Леся СайкоПісля року в лондонському андеграунді, експериментуючи з революційними технологіями, Pink Floyd випустили свій перший сингл. А вже за кілька років відбувся їхній стрімкий злет: перший альбом The Dark Side of the Moon тримався у чартах до 1982 року (найдовше з усіх альбомів, що коли-небудь безперервно перебували у чартах) і став одним із найбільш продаваних альбомів усіх часів; Wish you were here досягнув культового статусу, а The Wall став номером один ледь не у кожній країні. Однак через десятиліття шалених музичних звершень між учасниками гурту стався розкол, який вилився у судові позови. І лише нещодавно, на початку нового тисячоліття, відбулося омріяне фанами примирення, яке й дозволило учаснику-засновнику Ніку Мейсону написати власний внутрішній погляд на їхню історію «Навиворіт. Особиста історія Pink Floyd», що незабаром вийде у видавництві «Лабораторія».
«Навиворіт» — це не просто історія гурту, який став музичною легендою. Це емоційна сповідь з перших вуст — шлях музичного мистецтва крізь безповоротні втрати, нові релізи і розколи, до впливу на успіх цифрових технологій і соціальних мереж.
Ми продовжували грати восени, зазвичай під назвою The Tea Set, а потім отримали іншу назву, яку створив Сід. Ми були змушені сформувати цю назву. Ми виступали на базі Повітряних сил, мабуть, у Нортголті поблизу Лондона, аж тут — ти ба — нам стало відомо, що гратиме іще один гурт, названий — навдивовижу — The Tea Set. Не знаю, за ким був пріоритет, чи грала інша однойменна група до нас чи після, але нам треба було швидко придумати альтернативний варіант. Сід придумав, майже без зайвих церемоній, назву Pink Floyd Sound, за першими іменами знаних блюзових музикантів Пінка Андерсона та Флойда Кансіла. Ми їх знали завдяки якимось блюзовим запозиченням, але це не були добре відомі нам імена — це була суто Сідова ідея. І вона закріпилася.
Дивовижно, як імпульсивне рішення стає постійним і комфортним, зі своїми тривалими і далекосяжними наслідками. За схожих обставин свою назву отримали Rolling Stones: Браяну Джонсу треба було повідомити назву гурту газеті Jazz News — і він глянув на альбом Мадді Вотерза і помітив там трек «Rollin’ Stone Blues». Ця назва десятки років породжувала мерч, гру слів і асоціації. Нам теж пощастило із назвою — коли ми стали одними з найзнаніших груп андеґраунду, її абстрактний характер і саме поєднання Pink і Floyd мали доцільну і трохи психоделічну багатозначність — назва на кшталт Howlin’ Crawlin’ King Snakes не давала б такого ефекту.
Дуже рідко ми вибиралися за Лондон заради виступів, за які нам платили. Ми грали на якійсь події у величезному заміському будинку «Гай Пайнз» в Ішері у Сурреї, а в жовтні 1965 року — на великій вечірці у Кембриджі, присвяченій 21-му дню народження дівчини Сторма Торґерсона Ліббі Дженюарі і її сестри-близнючки Роузі. Того вечора із нами ділили сцену The Jokers Wild (де грав такий собі Девід Ґілмор) і молодий фолк-виконавець Пол Саймон. Як пригадував Сторм, ця вечірка виявляла тогочасну поляризацію поколінь. Організовували вечірку батьки Ліббі, і вони запросили чимало своїх друзів, які прийшли в костюмах і коктейльних сукнях. Друзі ж самої Ліббі та її сестри, переважно студенти, були вдягнуті неформально, із ранніми ознаками стилю хіпі, і їм подобалося слухати гучну музику. Незабаром опісля події батько Ліббі, який недолюблював молодого Торґерсона, запропонував тому пустий чек за самоусунення — назовсім.
Нашим наступним проривом став — хоч тоді це не було очевидно — виступ у клубі Marquee у березні 1966 року. До того наша репутація трималася на Сідові як фронтмені й наших зв’язках із цікавими розробками світлозвукової майстерні в коледжі «Горнзі». Оригінальних пісень у нас було не більше чотирьох чи п’яти, і більшість ми записали, коли робили демки на вулиці Бродгьорст-Ґарденз.
