Чому діти не розуміють батьків, а батьки забувають, як були дітьми? Огляд роману Каріни Армлос «Дорослі дівчата»

Згадайте, як ви сприймали батьків у дитинстві? Особисто для мене це були так звані «дорослі». Категорія, що включала «веселих дорослих», з якими добре гратись, або нудних, нервових і суворих дорослих, що не купують морозиво та змушують вчити математику. Інколи веселі дорослі, як мій батько, раптово перетворювались у суворих, тож треба було поводитись обережно, але потім знову ставали веселими. Зазвичай у юному віці це сприймалось просто і без рефлексій — «батько сьогодні роздратований, тож краще його не турбувати». Врешті казковий король теж інколи перетворюється на чудовисько, але завжди повертається назад, таке буває.

На жаль, казки, як і діти, бачать доброту та злість героїв як вроджену сутність і, за винятком діснеївської «Малефісенти», рідко рефлексують — чому зла мачуха стала злою, а Синя Борода вбивав своїх дружин. Втім, саме за цю справу береться роман «Дорослі дівчата», намагаючись показати, якими застиглими, непроникними для емпатії колосами стають інколи образи наших батьків.

Сюжет роману надзвичайно простий. Три сестри Настя, Лєна та Аліса приїздять у дім померлої матері, аби поділити спадок. Усі три уособлюють різні сценарії сепарації від матері та зберігають про неї неоднозначні, а інколи і неприємні спогади. Їхня мати була недостатньо уважною, у чомусь жорстокою та на додаток змінювала чоловіків, в результаті чого кожна донька народжувалась від чергового партнера, який зазвичай надовго не затримувався.

Старша, Настя, відповідає на заборони матері підлітковим бунтом та рано відрізає себе від родини. Це жорсткий сценарій сепарації, і героїня проходить його не без втрат. Настя стає жорсткою, схильною до конфліктності бізнеследі з установкою «не бути як матір». По суті, це заборона бути матір’ю взагалі, тож героїня займає послідовну позицію чайлдфрі.

Середня, Лєна, не проходить сепарацію взагалі. Бувши «маминою донечкою» у дитинстві, вона лишається нею й надалі, успадковує деяку схожість у звичках та відчуває за померлою надмірний, подекуди навіть інфантильний сум. Цікаво, що саме Лєна, по суті лишившись дитиною, страждає на безпліддя і не може завести власних дітей.

Наймолодша, Аліса, що виховувалась в оточенні сестер і батька, котрий був м’яким і люблячим, виростає найбільш відкритою і компанійською. Навіть діалоги її полишені звинувачень і конфліктності, якими зловживають дві інші сестри.

Здавалось б, усі сестри давно покинули родинне гніздо, тож їх уявлення про матір, котра тепер ще й померла, не мають шансів змінитись. Аж раптом у будинку знаходиться материн щоденник, який та вела у десятому класі і несподівано усталений образ «дорослого» отримує смертельний удар. У казковому вимірі зі «злої матері» вона стає не доброю, ні, вона стає Білосніжкою. Такою ж дівчинкою, якою були і її доньки. І саме ця радикальна трансформація спогаду про матір, від дуже жорсткого до вразливого, є серцем та стрижнем роману.

Спойлерити зміст щоденника або переказувати перипетії сюжету немає сенсу. Це задоволення краще залишити читачу. Загалом «Дорослі дівчата» — це якісний побутово-психологічний роман, що працює з низкою травм, когнітивних штампів і досвідів, типових для українського пострадянського суспільства: бідність, сексизм і подвійні стандарти (усі жінки меркантильні, але ми не зможемо зустрічатись, люба, бо твій батько не прокурор!), радянська каральна медицина, відсутність освіти у покоління прабабусь та багато іншого.

            Якщо ідейне посилання можна зарахувати до переконливих плюсів книги, то манеру авторки давати подекуди три розділи роздумів підряд — щонаймеше неоднозначних. Річ у тому, що переважна більшість книг складається з внутрішньої дії (роздуми героїв чи спогади) та зовнішньої (їхні вчинки, ситуації). Внутрішня дія сприймається як більш інтенсивна та вимагає чергування із зовнішньою.

«Дорослі дівчата» у цьому сенсі написані з явним ухилом у внутрішню дію — роздуми, спогади та спроби осмислити події минулого. Ймовірно, це сподобається любителям побутово-психологічних романів, котрі читають їх заради рефлексії, втім, виявиться недостатнім і не переконливим для поціновувачів концепції «показуй, а не розказуй». Річ у тому, що чимало подій з життя дівчат нам переповідають постфактум як емоційно забарвлені спогади, оцінки і реакції, тож ми переважно дізнаємось про них від когось, ніж встигаємо повноцінно пережити.

Згадані недоліки можуть дещо зіпсувати враження від читання. Втім, це невеликий роман. Усього 230 сторінок, що можна прочитати за день. Два-три, якщо читаєте повільно. Тож за малого об’єму співвідношення витраченого часу і корисного навантаження є більш ніж виправданим. Тим паче що фінал дійсно дарує відчуття ментального зсуву чи оновлення, що вкрай важливо для книг подібного типу.

Повертаючись у минуле, можу сказати, що мій образ «дорослого» зазнав руйнування у 25-27 років. Саме у ці роки, з легким подивом, все ще можна відкривати, що люди 40+, виявляється, також дивляться дурні шоу, роблять дрібні емоційні покупки та є серйозними лише місцями і лише тому, що життя у певний момент до цього їх змусило. У такі миті «дорослий» перестає бути інакшим від «нас» — молоді та дітей. Настає момент зближення і рівності. Здавалось б, це очевидний висновок та важливий урок емпатії. Втім відкриття його чомусь відбирає прірву часу. Тож якщо «Дорослі дівчата» дарують його авансом, упродовж 230 сторінок, це не така вже й велика плата.

Авторка: Наталія Маренич

ВАЖЛИВО!

Карина Армлос робить знижку для читачів WoMo — 20% за промокодом KRRGOY8F. Знижка буде діяти на «Buy Me a Coffee» письменниці.