Що відчуває дитина, змушена проходити фільтрацію? Що відчуває чоловік, якому пропонують стати колаборантом? Що відчуває жінка, будинок якої раптово перетворився на поле бою? Письменниця Катерина Єгорушкіна упродовж трьох років збирала унікальні свідчення українців про війну, осмислювала їх і створила книгу, що переплітає між собою художні репортажі, есеї і щоденникові записи. Діти і дорослі, цивільні й військові — голоси сотень людей з різних куточків України перетворюються на глибоку, пронизливу оповідь, передаючи нам у спадок не лише пам’ять, а й надію. Книжка «І тоді наш будинок став кораблем. Історії про емоційний спадок війни», що незабаром вийде друком у видавництві Лабораторія, є не просто документальною прозою, а глибокою роботою з колективною травмою і пам’яттю про цю війну.

Маю звичку вести щоденники. Раніше це були десятки товстих зошитів і блокнотів, а після повномасштабного вторгнення — нотатки в телефоні. Деякі дні застрягали в мені, наче уламки. І тоді я виписувала їх година за годиною, намагаючись образ за образом вийняти ці уламки. Часом від пережитого слова розсипалися і я завмирала, не писала геть нічого. Тут будуть кілька уривків. Вони мають дати, але війна тепер така тягуча, що цифри втрачають сенс. Лишаються історії.

Бабуся

Оптимісти не складають тривожних валіз. Вони вірять, що для безумства мають бути реальні підстави. Я збираю речі дуже повільно, як на людину, за вікнами якої летять снаряди. Зависаю над іграшками та книжками, читаю старі листи.

Листи, яким вісімдесят років. Це весь мій спадок від бабусі Тані.

Листи її коханого Андрія з Другої світової.

Він писав про війну, яка пожирає молодість і красу. Про звуки потягів, що мчать у невідомість. Тепло обіймів та ніжність цілунків, за якими скучив.

Так дивно думати, що моя бабуся була ніжною і чуттєвою. Дивно не тому, що вона моя бабуся, а тому, що війна змінила її. Заморозила. Заточила на виживання.

Я пакую листи у тривожну валізу. Може, сьогодні, у перший день повномасштабного вторгнення, я знайду в них бодай якісь відповіді?

Може, зрозумію свою бабусю?

Може, мені вдасться лишитися ніжною?

Та чи потребуватиме світ ніжності після всього, що станеться?

Сміття

За вікнами щойно пролетіли російські гелікоптери. Мушу їхати звідси. Мушу винести сміття.

Взяла пакет з органікою. Чи брати пакети з пластиком, склом, упаковками? Чи не змішають усе в хаосі війни? Дбайливо вимиті баночки з-під йогуртів, пляшки, дитячі розмальовки…

Чи не стане сміттям мій будинок, моє місто, якщо покину їх?

Чи маю право про це думати?

Лампа

Я перекрила воду і вимкнула прилади з розеток.

Лиш одна лампа не слухається. Така затишна, у формі соляної кулі. Вочевидь, лишився заряд. Вона вмикається-вимикається дотиком. Та сьогодні не хоче згасати: тільки змінює колір світла. Пробую різні дотики, говорю з нею. Ну гаразд, люба. Світи. Чекай на нас.

Торкаюся ще кілька разів. Намагаюся відчути, який колір пасуватиме домівці, залишеній через війну. Зимний блакитний, м’який бузковий чи гарячий червоний?

Лишаю теплий жовтий.

Краса

Нещодавно читала оповідання про Другу світову. Там дівчина вбралася у найгірший одяг своєї мами, щоби пройти непомітно повз нацистів і уникнути зґвалтування. Я зависаю біля шафи: вже вдягати найгірше чи встигну проскочити? Все так швидко змінюється. Таксі не їде: то короткі гудки, то відмова. Йтиму до Києва пішки.

