Дівчатка із основної збірної продовжували тренуватися під авіаударами — Стелла Захарова про виступ Збірної України у Мюнхені та 3 медалі

Напередодні війни олімпійська чемпіонка зі спортивної гімнастики Стелла Захарова прийняла пропозицію стати віце-президентом Федерації гімнастики України. Розрахунок був правильним – олімпійська чемпіонка, яка не зникла після завершення спорту, а двадцять років без підтримки держави проводить власний міжнародний турнір, повинна була своїм сталевим характером допомогти вибороти 36 комплектів нагород нашим гімнастам. І вона допомагала – під авіаційними ударами та ще й під носом у окупантів.

Про виїзд спортсменів з тренувальної бази у Конче-Заспі під обстрілами, виступи на літніх змаганнях у Мюнхені, контракт з італійським виробником спортивного екіпірування Sigua на 80 комплектів купальників для збірної України, Стелла Захарова розповіла в інтерв’ю WoMo.

Які рішення довелося приймати 24 лютого, аби врятувати Національну збірну зі спортивної гімнастики?

Спортивна гімнастика – це одна з найбільших дисциплін у федерації. 36 комплектів нагород розігруються на кожному змаганні. Навчально-тренувальні збори – це все! Графік не можна порушувати! Я планувала 19 лютого їхати з чоловічою половиною нашої основної збірної на навчально-тренувальний збір до Японії. У мене навіть квитки на руках були. Але мене затримали організаційні проблеми, і я залишилася в Україні. І 24 лютого – війна.

Ми виявилися не готовими до того, що на нас чекає жах у вигляді цілодобових обстрілів нашої олімпійської спортбази в Конча-Заспі, де живе і працює понад сотня спеціалістів з різних видів спорту. Там тоді перебували не лише основні збірні, але й молодіжні та юніорські – фактично діти! І, звичайно, було страшно за людей. Боялись, щоб база в Конча-Заспі не перетворилась на братську могилу, склавшись, як картковий будиночок.

Спочатку думали, що війна закінчиться за 2-3 дні. Але тривала четверта-п’ята доба, а ситуація ставала все більш небезпечною. Батьки проривалися, щоби вивезти дітей. Іноді, вже діставшись сюди, сім’ї не могли виїхати. Просто дивом по одному вдалося вивезти дівчаток із молодіжної національної збірної зі спортивної гімнастики. І перед батьками стояло завдання не просто забрати свою дочку, а вивезти її без травм на мирну територію. Кожна з цих дівчат залишилася без дитинства. Вона з трьох-чотирьох років важко працювала, мріючи про медалі Олімпіади, Чемпіонатів світу та Європи. Нікому й на думку не спало відмовитися від цієї мрії через війну! А це означає, що згодом ми мали їх зібрати, щоб продовжити навчально-тренувальний процес і не завалити сезон. Хтось дитину відвіз поїздом, хтось — машинами. Щодо дівчаток із основної збірної, то тут проблем виявилося на порядок більше. Вони залишилися в Кончі-Заспі та продовжували тренуватися під авіаударами. У нас ситуація патова – немає у жіночій збірній спортсменок для заміни. Є просто п’ять дівчаток – і все!

Найменша травма – і в нас неукомплектована команда. Отже, про змагання можна забути. А шкалу медалей для нашої федерації ніхто не скасовував! Більше того, у серпні – вкрай важливий Чемпіонат Європи у Мюнхені. Щоб забезпечити вихід на Чемпіонат світу, нам потрібно було потрапити до 12 кращих команд. Цей турнір – фактично початок підготовки до Олімпіади-2024 у Парижі.

Під обстрілами боялись, щоб база в Конча-Заспі не перетворилась на братську могилу

Чому не було організованої евакуації?

Я також хочу знати відповідь на це запитання. 24 лютого тренери, співробітники всіх федерацій не злізали з телефонів, щоб організувати евакуацію спортсменів та тренерів. Але в Міністерстві молоді та спорту та Національному олімпійському комітеті до телефонів ніхто не підходив. На мобільний зв’язок не виходили профільний ані міністр Вадим Гутцайт, ані голова НОКу Сергій Бубка. Бубку, наприклад, згодом виявили журналісти в Монако.

А ви не планували їхати?

Я нікуди з Києва не виїжджала. Це була наша із чоловіком принципова позиція. Я жила та працювала з чоловіком за кордоном десять років. І ми бачили, яке неповажне ставлення там до біженців.

