Оксана ХромоваКороткометражний фільм «В її обіймах» режисера Романа Волосевича здобув головну нагороду на 22-му Seville European Film Festival — і зробив це з першої ж міжнародної прем’єри. Ми поговорили з продюсеркою стрічки Златою Єфіменко про творчий шлях команди, зйомки під обстрілами та те, як перемога в Іспанії змінить майбутні проєкти українських кінематографістів.
«Я не могла повірити, що це справді про нас»
Злато, де вас застала новина про перемогу? Ви очікували на такий результат?
Ми не змогли поїхати до Севільї: чоловіки не отримали дозволи на виїзд, а моя власна поїздка зірвалася в останній момент. Тому ми стежили онлайн. І ось дзвонить Роман Волосевич і каже: «Злата, терміново зайди в Telegram». А там скрін від нашого сценариста Ігоря Зайцева: ми взяли головну нагороду. Я кілька хвилин перевіряла, чи точно це про нас. Не одразу повірила.
Ми знали, що фільм сильний. Але те, що перша ж міжнародна прем’єра — і одразу перемога, було несподівано швидко.
«Ми не хотіли чекати, адже могли втратити час»
Ви не раз наголошували, що фільм створювався власним коштом команди. Чому так?
Бо ми розуміли: чекати конкурсів чи грантів — це втрачати момент. Ми робили все своїми силами: вкладали гроші Романа, Ігоря, мої особисті й мого брата. Хотіли зняти цю історію тут і зараз.
На постпродакшн коштів уже не вистачало, особливо на звук. Адже емоційне ядро фільму повністю тримається на ньому через відсутність крупних планів облич. І саме тут нас підтримали Український культурний фонд і Держкіно. Завдяки цьому ми змогли знайти міжнародного фестивального дистриб’ютора та податися на покази в різних країнах.
Знімання під обстрілами: «Бюджету на переноси не існувало»
Ви знімали фільм узимку 2023 року, коли Київ і область були під масованими атаками. Як це впливало на роботу?
Дуже. Одна із ситуацій сталася о шостій ранку перед виїздом на локацію у Василькові. Почалася дронова атака. Ми дві години сиділи в укритті й думали, чи відміняти зміну. Але у нас не було бюджету на нескінченні переноси, тому часто їхали, щойно ставало хоч трохи тихіше.
Тримало тільки одне: відповідальність перед історією. І ще — бажання, щоб українське кіно не зникало з міжнародного поля. Європа втомлюється від новин про війну, і дуже важливо, щоб наш голос не зникав.
«Жодного обличчя в кадрі». Рішення, яке стало інноваційним
Одне з найяскравіших рішень фільму — відсутність крупних планів. Глядач не бачить облич акторів. Чому ви на це погодилися?
Я дуже довіряю Романові як режисеру. У мене можуть виникати питання «чому саме так?», але бажання втручатися майже ніколи немає. Авторське кіно — це перш за все висловлювання режисера. Я вважаю неправильним його перекроювати.
Форма без облич робить історію універсальною. Глядач не прив’язується до конкретної людини, він може бачити у персонажах себе, що посилює тему фільму. І саме це журі Севільї назвали «інноваційним».
«Ми робимо ставки на США»
Яким ви бачите подальший фестивальний шлях стрічки?
Після Севільї ми чекаємо активнішої дистрибуції. Європа обережно ставиться до фільмів про війну, тож ми робимо ставку на американські фестивалі, де тема може знайти сильніший відгук. Іспанія стала логічною точкою входу, бо там базується наш дистриб’ютор, і там дуже чутливі до теми війни й пам’яті.
Ви вже знаєте, на що підуть призові?
Так. Хоч офіційного листа ще чекаємо, команда вже ухвалила рішення: ці гроші підуть на тизер повного метру «Огида». Це психологічний горор. Нам потрібно створити дуже сильний тизер для міжнародних презентацій і копродукційних маркетів. «В її обіймах» став нашим трампліном — тепер наступний проєкт має значно кращі шанси.
«Якщо немає світла — це реальність. І ми її враховуємо»
Як змінилась робота продюсерки під час війни?
Це постійна адаптація. Ми закладаємо ризики ще на девелопменті, ставимо реалістичні дедлайни. Ніхто ні на кого не тисне: якщо немає світла чи була важка ніч — це реальність, і ми її враховуємо.
Ще один блок — особиста стабільність. Я працюю з психотерапевткою, чесно кажу команді, коли мені потрібен час. Бо щоб тримати команду, треба мати ресурс самій.
Сьогодні на міжнародних майданчиках українські фільми часто представляють саме жінки. Чому так?
Це не лише про хвилю жіночої присутності. Дуже багато колег-чоловіків на фронті. А жінкам легше виїжджати на фестивалі. Тому український кінематограф зараз часто має жіноче обличчя — і це водночас і можливість, і відповідальність.
«Українське кіно знімають у блекаутах, і воно все одно перемагає»
З моменту появи ідеї до міжнародної прем’єри минуло майже три роки. Як змінилося сприйняття фільму?
Коли ми починали в кінці 2022 року, багато хто думав, що війна скоро закінчиться. Але цього не сталося. Історія фільму розповідає про конкретний період нашого життя, і, на жаль, ті самі історії тривають досі. Це стало для нас найбільшим відкриттям.
Попри війну, нестачу ресурсів і постійну невизначеність, «В її обіймах» уже проходить свій шлях у світі. Перемога в Севільї — це визнання творчої команди і доказ того, що українське кіно продовжує звучати там, де його намагаються не помічати.
Попереду фестивальна подорож, робота над «Огидою» та нові проєкти. А фільм, створений у темряві блекаутів, тривог і обстрілів, нагадує: українська культура не просто виживає, вона говорить і її чують.