролі жінок під час війни, що применшує їхній внесок. На початку вторгнення відбувся певний відкат назад — повернення до традиційного розуміння ролі жінок і чоловіків. Жінки нібито зобов’язані займатися дітьми, а чоловіки — захищати країну. І мало хто говорить про те, чим довелося жертвувати тим жінкам, які взяли на себе тягар евакуації родин з територій, де був ризик окупації. Вони залишали не лише свої домівки, а й набуті роками праці кар’єри, бізнеси, робочі місця, політичні позиції. Опинитись із дітьми, літніми родичами у статусі ВПО — це надзвичайно тяжке випробування.

У силах оборони ситуація не краща. Безумовно, надзвичайно важливо підкреслити героїзм українських захисників. Але йдеться про героїзм переважно чоловіків, хоча вже сьогодні лише у ЗСУ перебувають 50 тисяч жінок. А ще дівчата є у Нацгвардії, СБУ… І всі вони на лінії вогню. І хоча у риториці керівництва країни фемінітиви у зверненні до військовослужбовців присутні, ми розуміємо, що частіше це «данина етикету». Героїзація маскулінності є, і вона зрозуміла. Але надмірна героїзація і применшення внеску жінок у перемогу — то величезний підрив в усвідомленні суспільством рівності. Українські жінки та чоловіки роблять однаковий внесок у нашу перемогу. Саме тому після війни актуальним стане питання фіксації у Конституції України рівності обов’язку жінок і чоловіків в обороні країни.

Питання не у призові в армію, а в підготовці до захисту, і молоде покоління жінок вже свідоме цього. Багато дівчат проходять військову підготовку і здобувають військові професії з власної ініціативи. Але після завершення навчання їх не завжди призначають на офіцерські посади, що є проблемою. Це створює ситуацію, коли жінки змушені служити на рядових посадах, хоча мають офіцерський диплом. Жінки, які закінчують військові училища, не можуть реалізувати свої професійні права через заборони чи «забобони» Міністерства оборони. Крім парамедикинь, фахівчинь з інших військових професій на навчання за кордон не направляють. У цьому контексті потрібно переглянути патріархальні норми, які обмежують права жінок в армії. Адже війна показала, що розумні, спритні та спортивні дівчата можуть виконувати сьогодні багато з тих робіт, які традиційно вважались чоловічими. Війна стала технологічною — використання дистанційних сучасних винаходів навіть не передбачає потреби у фізичній силі. Ну і на третьому році війни ми всі бачимо: не всі чоловіки є захисниками, не всі жінки — берегинями.

У Виборчому кодексі  зафіксована норма, яка передбачає обмеження у можливостях брати участь у виборах для осіб, які перебувають за кордоном більш ніж 185 днів на рік. А у нас понад два роки мільйони жінок перебувають за кордоном

Чи потрібно у наш Основний закон додавати нові права жінок, щоб не втратити лідерство після Перемоги?

На мій погляд, захист права жінок на політичну активність та представництво є обов’язковим моментом, який мав би бути закріплений конституційно. Зараз у нас цей «пакет прав» є у виборчому законодавстві. Але це законодавство перебуває під загрозою не лише  у частині реалізації жінками права бути обраними, а й для пасивного виборчого права.

У Виборчому кодексі зафіксована норма, яка передбачає обмеження у можливостях брати участь у виборах для осіб, які перебувають за кордоном понад 185 днів на рік. А у нас понад два роки мільйони  жінок перебувають за кордоном, і вони можуть опинитися перед загрозою втрати не лише свого політичного майбутнього, а й громадянських прав.