Єдиним виступом, який міг розширити нашу аудиторію, був концерт у Ессекському університеті. Там проходив благодійний вечір, де крім нас були заявлені Swinging Blue Jeans, виступ яких відбувся, і Маріанна Фейтфул, яка мала співати, якщо встигне вчасно повернутися з Нідерландів. Звучало не дуже обнадійливо. Ми тоді ще називалися Tea Set, але мали би справити враження переходу до психоделії: у нашому репертуарі була пісня «Long Tall Texan», де ми всі співали під акомпанемент акустичних гітар, проте хтось влаштував світлові слайди й кінопроєкцію для виступу. Я так думаю, що подальшим виступом у Marquee ми завдячуємо комусь із присутніх тоді чи запущеному черезтинному радіо.
У запрошенні грати в Marquee ми вбачали можливість прорватися в клубну тусовку, хоча потім з’ясувалося, що це була подія під назвою The Trip, яку сам клуб не організовував, а просто був для неї орендований. Подія відбувалася в неділю вдень, тож, звісно, типова публіка Marquee і не думала туди іти.
Захід загалом видався мені дивним. Ми звикли грати на ритм-н-блюзових вечірках, де за вхідний квиток слугувало барильце пива. Аж тут ми виступаємо на «події» і нас спонукають грати розширені соло, які ми раніше додавали до пісень тільки для того, щоб їх розтягнути під час постійних концертів у клубі Countdown. Організатори запросили нас на наступні подібні заходи в неділю в денну пору, які з часом стали називатися «Спонтанний андеґраунд». Така була воля випадку, й інакше ми б ніколи не зустрілися із Пітером Дженнером.
Пітер нещодавно випустився з Кембриджа, але під час свого навчання не зустрічався із жодним «пінкфлойдівцем» (розділення між місцевим населенням і студентством було відчутним). Він працював у Відділі соціального управління при Лондонській школі економіки, викладав соціологію та економіку соцпрацівникам, а також займався лейблом звукозапису DNA. Він вважав себе меломаном і особливо цікавився джазом і блюзом. Лейбл він запустив разом із Джоном Гопкінсом, Феліксом Мендельсоном і Роном Аткінсоном, щоб репрезентувати широкий діапазон їхніх музичних інтересів: «Ми прагнули, щоб DNA був авангардним, будь-чим авангардним: джазом, фолком, класикою, попмузикою».
Однієї неділі наприкінці навчального року Пітер оцінював студентські роботи й у якийсь момент вирішив, що треба прогулятися на свіжому повітрі. Він вирішив пройтися від Лондонської школи економіки у Голборні до клубу Marquee на Вардур-стріт, знаючи, що там проходить приватна подія. Знав він це через знайомого Бернарда Столлмана, чий брат Стівен займався «мистецьким» американським лейблом, який видавав гурти на кшталт The Fugs і який надихнув на заснування DNA.
Пітер так описав свої спогади: «Лейбл DNA співпрацював із групою вільної імпровізації AMM, записавши їм альбом за один день на Денмарк-стріт. Умови були не найкращі: ми отримували 2%, із яких треба було оплатити час на студії та, імовірно, заплатити музикантам. Як економіст, я дійшов висновку, що 2% з альбому за 30 фунтів — це лише 7 пенсів, і потрібно неабияку кількість разів зібрати по 7 пенсів, щоб заробити тисячу фунтів, — цю суму я тоді вважав великою. Я вирішив, що для функціонування DNA нам потрібна попгрупа. І тоді в неділю я почув Pink Floyd Sound у клубі Marquee. Я подумав, що слово “Sound” у їхній назві було ненайкращим.
Їхній виступ я пам’ятаю дуже чітко. Група фактично грала ритм-н-блюз, пісні типу “Louie Louie” чи “Dust My Broom” — те, що всі тоді грали. Я не міг вловити слова, але в ті часи ніхто не розбирав слова пісень. Що мене зацікавило — те, що замість тужливих гітарних соло посередині пісні вони видавали якийсь дивний звук. Я не зразу зрозумів, що це за звук. Виявилося, що його робили Сід і Рік. Сід використовував Binson Echorec і робив дивні речі з гітарним фідбеком. Рік же видавав якісь дивні довгі акорди, що ніби зміщувалися. Нік використовував ударні молотки. Це мене і підкорило. Це був авангард! Беру!».