Чтиво для рефлексії та натхнення: уривок із книги «Рисочка»

Як знайти себе у великому місті та зрозуміти, що є справжнім щастям?

Ці запитання виникають у головної героїні однойменної книжки Оксани Шаварської «Рисочка». Це історія про біль і радість, дорослішання, постійний діалог зі своєю внутрішньою дитиною та війну.

Крім того, у книзі багато внутрішніх пошуків та конфліктів, а ще безмежної любові до Києва. Столиця тут не лише місто, де відбуваються найцікавіші події, але й активний учасник життя головної героїні.

Якщо ви шукаєте чтиво для натхнення та рефлексії, «Рисочка» точно стане вдалим вибором. Публікуємо уривок із книги.

Рисочка і шоу

КОЛИ РИСОЧКА ПОВЕРНУЛАСЯ від будинку в Київ, вона ще кілька днів не могла зібратися докупочки. Спогади дитинства й тодішніх мрій переслідували її на вулицях коханого міста. Рисочка безкінечно блукала Подолом і питала себе: чи достатньо зробила для своєї внутрішньої малої? Чи можливо, нарешті, припинити жити минулим і дозволити відбутися майбутньому? Відповідей у Рисочки не було, вона дивилася на себе в дзеркало й намагалася зрозуміти: ким тепер стала? Чи можна сказати, що вона хороша людина? У чому полягає сенс її життя? Можливо, є якась місія, про яку вона досі не знає? Де тепер усі ті, кого вона тоді любила? Чому життя змінюється так, ніби картинки в калейдоскопі? Питання сипалися в душу крижаним градом, тож, аби припинити мучити себе, вона з головою пірнула в роботу. Того ранку, об 11:00, Рисочка вийшла з тролейбусу № 18 на вулиці Січових Стрільців, поряд із «Сільпо», і відчула

гостре бажання випити вина. Але це було неможливо, бо на неї чекала зустріч із продюсером популярного реаліті-шоу, яке обожнювала вся країна. Рейтинги шоу зашкалювали, і це було не дивно, адже його суть полягала в тому, що на три дні заможна дівчинка, яка живе в столиці, «мінялася життям» із сільською простачкою. Люди дуже люблять таке дивитися. Люди люблять контрасти, особливо якщо вони пов’язані з багатством і бідністю.

У кабінеті продюсера пахло грошима. Рисочка розсілася на великому шкіряному дивані, задерла голову й роздивлялася білосніжну стелю. Навколо сиділи кастинг-менеджери, локейшини, адміністратори знімального майданчику, оператори, словом, усі ті, хто має стосунок до зйомок. Це була велика нарада. Рисочка дивилася в стелю й думала: «Господи, як же ж хочеться випити…».

Випити хотілося, щоб забутися. Рисочка розуміла, що робота для неї — це не просто заробіток грошей. Кожне реаліті-шоу, яке вона знімала, — це завжди було про людей, про їхні травми, про біль, про відчай, про скалічені долі. За десять років роботи в цьому бізнесі вона так і не навчилася сприймати цих людей як мавпочок, які добровільно чалапають у клітку, самі не розуміючи, чого, зрештою, хочуть. Вона продовжувала бачити зломлених людей, і це часто ламало її саму.

— Хто герої? — спитала вона крижаним голосом, наче прокинувшись.

На мить у кабінеті продюсера запала тиша, але грошима пахнути не перестало. Молоденька кастинг-менеджерка швидко защебетала:

— Перша наша героїня — Владочка, відома фотомодель, живе на Шовковичній у двокімнатній квартирі, заробляє 10 000 євро на місяць, одягається лише в люксові бренди, багато подорожує Європою і світом…

— А друга? — перебила Рисочка, продовжуючи дивитися в стелю.

— Простенька дівчинка, двадцять два роки, з глухого села на Волині, живе з мамою в старій хаті, мають поросят і барана, гусей, качок, курей і ще там якихось тварин…

Зараз… Дайте секундочку… Треба глянути в сценарій… О! Іще корова! Корова в них є!

— Чудово, корова, це чудово… Як звати? — усе ще в стелю спитала Рисочка.

— Тоня!

— Дивне ім’я для корови…

— Ні, ні, то героїню звати Тоня, а як корову звати, я не знаю… Це важливо? Я зараз уточню.

— Заспокойся. Неважливо. Перепрошую, мені треба вийти на п’ять хвилин, — піднялася Рисочка й рушила в бік дубових дверей продюсерського кабінету.

— З тобою все добре? — гукнув продюсер їй у спину. Рисочка не знала, чи було з нею все добре. Вона взагалі не розуміла, чому ця екзистенційна криза раптом так сильно її накрила, і що тепер із цим робити. Вийшла з офісу, пішла в «Сільпо», знайшла серед алкоголю мінівино, 250 грам, заплатила й сіла на лавці в найближчому дворі. Прудко відкоркувала пляшку й випила ледь чи не залпом. Їй боліло, відчувалося, що це край.

Усе своє професійне життя Рисочка порпалася на смітнику чужих душ, намагаючи серед непотребу знайти діамант. Вона втомилася. Подорож до будинку зробила її крихкою і вразливою, але Рисочка усвідомлювала, що не може бути такою в цьому бізнесі — не серед цих людей. Ніхто не платить гроші за слабкість; якщо хочеш досягнути успіху — навчися бути сильною. Але чи була Рисочка сильною? Де була та межа між справжньою нею і між тією, яка розповідала людські історії через криве дзеркало екранів телевізорів? Ким вона стала? Жінкою, від якої пахне грошима? Рисочка знала, що це не її запах. А що ж тоді було її і про неї? Безліч запитань крутилися в її голові і цим робили тільки гірше.