Краса на війні стає небезпечною. Красиві речі, люди, стосунки тепер існують не для натхнення, а для знищення. Не для споглядання та люблячих доторків, а для болю.

Мої чоботи грузнуть у багнюці вздовж траси. Телефон сигналить есемескою із запланованого, та не відвіданого салону краси: «Ви щойно були на манікюрі в нашому салоні. Залиште, будь ласка, відгук».

Читання

Пів моєї тривожної валізи — це книжки: «Психолог у концтаборі» Віктора Франкла, «Психологічна травма та шлях до видужання» Джудіт Герман, іще кілька серйозних видань… і з-поміж них «Різдвяна свинка» Джоан Роулінґ. Зрештою, мушу зберегти дітям часточку безтурботного дитинства. Зберегти віру в гепіенди.

Колись книжки про Чорнобиль, Голокост, Другу світову здавалися мені важкими. Я читала їх дозовано, відпочиваючи в мотиваційній та дитячій літературі. Тепер книжки про історичні трагедії — це єдине, що можу читати. Вони дарують надію: події лишилися в минулому, мої предки вижили, а винних хоча б частково покарано. Натомість зараз ми в епіцентрі подій, майбутнє ще ніколи так не залежало від теперішнього. Ми ніби йдемо над прірвою по тонких променях надії і молимося, аби вони не згасли.

Желейка

Так давно не усміхалася, що губи тріскають від усмішки. Тече кров.

На моїй Київщині — окупанти. У кишені мого зимового пальта — желейна цукерка з дому. За цей місяць я стільки разів її нервово стискала, що обгортка вже не шелестить. Здається, ось-ось із цукерки витече рідка начинка, але вона тримається. І я тримаюсь.

Сосни

Сьогодні згадую сосни з рідної Київщини. Ті, що неначе завжди загорнуті в останні промені сонця. З оранжевими стовбурами, шелесткими лусочками. Соснами, за які ми боролися, щоб не зрубали, не зробили чергову парковку.

Тепер машини і люди роз’їхалися, дерева лишилися.

Живиця густа і прозора, до неї липнуть спогади. Про печену картоплю, ватру в сутінках, сніг у ярах, пікніки з друзями, які тепер у Швеції та Румунії.

Про побачення й поцілунки зі смаком живиці.

Про шматочки неба у верховітті.

Про глицю, що коле шкіру і застрягає у волоссі.

Взимку сосни трохи сонні: мимохіть скидають сніг із гілок, хрускотять, майже не пахнуть. Улітку запах насичений: спершу стоїть між мною і деревом, а потім різко наповнює по вінця, забиває памороки.

Того дня сосни прокинулися від оранжевої заграви ракетних ударів. Запахли, наче влітку. Розпашілі від сну чи страху.

Я взяла цей запах із собою: у метро та потяг, у трамвай і тролейбус; у квартиру друзів, у будинок родичів. Він оселився в моєму серці. Коли зринає черговий спогад із дому, я бачу дерева, загорнуті в останні промені сонця.

Відчуваю смак живиці на губах.

Склад

24 лютого я полила квіти й поїхала. Уже понад місяць вони без води. Коли росіяни відступили від мого міста, мама хотіла подбати про квіти. Вона готова була провести три години в дорозі.

Люди чекали на електричку, а на сусідній колії стояв товарний потяг. Звідти щось вивантажували до приміщення складу-ангару. Я добре знаю цей склад: у дитинстві ми здавали туди макулатуру й міняли на книжки.

Раптом мамі запаморочилося в голові, ноги не слухалися, вона ледве повернулася додому. Залишок дня її нудило й рвало.

Склад, де колись були книжки, став складом людських тіл.

Квіти

Я завжди любила квіти: сіяла чорнобривці, календулу й матіоли біля батьківського дому. Брала шкільні вазони на літо. Розводила кімнатні рослини в орендованих квартирах.

Коли з’явилося власне житло, придбала красиві керамічні вазони. У січні разом із дворічним сином пересадили драцену — вищу за нього. Почала розводити фіалки з листочків.