Європейці не приховували своєї зневаги до громадян арабських та африканських держав: чого ви тікаєте, рятуйте свою країну від диктатора. Тільки дочку ми відправили до Карпат з перших днів війни. А ми з чоловіком (Віктором Хлусом) та сином Олегом залишилися. З нами були ще собаки. Віктор із Олегом весь побутовий тягар взяли на себе. Вони обладнали підвал у будинку, перенесли частину меблів, провели світло, підключили опалення, забезпечили провізією. А я з телефону розривалась між допомогою сусідам, які сиділи у підвалах своїх будинків, батьками спортсменів, тренерами та нашими закордонними колегами. 10 днів через арт-обстріли не було жодної хвилини тиші. Я не чула своїх співрозмовників, навіть сидячи у підвалі. Добре, що ми не маємо сильних руйнувань. І, дякувати Богу, окупанти до нашого села не ввійшли.

Коли у перші дні березня запанувала тиша на кілька годин, мені вдалося привезти гуманітарну допомогу на базу в Кончі-Заспу. Це було щастя побачити всіх просто живими.  Директору цієї бази треба віддати належне – ця людина не просто була на роботі. Він аж до звільнення Київської області від окупантів на початку квітня дбав про всіх 150 спортсменів, тренерів, які представляють нашу країну у різних видах спорту. Харчування, вода, медикаменти, одяг, об’єкт укриття. Це все було на ньому.

Чи отримали ви підтримку від Федерацій гімнастики інших країн, європейських та міжнародних спортивних організацій?

З перших хвилин війни! Вже вранці 24 лютого тривали дзвінки за дзвінками. Людмила Короленко зі Словенії запропонувала забрати на збори всіх, взявши на себе фінансування проїзду, розміщення, перебування, харчування, кому треба – лікування. Телефонували тренери з Німеччини, Франції, Італії, наші спеціалісти з інших видів спорту, які перебували 24 лютого за кордоном. Запитували про все: де кого зустрічати, чи виїжджають тренери зі своїми сім’ями, скільки людей треба поселити, на якому КПП перетинають кордон, чи є травмовані, чи готувати лікарів… «Базу для тренувань ми тобі надамо», «Скажи мені, що тобі треба, щоб ви приїхали на змагання?».

Наших хлопців, які до війни вже перебували за кордоном, колеги підхопили одразу ж – дали базу, зал для тренувань, сплатили проживання та харчування, тренерів підтримали. Спочатку їх приймала Японія, потім — Франція, Італія. Там навіть клуби між собою координували дії та вже організовано наші спортсмени переїздили від клубу до клубу. Просто кочівники! Я їх заспокоювала – ви головне тренуйтеся та не мовчіть про травми. Але це ж установи, там важливим фактором є діловодство. І уявіть собі ситуацію. Я у підвалі складаю для колег офіційні листи про підтримку наших спортсменів, про те, що ми братимемо участь на всіх турнірах, укладаю договори, які були заплановані. А над головою літають ракети.

Усі медіа сурмили, що Збірна України дивом приїхала на Чемпіонат Європи

Після звільнення Київської області від окупантів ситуація стабілізувалася?

Ні, і це обурює до глибини душі. Ще у 2021 році було ухвалено бюджет фінансування календарних змагань, навчально-тренувальних зборів з усіх видів спорту. І там прораховали всі витрати на команди, включно з участю у Чемпіонатах світу та Європи. Я спілкувалася із колегами з інших наших федерацій, у яких змагання відбувалися раніше за наші. Ніхто не спитав, як відбувається підготовка. Ніякого організованого вивезення спортсменів із баз на змагання! У серпні відбулося особливе змагання – Чемпіонат Європи з літніх видів спорту. Такий формат проводять один раз на чотири роки. Більше того, незважаючи на наявність Чемпіонату Європи у календарному плані, перебування нашої команди сплатила сторона, що приймає.

