«Діти навіть перестали спати»: мати-вихователька про те, як вивезли 10 дітей з-під Харкова

Юлія та Роман Дегтярі — батьки-вихователі дитячого будинку сімейного типу і мають десятеро дітей, двоє з яких — біологічних і вісім, як каже мати, «народжені серцем». Наймолодшій донечці Поліні — 8 років, старшій Насті — 18. Вони жили у будинку у селі Дворічний кут Харківської області, коли почалася війна.

Історію сім’ї розповідає Громадське радіо.

«Ми просиділи під обстрілами аж до початку квітня. Думали, як поїдемо, то зрадимо країну. Але далі так жити було неможна, бо діти, навіть, перестали спати», — ділиться тим, що довелося пережити їм з дітьми Юлія Дегтяр.

Про війну сім’я дізналася, коли Юли подзвонив двоюрідний брат подзвонив о 5 ранку. Жінка каже, що вони зовсім не були готові до війни — ніяких тривожних валіз, хіба що документи завжди всі в одній теці. Харків став найгарячішою зоною з першого ж дня війни, а поруч — сумський напрям. У своєму селі родина Дегтяр почула гучні вибухи вже наступного дня.

Дегтярям пощастило: поблизу їхнього будинку попадань снарядів не було. Але вони літали просто над їх будинком, щоденно натякаючи на небезпеку, а кожен гучний вибух відбивався на психиці дітей.

«Діти дуже боялися, наприклад, наймолодша Поліна трусилася у буквальному сенсі і питала: «Мамусю, нас не вб’ють?». У моїх дітей і так дуже складні долі, вони тільки-но відійшли від тих зрад та жахів, що зазнали від рідних батьків. До війни кожен знав, що тепер у нього є дім, ми нещодавно турніки у саду зробили, гойдалку повісили, вони тільки усі щойно розслабилися. І тут – нова напасть! Тепер вони всі мають стреси і у що це виллється – велике питання», – переживає мати.

Коли стало сильно гаряче, Юлія з Романом постелили матраси у підвалі будинку. І, хоча він не опалюється, родина змушена була практично переселилися туди. Діти відразу захворіли, бо було ще дуже холодно. Тут повезло з адміністрацією ОТГ: і голова, і староста навідувалися регулярно, приносили продукти і ліки.

Коли почалося маскування, батьки змушені були закрити віконниці на вікнах, щоб ворог не вирахував по світлу, в якому будинку є люди.

«Тоді стало зовсім важко, бо ця темнота сильно психіку пригнічувала… Так ми просиділи до початку квітня. Так далі жити було не можна, бо діти, навіть, на вулицю перестали виходити, перестали спати через страхи. Їхати не хотіли, бо всі вважали, що тоді ми будемо зрадниками. То довелося пояснювати, що ми мусимо поїхати, щоб було, кому відбудовувати її потім», — розповідає Юлія.

Родина Юлії Дегтяр/Громадське радіо

Батьки вирішили, що родина поїде перечікувати війну до Чехії. Туди вже перебралися їх добрі знайомі з дітьми, тому консультували, як краще влаштуватися. Виїзд організував благодійний фонд «Волонтери: Дорослі – дітям». Спершу довезли на автобусі до Дніпра, а там одразу ж пересадили в інший і повезли далі, до кордону з Польщею.

«Їхали довго, тому що багато доріг були перекриті і кругом небезпека. А потім пішки усі через кордон з Польщею з сумками, з дітьми… Довго, холодно… Але польські прикордонники поставилися до дітей дуже добре. Вони не могли зрозуміти, хто ми і як це, що в нас так багато не біологічних дітей. Але щастя, що в нас були усі дозволи від служби і лист, що нас відпустили саме до Чехії. Бо інакше нас не випустили би або забрали би дітей як сиріт і довелося би вирішувати це питання через суд», — каже жінка.