Минуло три місяці, відколи мій будинок опинився на лінії вогню. Я їду додому поховати квіти. Потяг заколисує вологу ряднину з кількома маленькими кактусами.

Чи наважуся колись на фіалки й папороті?

Чи дозволю статися ніжності, про яку не зможу подбати?

Білизна на балконі давно висохла. У кошику проросла картопля.

Тіло

Кілька годин збирала свідчення в Ірпені. Приїхали американські журналісти, з якими випадково познайомилася на Майдані. Здавалося, все нормально, але раптом я розплакалася. Прямо під час інтерв’ю, коли ми стояли у спаленому будинку культури. Я говорила про дитячу літературу, про те, що багатьох моїх маленьких читачів убили і далі убивають різними способами. Що це триває і я не можу нічого вдіяти. Казки формують людину, але не рятують її від авіабомб.

Повернулася додому після обіду. Поставила чоботи, притрушені попелом. Думала ще попрацювати, але не могла: з тіла витекли сили. Лягаю в порожню ванну і втуплююся у стелю. Вмикаю воду і лежу кілька годин, доки не змерзаю. Намагаюся встановити зв’язок із тілом, але воно відгукується лише спазмованими м’язами. Бодай так. Бодай щось відчуваю.

Мости

Мене проводять у дім через майстерню з виготовлення трун. Іду поміж домовинами: дорослими і дитячими, на різних етапах виготовлення. Пахне деревиною. У будинку за майстернею мешкає один з моїх свідків, посередник між світами живих і мертвих. Саме він ховав загиблих під час окупації і ховався з напарником од ворожих куль поміж могил. Говоримо про зруйновані мости між людьми. Каже, з багатьма сусідами після окупації перестав вітатися.

Їдемо до підірваної дамби на річці Ірпінь. Військові перевіряють наші документи, питають, з якою метою, попереджають, що тут не можна фотографувати. На іншому березі молодь уже купається. Сідаю на пошкоджений уламками парапет. Підходить жінка:

— Якщо хочете в річку, то не раджу. Тут стільки тіл плавало…

Гладжу долонею поверхню води. Вона теж потребує розради.

Слова

Теплий лагідний вечір. У нас анексували частину країни. Провели псевдореферендуми на захоплених територіях Донецької, Луганської, Херсонської, Миколаївської, Запорізької областей і погрожують ядерним ударом. Я зазирнула у наш підвал: там жінки і далі плетуть сітки. Кілька місяців поспіль вони роблять одне й те саме, створюючи острівець надії. Пекарня далі пече хліб і круасани. У перукарні жінці нарощують волосся під тривожний голос ведучого новин. На майданчику мама вчить свого малюка гратися м’ячиком. Судячи з номерних знаків, вони з Миколаївщини. Школярки повісили оголошення на під’їздах: «Вигуляємо ваших песиків. 15 грн / година». Молода пара цілується під кроною акації, з якої злітають перші жовті листочки. Дитина наших російськомовних сусідів гучно співає «Калину» в коридорі.

Знаходжу дивну втіху в тому, що бачу довкола себе українські слова: кав’ярня, перукарня, садочок. Мільйони моїх співвітчизників не мають такої розкоші.

Сумочка

Колись у маленькому відділенні моєї сумочки були помада, таблетки від захитування й ключі від квартири. Тепер замість них зовсім інше.

Іржавий патрон, який я знайшла на місці гарячих боїв на Київщині.

Уламок снаряда, який витягла з книжки у зруйнованій росіянами бібліотеці.

Мушлі, які зібрала біля підірваної дамби на березі річки Ірпінь.

Таблетки йодиду калію на випадок ядерного удару: собі цілу й дітям по половинці.