Якщо розповідати про пригоди гімнасток основної збірної, то дівчатка по одному з рюкзаками власним коштом стали з Конча-Заспи просочуватися самостійно до Польщі – хто потягом, хто машинами. Там їх зустрічали представники Європейської федерації та поїздами відправляли до Мюнхена. Я приїхала і перебувала на змаганнях також за рахунок Європейської федерації гімнастики. Коли ми зібралися в Мюнхені, хотілося плакати! Делегація така нещасна! Наші спортсменки з переляканими очима біженок збилися у зграйку. Одягнені, хто в чому. Екіпіровки немає. Хлопчики приїхали до Мюнхена, як кочове плем’я. Вони втомилися від постійних переїздів з бази на базу, з країни в країну… Їхній стан був пригніченим.

Тому що багато хто не мав зв’язку з рідними, близькими. І ми потрапляємо у шалену святкову атмосферу, обійми та поцілунки всіх з усіма. Перші хвилини ми почувалися бомжами на чужому святі життя! І наші спортсмени, які не відвикли ще від артобстрілів, мали змагатися з такими мастодонтами, у яких для медалей створені всі умови: фінансування держави, спонсори, клуби, зали, інвентар. Дівчата, коли побачили красу екіпірування суперниць, не змогли стримати сліз! Але є одне «але».

Вони не знали, який сюрприз на них чекає. Під бомбардуваннями у Києві я уклала контракт з італійським виробником спортивного екіпірування Sigua. Нам у кілька етапів безкоштовно нададуть 80 комплектів купальників для збірної України. І першу партію привезли до Мюнхена. Гімнастки медалям не так раділи, як цим купальникам!

Якщо глядачі секторами вболівали за свою країну, то за Україну вболівали усі

Як пройшов виступ?

Те, що українці героїчно звільняють свою країну від окупантів, викликає захоплення всього світу. Усі медіа сурмили, що Збірна України дивом приїхала до Мюнхена. Журналісти нас супроводжували щокроку. Зал для виступів гімнастів містив вісім тисяч місць. Усі квитки були  продані. Якщо глядачі секторами вболівали за свою країну, то за Україну вболівали усі. Ми своєю маленькою делегацією із прапором України в руках були на усіх екранах Європи. Під час включення до ефіру Інтера мене не чули у студії, так кричав зал під час оголошення нашої збірної. А у нас там навіть повноцінного складу команди не було. З п’яти гімнасток треба чотири «заліки». Найменша травма – і немає кого виставити на заміну. На сніданку я дівчаткам сказала, щоб робили те, що можуть зараз. Не треба стрибати через голову. Судді зроблять свою роботу, а ми – свою. І в цьому патріотичному пориві дівчата виходять. І зал раптом замовкає. Просто мертва тиша. І я стою з прапором і як закричу: «Слава Україні!», «Україна непереможна!» І тренери кричать… Камери нас знімають, прямий ефір на всю Європу. І наші дівчатка видряпують одну десяту у Данії, — і потрапляють у «дванадцятку». Це те, що нам і треба було, щоб потрапити на Чемпіонат світу. Більше того, Ганна Лащевська, коли вийшла виконувати свою вправу на колоді, почала шукати очима тренера. Злякалася, що не знайшла. А потім помітила, що я її знімаю. Дивиться переляканими дитячими очима, а я їй: все нормально! І ця дівчинка виграє золоту медаль! Хлопці після неї так надихнулися, що виграли ще дві медалі. Ілля Ковтун на паралельних брусах – срібну, при цьому він набрав однакову кількість балів із переможцем! А Ігор Радивілов — «бронзу» в опорному стрибку. Не маючи нічого для підготовки, привезти три медалі – це подвиг.

З якими спортивними посадовцями у вас відбулися зустрічі на змаганнях?

Мене запросили на зустріч до голови Європейської асоціації гімнастики. І ми домовилися про те, що після закінчення війни Європейська федерація спортивної гімнастики надасть нам безкоштовно найсучасніше гімнастичне обладнання в Україні на суму у 150 тисяч євро. У Мюнхені голови федерацій з гімнастики Німеччини, Британії, Франції зустрічалися зі мною, пропонували конкретну допомогу — зі зборами, інвентарем і навіть вирішенням проблем побутового рівня. Напередодні Чемпіонату світу у Ліверпулі, який відбуватиметься з 29 жовтня по 5 листопада, наші спортсмени з тренерами поїхали до Польщі та просиділи там десять днів. Їм потрібно було здобути британську візу. Посольство Великобританії ще не розпочало роботу в Україні. Найближче – у Польщі. Але ці десять днів треба було десь жити, тренуватись та харчуватися. Це фінансували іноземні колеги. А всього українські спортсмени з усіх видів спорту виграли у Мюнхені 22 медалі! Там, крім гімнастики, і академічне веслування, і волейбол, і тріатлон, і легка атлетика, і настільний теніс.

