Комедійно-мотиваційна повість у жанрі міського фентезі «Чорна королева» вийшла у межах серії «Проявляйся» першого феміністичного видавництва Creative Women Publishing. Як зазначають видавчині, мета цієї серії — відкривати нові імена серед українських авторок, допомагати проявлятися і голосно звучати їхньому голосу. Другою героїнею спільного проєкту WoMo та видавництва стала Марічка Плай.

Про авторку

Марічка Плай — менеджерка ІТ-проєктів і бізнес-аналітикиня. У 2014 році вона залишила роботу, щоб повністю присвятити себе волонтерству: допомагала прикордонникам і воїнам АТО разом з «Окопним батальйоном» облаштовувала опорні пункти, займалася модернізацією техніки та зенітних установок. Згодом долучилася до впровадження реформ у Києві. Нині Марічка перебуває у декретній відпустці — доглядає за маленьким сином і багато пише.

“Моє сприйняття книги за ці роки змінилось. Деяким здивуванням для мене було дізнатись, що “Чорна королева” подобається читачкам віком від 9 до 14 років. Було неочікувано отримувати від них відгуки, як і дізнатись, що батьки купували книгу для своїх дочок і читали з ними разом. Основна ідея книги, як на мене, не втрачає своєї актуальності. Останній раз після презентації я їхала в потягу і думала, чи сама все ще сповідую цінності “Чорної королеви”. У моєму житті не було людини, яка б сказала: «Твої мрії у чотирнадцять, сімнадцять, двадцять років, важливі. Ти можеш їх проігнорувати, але рано чи пізно, коли ти досягнеш усіх тих цілей, які треба досягнути, тому що треба, твої забуті, вкриті пилом та попелом мрії та бажання повернуться, і будуть переслідувати тебе, нагадуючи, що ти так і не наважилась стати собою». Мені довелось сказати ці слова собі вже у дорослому віці. І я рада, якщо хтось почує їх через «Чорну королеву» у потрібний момент життя”, — ділиться авторка. 

Про “Чорну королеву”

Ця комедійно-мотиваційна повість для тих, хто любить казки про гномів, принців і чарівні дзеркала, але й не відмовляється від загадок і викликів реального життя. Вона весела й дотепна, але водночас змушує замислитись і дивитись на буденність під новим кутом.

Це казка для дорослих дівчат, у яких є справжня робота, будильник на шосту ранку і фартух на кухні, але які, попри все, досі вірять у добро.

«Чорна королева» вкотре нагадує нам: форма оповіді й декорації можуть змінюватися, місце Приспаної Красуні може займати киянка Ліда, що працює в IT-компанії, але питання, що турбують людину, залишаються такими самими, як і сотні років тому. Як не боятися йти вперед? Як не загубити себе серед думок інших? І, звісно ж, хто я?” — пише Надія Глушкова у своїй рецензії для “Сенсора” на дебютну книжку Марічки Плай. 

Ліда завжди була впевнена: жінка у дзеркалі — це вона. Але все змінилося, коли в її життя увірвалася справжня чаклунка — Чорна Королева. Після цього у квартирі з’явився не надто ідеальний принц, кухня вкрилася пліснявою замість блиску ремонту, а дзеркало почало брехати.

Тепер у відображенні Ліда бачить не себе, а те, як її сприймають інші. І що більше змінюються образи, то важче згадати, ким вона є насправді.

Як не загубитися у віддзеркаленнях і не стати чужим уявленням про себе?

Уривок з книжки Марічки Плай “Чорна королева”

Ліда завжди вважала себе сильною жінкою і не сумнівалася, що самотужки змінити лампочку — не проблема.

Навіть коли у тебе стеля висотою три з половиною метри, а зросту в тобі метр шістдесят сім. І навіть коли клятий плафон — сантиметрів п’ятдесят у діаметрі, невідомо як кріпиться та невідомо скільки важить. І ще була б то лампочка десь у кухні чи вітальні, де є вікна, але ж ні — це була лампочка у передпокої. Звісно, можна було подзвонити другові й попросити допомогти, але Ліда — сильна жінка і впорається сама.