А ще — фантик від жувальної гумки «Love is». Ми з донею купили її у шкільній кав’ярні перед початком повномасштабного вторгнення. Я носила ту гумку в сумочці кілька місяців: не наважувалася відкрити. Коли Київщину звільнили, гумка відкрилася сама. На фантику напис: «Любов — це… коли знаєш, що немає на світі кращого місця, ніж дім».

Рани міста

Торкаюся ран мого міста. У цьому будинку я бувала не раз, а тепер біля підʼїзду — вирва від ракети. Поряд школа, у якій вибуховою хвилею винесло шибки. Дитячий майданчик у чорній кіптяві. Загороджений червоною стрічкою, вкритий незайманим снігом. Ми з дітьми гуляли тут, гойдалися на гойдалці, їли булочки.

Замість підʼїзду — чорна діра. Тут загинули семеро дорослих, поранено кількох дітей. На дроті звисає кондиціонер — ніби якийсь плід на гілці. Стоїть картина з синьою лисицею. На неї спрямовано фен, який підключено в нікуди. Біля забитих вікон — українські прапорці. На розі вціліло дерево. Поміж гілок застрягли залишки віконних профілів, продірявлені снарядом шматки крівлі й одягу, чоботи й босоніжки… Розпаровані. Таке собі різдвяне дерево війни. Замість подарунків біля стовбура черепки посуду, з якого ще недавно їли живі люди.

Рани мого міста болять особливо. Усе рідне здається невразливим — під особливим захистом нашої любові. Так хочеться зберегти цю дитячу віру, але вона тріскотить битим склом під ногами.

Цього разу в неї поцілили.

Шафа

Перетин кордону — і тіло ненадовго розпружується: нарешті мене і мою дитину не хочуть вбити. Зачудовано вдивляюся у смуги мирних літаків… Але вже через кілька днів мене починає плющити: внутрішня реальність ніяк не підлаштовується під зовнішню. Я оминаю скляні хмарочоси, падаю на підлогу в Музеї варшавського повстання від звуків бомбардувальників, ненавиджу салюти і російську без українського акценту.

Щойно дізналася, що загинув мій добрий знайомий — Ігор Радченко, фотохудожник. Ховаю свої почуття у шафу, двері якої вже ледь зачиняються. Зараз треба готуватися до інтерв’ю: через дві години тут будуть свідки, які щойно виїхали з окупації.

Увечері йдемо з донею на дитячий майданчик. Вона просить погратися, але шафа відчиняється і мене затоплює спогадами. Добра усмішка Ігоря. Лагідний голос. Спільні творчі квартирники. Коли я сумнівалася, чи варто видавати збірку моїх поезій, Ігор написав: «Хіба бували тепло і любов зайвими в цьому світі?». Розглядаю Ігореві фотороботи: у них багато тепла і любові.

Лягаємо з донею в гойдалку-павутинку. Мушу визнати: я вже не можу гратися, мій внутрішній грайлик зламався. Поряд аеропорт — наді мною гойдаються білі смуги мирних літаків. Вони перетинаються між собою і знову розходяться. Тільки жодна з моїх реальностей не мають із ними точок перетину.

Класики

Стрибаю в класики біля вщент зруйнованої школи в селі Партизанське на Миколаївщині. Тут же — садочок і майданчик. Замість дитячого сміху — лише один яскравий звук на тлі тиші: металева трубка б’ється об бетонний стовп у ритмі подувів вітру. Стовп теж пошкоджений обстрілами. Біля нього у траві валяється шкільний плакат «Календар природи». Ось тільки природа тепер — неприродна: дерева розчахнуті, зрізані, а по землі треба ходити обережно: село всіяне нерозірваними снарядами.

Вже мусимо їхати звідси, а я і далі стрибаю в класики, щоб бодай щось протиставити цьому відчуттю пустки.

Книжки

Помічаю, що дедалі частіше втрачаю обережність. Не ховаюся від тривог у прифронтових містах, ходжу високою травою біля руйновищ. Ніби шукаю видимий біль, який зможе витіснити невидимий. Бачу, як моїх колег теж засмоктує у цю вирву.