Вас радісно зустрічали в Україні спортивні очільники?

Ні. Навіть не зателефонували! Ніхто й нікому! Ні мені, ні тренерам, ні спортсменам, ні головам федерацій! І я запитую себе: «Як можна не взяти слухавку і не привітати спортсменів та тренерів з перемогами?». Пане Гутцайт, працюючи міністром спорту, чи пан Бубка, як голова Національного олімпійського комітету, не здатні вже навіть на це?

Розкажіть про будні гімнастки, яка зараз під час війни виграє медалі.

До 14 років – гімнасти виступають за молодіжну збірну. Старші за віком – переходять до основної. Гімнастки сидять цілодобово із тренером на базі. Тренер, як квочка над курчатами, замінює їм батьків та вчителів, як може. Цим бідненьким дітям навіть нема кому підійти, щоб поскаржитися або поплакатися. Дівчата навіть не пройшли комплексного медичного обстеження. Багато хто з незалікованими травмами. Бо донедавна у гімнастичній збірній України не було лікаря. Я вже не кажу про психолога. Їм не було, до кого звернутися по допомогу. Поруч немає мами та тата. Вони зростають без сім’ї. Рідні десь у телефоні.

Після Чемпіонату Європи у Мюнхені Аня Лащевська поскаржилася на біль у коліні. Зробили МРТ – потрібна операція! Почала писати – як головою об стіну! Просто відписки: грошей немає. Ми не маємо грошей на коліно, яке виграло Україні золото! У нас на 40-мільйонну державу всього п’ять таких спортсменок!

Виростити олімпійську чемпіонку сім’ї коштуватиме дорожче, ніж побудувати фабрику

Чи є батькам сенс вкладати у гімнастичне майбутнє дівчинки?

Виростити олімпійську чемпіонку сім’ї коштуватиме дорожче, ніж побудувати фабрику! Батьки вивозять їх на міські, обласні змагання, сплачують готелі, харчування. Щоб заощадити, розміщують чужих дітей у себе вдома, своїх – у чужих людей. Один купальник – 250 євро. А діти ростуть, екіпірування потрібне пачками. А травми! Лікування коштує сотні тисяч гривень. Допомога спортсменам від держави – мізерна. І надають її тоді, коли гімнасти починають показувати результати на міжнародному рівні.

При цьому фінансування медичної допомоги – немає. Лікуватимуть і оплачуватимуть операції чемпіонів також їхні сім’ї. Чому ми не маємо лави запасних? Ось підросла ваша талановита дівчинка поза столицею – і що далі? Навіть якщо у вас є можливість орендувати житло у Києві, то тренерів та залів немає. З регіонів талановиті тренери не хочуть переїжджати зі своїми обдарованими учнями. Це нормально для людини мати сім’ю, повертатися після роботи у свій будинок, у комфортні умови, а не жити на базі у Конча-Заспі! Наразі перспектив купити квартиру у тренерів немає! Вони отримують копійчані зарплати. Ось чому фахівці вважають за краще залишатися там, де мають будинок, набирати маленьку групу талановитих діток, формуючи зарплату із батьківських внесків. А у регіонах немає умов для підготовки чемпіонів. Немає обладнаних залів. Наприклад, у Єгипті – країні, яка ще тільки має пройти величезний шлях, щоб завоювати ім’я у спортивній гімнастиці, дитячі тренери отримують вдвічі більше за наших. А для фахівців, які вже приводять спортсмена до медалей, збудовано спортивні зали з найсучаснішим обладнанням та інвентарем. І коли нашим тренерам у регіонах надходять пропозиції попрацювати в Тунісі, Таїланді, вони погоджуються, бо там є умови і праця буде гідно сплачена. В Уругваї (!!!) вже працюють два величезні гімнастичні центри!

Тож в Україні батьки, у яких ростуть талановиті гімнасти, опиняються на певному етапі перед вибором: або розвивати талант дитини в еміграції, або забути про гімнастику.