Романа Дегтяря випустили з країни на тих законних підставах, що будинок сімейного типу оформлений на двох батьків і одній мамі з десятьма дітьми ніяк не впоратися. Спочатку родину поселили у таборі для біженців у Польщі на три дні. Юлія каже, що там ледь не відібрали дітей. З Польщі до Чеського Брно сім’я їхала цілих дві доби, у різних купе. А там – знову у табір для біженців.

«Ми були неймовірно втомлені, бо це ж все не як у нас, коли можна полежати на поличці. У їхніх поїздах тільки сидіти весь час. Але жодна дитина не поскаржилася ні разу, що втомилася: усі терпіли. У Брно були хоча б розкладушки. Усі попадали на них із задоволенням і заснули», — згадує Юлія.

У Чехії повстало питання постійного розташування: родина потрапила під опіку організації-члена «Української мережі за права дитини» БФ «СОС Дитячі містечка Україна». Житло перші пів року обіцяла оплачувати одна чеська компанія. Нарахування, як для ДБСТ, перераховує Україна. А Чехія, своєю чергою, сплачує їм допомогу як біженцям.

«Вони і знайшли нам постійне комфортне житло у Гавержові (під Остравою): дві трохкімнатні квартири. В одному під’їзді багатоквартирного будинка, але через один поверх. То діти майже весь час в цій квартирі, де спимо ми, батьки. Фахівці з фонду нам привезли усе, навіть великі каструлі! А ще ми так їм вдячні, що вони забезпечили нас планшетами та ноутбуками, щоб діти дистанційно відвідували українські уроки!», — розказує Юлія Дегтяр.

Діти почали відвідувати місцеву школу, щоб набувати спілкування з іншими дітьми, але тісних стосунків вони ні з ким не будують — тільки вітаються, а спілкуються всередині родини. Це через великі стреси, кожен з них і досі відчуває велику напругу всередині.

Найбільші переживання у мами тепер викликають ті психологічні травми, які отримали діти внаслідок війни. Наприклад, 11-річний Андрій почав сам себе бити, бо звинувачував себе в тому, що сталося, а наймолодша донька досі боїться багатьох речей: спалахів, поїздів. Усі члени родини здригаються від різких звуків.

«Мінус для нас у тому, що немає російськомовних фахівців, щоб діти їх розуміли. Особливо психологів, бо зараз ця допомога дуже потрібна дітям. Мене-то проконсультують через перекладач, і ми стараємося, але ж я не психолог. Думаю, не останню роль відіграє те, що вони перебувають у підвішеному стані: це чужі територія, країна, оточення… Сподіваюся, що коли ми повернемося у рідні стіни, оточення, то все налагодиться», — ділиться Юлія.

При цьому старші діти ведуть себе по-дорослому: Настя почала допомагати мамі, особливо на кухні або коли треба кудись поїхати – відвезти щось. Старший син зараз постійно за меншими наглядає, грається з ними, у спорті щось придумує, займає їх.

Вона розповідає, що чехи стараються добре турбуватися про них, проте усі сумують за домом.

Родина Юлії Дегтяр/Громадське радіо

«Шкільна програма сильно відстає від нашої. Наша Поля у другому класі вже говорить англійською, а у них у другому класі ще навіть не вчать. Наші діти знають таблицю множення, а у них щойно почали складати десятки», — розповідає Юлія.

Жінка каже, що про війну дітям вони нічого не розповідають, бо хочтуь, щоб вони скоріше забули про це. Попри те, що усі члени родини відчувають себе у підвішеному стані, вони наважуються будувати короткострокові плани. Наприклад Роман піде працювати далекобійником, діти здаватимуть ЗНО. Усі вчать чеську.

«А серце рветься в Україну. Коли мене тут питають: «А вам Україна що дала?», я з гордістю відповідаю: «Життя дала, дітей дала, все, що могла… І навіть зараз дає». Тому ми будемо тут до тих пір, поки не закінчиться війна. Бо навіть у періоди спокою вдома поки нестабільно. А як знову почнеться, то що, знову рятуватися усім? Другого разу наші діти можуть просто не витримати. Але як все закінчиться, то ми повернемося додому, це навіть не обговорюється», — каже жінка.