Це реальна загроза, про яку варто думати вже сьогодні, не чекаючи часу, коли вибори будуть «завтра», а ми тільки  побачили цю проблему. Щодо активної участі жінок у політиці, питання полягає в тому, наскільки буде затребуваним їхній потенціал у процесі наступних виборів. Адже вибори — це не лише процес кількох місяців перед виборчою кампанією, а робота, яка закладає основи авторитету і поваги до тієї чи іншої людини як майбутнього депутата протягом років. Жінки, які виїхали зі своїх міст і сіл не лише втратили свої домівки і роботу, вони також втратили свої політичні зв’язки, зв’язок зі своїми виборцями, громадами, фактично свій політичний капітал.

Політичне майбутнє для них може опинитися під загрозою, особливо коли постане питання: обирати між жінками, які були три роки за кордоном, і чоловіками, які три роки воювали на фронті. Історичний досвід показує, що після війн політичні двері широко розкриваються перед ветеранами. Наприклад, після В’єтнамської війни в американському парламенті і демократи, і республіканці залучали до своїх лав ветеранів цієї війни, бо така інтеграція надавала додаткових голосів виборців. Але чи увійдуть у ці двері жінки-оборониці у такій кількості, щоб заповнити квоти? Питання відкрите.

Паритетне представництво (тобто квотування) чоловіків і жінок в органах влади дуже варто закріпити конституційно. Без цього постанови, які порушують виборчі права жінок, можна штампувати щоденно. А в цей час жінками втрачаються ті квоти, які вони вибороли впродовж десятиліть, бо вони закріплені не у Конституції, а у Виборчому кодексі. Виходячи з цього, можна зробити висновок про те, що у чийсь голові може виникнути після війни хибна думка, що квота представництва жінок, яка є на рівні 40%, може раптом виявитися і не обов’язковою.

Серед гучних випадків є складання повноважень жінкою-депутаткою, чий син перебуває у полоні тривалий час. І вона не отримала дозвіл на виїзд за кордон на міжнародну зустріч, де обговорювалося питання звільнення полонених

До виборів ще треба дожити. Які проблеми зараз виникають через відсутність у Конституції права жінок на політичну активність та представництво?

Зараз політичні права жінок порушуються через ухвалення Постанови №69 Кабінету міністрів, яка вимагає, щоб депутати, які виїжджають за межі населеного пункту, оформлювали відрядження у голови місцевої ради. На якій підставі? Місцеві депутати не отримують зарплату, тож вони не є працевлаштованими у сільських, міських та обласних радах. І саме це формулювання у постанові до певної міри виглядає з юридичного погляду недолугим. Але цієї постанови дотримуються при перетині кордону. Набули масовості випадки, коли жінки-депутатки складали мандати вже по всій Україні, а не лише на окупованих територіях часом не через те, що їм так потрібно було виїхати за кордон з дітьми, а тому, що вони не хотіли терпіти приниження.

Серед гучних випадків є складання повноважень депутаткою, чий син перебуває в полоні тривалий час. Вона не отримала дозвіл на виїзд за кордон на міжнародну зустріч, де обговорювалось питання звільнення полонених.

Чи є ризики втрати важливих для жінок норм внаслідок змін до Конституції після війни?

Деякі керівники комітетів Верховної Ради та міністри стверджують, що після війни не буде можливості виплачувати пенсії через відсутність коштів. Це викликає велике занепокоєння, адже є ризик, що згадку про пенсію можуть виключити з тексту Конституції України. Люди, які працювали все життя, платили податки з жахом думають про таку перспективу.

У разі втрати права на пенсійне забезпечення вочевидь залишиться можливість відстоювати своє право у судах. Потім позиватись до Європейського суду, але це потребує багато часу та коштів. Звісно. цей шлях не подолати пересічному громадянину чи громадянці. Держава має бути відвертою та чесною зі своїми громадянами. І це не означає автоматичного перекладання на них проблем, включно з пенсійним забезпеченням. Водночас подібні припущення з уст можновладців залякують суспільство. Стратегічно мислячі і передбачувані керівники мали б розуміти наслідки таких висловлювань. Державі потрібні як сміливі і рішучі захисники, так і далекоглядні, грамотні, освічені керівники.

Тетяна Марінова