З такою ситуацією ми можемо втратити покоління гімнастів. Ця проблема й раніше була, але війна загострила ситуацію. На літній Олімпіаді в Токіо вже відбувся гімнастичний провал. А вона відбулася влітку 2021 року – задовго до війни. А висновки хтось зробив? Наступна Олімпіада відбудеться 2024 року – і путівки треба завоювати вже 2023 року. А до нього всього нічого залишилося. А в нас немає навіть кого запросити на посаду головного тренера у збірній.

У спортивній гімнастиці дуже важливе суддівство.

Це ще один біль! Судді мають регулярно підтверджувати свою категорію. Для цього мають бути пройдені міжнародні суддівські семінари. Гроші не були виділені – і два українські судді поїхали за свій рахунок, щоб не втратити своєї кваліфікації. Коли до мене звернувся президент федерації і розповів про те, що ми маємо шанс отримати в технічному комітеті місце, виявилося, що у нас немає кого навіть висунути.

Як проводилася релокація спортсменів та тренерів в інших містах під час війни?

Це був хаос, а не релокація. Кожен просто рятувався від обстрілу, як міг. У нас багато проблем із юними гімнастами. Багато хто виїхав за кордон із сім’ями. Хто засудить батьків гімнастів з Маріуполя чи з Херсона за те, що вони за кордоном оберуть зміну громадянства, бо в Україні на місці їхнього будинку котлован? Вони прагнуть налагодити своє життя швидше, а ми втрачаємо талановиту гімнастку! Дівчинка там продовжуватиме займатися спортом, але вже виступатиме за іншу збірну! Те саме можна сказати і про тренерів, які покинули нашу країну через війну. За кордоном більшість із них уже з роботою. Їм із величезним задоволенням надали умови для тренувань, платять високі зарплати, допомогли із житлом, дітей оформили до навчальних закладів. Наші фахівці у пришкільних клубах за підтримки меценатів за півроку показали такі результати, що з них скоро здуватимуть порошинки!

У пришкільних клубах?

Так, система спортивних клубів при навчальних закладах чудово зарекомендувала себе. За ними майбутнє великого спорту. Я працювала за кордоном у клубі «Тур», то там пулу меценатів, власнику клубу скорочували податки на таку ж суму, яку вони вклали. Навчальні заклади теж мають ради піклувальників. І за їхньої підтримки на території шкіл активно будуються сучасні зали за останніми технічними вимогами – гімнастичний, баскетбольний, гандбольний, футзал. Вранці триває навчальний процес у школі, а ввечері туди входять клуби – футбольні, баскетбольні, волейбольні. І так у кожній школі! З клубів – оплата оренди залів, гроші на форму, харчування на виїздах, проживання на змаганнях, якісь преміальні. І клуби живуть за рахунок членських та меценатських внесків, спонсорів. Внесок із батьків – мінімум 500 євро за одну дитину. На регіональні змагання з’їжджаються сотні клубів! І коли гімнасти показують високий результат, то і держава починає датувати цей клуб, де тренуються чемпіони. До того ж і батьки хочуть платити туди, де мають медалістів. І до наших тренерів, які там працюють, уже не пробитись. Завдяки їхнім талантам від батьків із грошима немає відбою! Так, від клубу при школі і доходять спортсмени до національного чемпіонату, за результатами якого і формується національна збірна.

Без інфраструктури у спорті ми нічого не зробимо, а інфраструктуру держава сама не потягне. Але ж потягнуть меценати! Це ще після Другої Світової збагнули у Європі та почали розвивати інститут меценатства. У європейській практиці ту суму, на яку меценати підтримують спорт, знижують податки. Навіть якщо збудувати гімнастичний зал, як самостійний об’єкт, а не при школі, то будівельна компанія, яка такий проект здійснить, так само не обкладатиметься податками на витрачену суму. Не оподатковується і меценат, який у гімнастичний зал купує обладнання. Ось так система працює.

І нам терміново треба прийняти закон «Про меценатство». Він роками блукає у парламенті. Світовий досвід у цьому питанні величезний та різноманітний. Під час розмови українські бізнесмени самі пропонують варіанти. У компанії «Олімп» мені сказали, що готові з кожної проданої пляшки алкоголю з акцизу перераховувати 1 гривню Федерації гімнастики. Тільки посприяйте ухваленню закону, щоб ця діяльність була легітимізованою.

Якими є джерела доходів клубів, крім батьківських внесків?