Заходжу у нещодавно відремонтовану, а тепер зруйновану школу. Зі стелі тече і крапає вода — це найвиразніший звук. Тече по інтерактивних дошках, шкільних плакатах, нових меблях. Зошити і спортивні форми вибуховою хвилею винесло з шафок. З-поміж уламків сяють дитячі кросівки зі стразами. У кімнаті неподалік — вочевидь учительській — розкидано кілька пар елегантних туфель зі шпильками. На стелажі в коридорі — набряклі від вогкості книжки. Шевчукова «Панна квітів», вибрані твори Франка і Стефаника. Вітер розганяється і напружується, щоб перегорнути кілька обважнілих сторінок.

На виході помічаю пам’ятну дошку. Один з учнів цієї школи загинув у 1980 році. Вочевидь, на війні в Афганістані. Красивий юнак у військовій формі, якому виповнилося дев’ятнадцять. Поряд у стіні — дірка від російського снаряда.

Портрети

У такому ж віці зник безвісти коханий моєї бабусі. Вона шукала його після війни, проте марно. Згодом мала два громадянських шлюби: бо настав час, бо так треба було, однак коханий був лише один. Бабуся замовила портрети: свій і Андрія, завжди возила їх за собою і вішала над ліжками. Чоловікам казала, що то її брат. Перед смертю бабусю втішало одне: віра у зустріч з коханим.

Чому бабуся жила минулим? Навіщо їй ця пам’ять?

Схоже, вона хотіла зберегти себе і коханого саме такими, довоєнними: світлими, щирими, ніжними.

Схоже, бабусі не подобалося, як травма змінила її.

Схоже, пам’ять про любов, яка не здійснилася понад пів століття тому, була її зв’язком із собою.

В останній рік перед смертю бабусин погляд змінився. З вічно прискіпливого та невдоволеного він дедалі частіше ставав світлим і юним. Вона розповідала мені свої історії і подарувала коробку з листами.

Бабуся відійшла у 85 років. Ми були удвох у кімнаті, я тримала її за руку. Пам’ятаю останній бабусин видих. Пам’ятаю, як побажала її душі бути щасливою.

Кілька років я спала під цими портретами, але тільки зараз зрозуміла, що вони означали.

Ніжність

Моя здатність зв’язувати історії з уламків виснажується. Чомусь думала, що цей клубок безкінечний, але нитка дедалі частіше рветься. Побачене і почуте заходить глибоко під шкіру.

Я виховувала своїх дітей емпатійними: не зірви гілку, обійди мурашку. Після вторгнення сумнівалася, чи це правильно. Може, нам треба скерувати себе на виживання, як моя бабуся? Бути готовими рубати сад, щоб зігрітися, різати курок, щоб не померти з голоду? Не витрачатись на емоції, сховати свою вразливість так глибоко, що навіть забути про неї?

Вкладаю сина спати. Вдихаю запах його волосся, і він переносить мене в дитинство. Лежу на пляжі в Євпаторії, накрита панамкою, і злизую сіль з плеча. У мене таке саме світле й м’яке волосся, як у сина. Воно пахне трохи мною, трохи вітром, розпеченим піском і медовими травами. Світ великий і добрий, попереду — канікули.

Знову і знову вдихаю запах синового волосся. Це мій портал у мирне дитинство. Спроба зберегти внутрішню дитину, яка дедалі частіше почувається зайвою. Зберегти віру у людство і людяність. Бодай якусь справедливість.

Видихаю. Тепер глибокий видих — це розкіш, адже кінця не видно. Зранені ранять інших, коло довіри вужчає, а ненависті — ширшає.

Ми знаємо: загинути можна не лише фізично. У цьому світі стільки всього поламалося, що чуйність одне до одного стає запорукою виживання.

Можливо, тепер світ потребуватиме ніжності більше, ніж будь-коли.

Та чи лишимося ми спроможні на неї?