Отже, все на місці: драбина, лампочка і рішучість. Перші сходинки пройдено. А от далі доведеться йти не тримаючись: триматися ні за що. І хоча Ліда ніколи не боялась висоти, але й по драбині без рук раніше не ходила. Щоб дістати до плафона, довелося зіпнутися навшпиньки аж на останній сходинці.

«Так, я вже поряд, лампочко. Зараз я тебе звільню, тільки розберусь, як зняти цей плафон. Давай, Лідо, ти маєш вищу освіту, ти серйозна фахівчиня, це не квантова механіка», — підбадьорювала вона себе, обмацуючи пальцями плафон у пошуках чогось, схожого на кріплення. Зрештою її рука наштовхнулась на два болтики.

«А скільки цей плафон може важити? А що як я його не втримаю? А чи не впаде він мені на голову?» — міркувала Ліда, поки викручувала болтики.

Стеля почала повзти вгору, права нога затремтіла від тривалого стояння навшпиньках, пальці спітніли, і навіть волосся, наче підтримавши цю суцільну змову, почало лізти в очі. Саме тоді Ліда дізналась, що плафон таки важкий — та ще й неочікувано ковзкий. Тільки впав він не на голову, а одразу на підлогу, розлетівшись на дрібні шматки, один із яких підступно сховався в домашньому капці.

«Треба було таки викликати сервіс», — подумала вона, коли на кухні задзвонив телефон. Ліда акуратно спустилась по драбині вниз, опустила ноги в капці й скрикнула від гострого болю.

Телефон на кухонному столі продовжував дзеленчати. Ліда обережно, намагаючись не наступити на інші шматки скла, пошкутильгала до столу.

— Ти ще вдома? — почула вона стурбований голос колежанки Марини.

— Так, — Ліда затиснула телефон між головою і плечем, поклала праву ногу на ліве коліно і витягла зі стопи шматок білого скла.

— Чого це ти досі вдома? У нас тут така халепа! Ти терміново потрібна!

— Що трапилось? — Ліда відчинила шухляду в столі й витягла аптечку.

— Петро звільняється!

— Знову? Він же лише у минулому місяці погрожував, що звільниться.

— Так, але тепер усе серйозно.

Для Ліди як менеджерки з персоналу звільнення людей були звичною справою. Проте Петро в їхній ІТ-компанії був провідним архітектором. Без нього не обходилось жодне складне замовлення, він міг за ніч придумати майже геніальне рішення там, де ціла команда могла бідкатись тиждень. Але що кілька місяців він збирався звільнятись. Йому всіляко догоджали: купили для нього помаранчевий диван, аби він міг виспатись в обід, почали закуповувати його улюблений чай — зелений улун, переставили столи в оупен-­спейсі, бо, на його думку, там було незручне планування…

— І чому ж тепер усе серйозно? — перепитала Ліда, заливши рану на нозі перекисом водню.

— Сьогодні він нічого не вимагав і не просив. Просто поклав заяву на стіл і пішов. Сказав лише, щоб цього разу ми не вмовляли його лишитись.

— Він і минулого разу це говорив, — Ліда наклеїла на ногу пластир.

— Так, але зараз він якийсь дивний. Приходь скоріше і поговори з ним.

— Добре, скоро буду.

Ліда поклала слухавку й спробувала стати на поранену праву ногу. Та біль був такий сильний, що вона так і залишилась стояти нею навшпиньках. Ліда зітхнула, взяла віника, в напівтемряві сяк-так позмітала докупи шматки скла, нашвидку витягла з шафи білу сорочку і викликала таксі.

Є такі дні в Києві, коли рух на дорогах стає настільки нестерпним, що кожен водій і кожен пасажир наземного транспорту стискають щелепи і потайки заздрять пішоходам, що поспішають у метро, в міцні обійми переповнених вагонів — бо ж ті принаймні кудись рухаються. Це дні, коли взимку раптово і щоразу неочікувано випадає перший сніг, падає дощ, ремонтується міст, або той самий день, коли ти мало не вперше за рік дійсно поспішаєш та не можеш іти пішки, бо у тебе болить нога.

У Ліди був саме такий день. Машина повзла повільно, зусібіч долинали роздратовані сигнали. Лисуватий водій на ім’я Валерій дратувався та лаявся.

Вікторія Дребот