Я звикла, що на моєму турнірі вхід безкоштовний, а там – ні. Навіть на виступі перед школою чи на регіональному змаганні є плата за вхідний квиток. Нині вже додаткові гроші приносить телетрансляція змагань в Інтернеті і на місцевих кабельних каналах, і на національних. Хто до зали не потрапив, дивиться трансляцію по телевізору чи в Інтернеті. З таким підходом легше шукати спонсорів. І премії у спортсменів вимірюватимуться тисячами доларів. І вони не відповідають на запитання, як я: «Ну, вам — медалі! А нам із цього який зиск?». Запустіть в Україні клубний механізм після війни — і всі перестануть ходити до будь-якого міністра з простягнутою рукою!  

Американська система збудована по-іншому?

Там дуже дорого коштує освіта. І талановиті спортсмени борються за перехід до команд  при коледжах, щоб здобути безкоштовно освіту та тренуватися у прекрасних умовах, адже більшість спортсменів – студентського віку. А коледжам — слава та інвестиції, що в них навчаються чемпіони світу та Олімпійських ігор. 

Ви погодилися стати віце-президентом Федерації гімнастики незадовго до початку війни. Ви не підозрювали про наявні проблеми?

Я спокійно прийняла пропозицію на безоплатній основі почати працювати в кінці 2021 року, чудово розуміючи, що на мене чекає багато труднощів. Але я не припускала, що ситуація настільки кричуща. Я просто хапалася за голову! З тренерами та керівниками федерацій ніхто не спілкується з керівників Міністерства молоді та спорту з березня 2020 року – тобто з моменту вступу на посаду міністра Вадима Гутцайта. Вони самі вирішували усі проблеми. Коли під бомбардуваннями я підписувала контракти на форму, на трансфер, на проживання, то думала, що така байдужість тільки до спортивної гімнастики. Але ж ми хвилювалися не лише за своїх спортсменів. Представники всіх федерацій телефонували один одному, у кого що, хто і де, чим допомогти можемо. Тоді я зрозуміла, що керівництво спорту напризволяще кинуло всіх українських спортсменів та тренерів. Я була вражена: вони ж привозять медалі! Змагання йдуть за розкладом!

Керівництво українського спорту повернулося до Києва наприкінці квітня, на початку травня – на шашлики. Але ставлення не змінилося. Начебто людей не існує. Ні міністру молоді та спорту Вадиму Гутцайту, ні його заступникам Людмилі Панченко та Сергію Симонову, ні голові НОКу Сергію Бубці не було цікаво: чи живі українські спортсмени та тренери, чи не поранені, у якому стані спортивна інфраструктура збірних. Адже з кишень платників податків ці посадовці отримують свою зарплату саме за те, що дбають про спорт! З їх поверненням двомісячний вакуум просто продовжився. Думали, що хоч бюджетне фінансування налагодиться, але грошей не перераховують. А чому? Як можна відмовлятися спілкуватися, виявляти таку публічну неповагу до олімпійських чемпіонів, титулованих спортсменів? Чому ігнорується тренер, який готує цілі покоління чемпіонів? Дійшло до абсурду. Я попросила у колег із США подарувати гімнасткам збірної накладки для рук. Хлопці одразу ж допомогли та надіслали інвентар. Туди ж і коробки із купальниками прибули вже для чемпіонату світу. І митниця нарахувала величезне мито. Я зателефонувала голові Національного олімпійського комітету Сергію Бубці і почула від нього: «А що я можу зробити?». І я йому відповіла: «Ну, дякую!» Це ж медалеємна збірна! Невже із керівником київської митниці не можна вирішити питання одним телефонним дзвінком? Це займе одну хвилину, якщо людина хоче. А треба було лише лист написати для митниці, щоб анулювати мито! Потім я склала цього листа на бланку федерації, і питання було вирішено. Голові столичної митниці не треба було пояснювати, навіщо гімнасткам на Чемпіонаті світу купальники та накладки. Ми приїхали, забрали все – і вони вже з дівчатами у Ліверпулі.

Зі складу делегації для поїздки на цей Чемпіонат світу моє прізвище викреслили. Причини не пояснювали довго, листи навіть не реєстрували, щоби не давати офіційної відповіді у зазначений законом термін. Потім мені сказали, щоб я їхала власним коштом – «грошей на проїзд навіть для вас одної немає». Як немає? Вам не довелося оплачувати перебування всього складу делегації та збірної зі спортивної гімнастики в Мюнхені! Це ж ви скільки заощадили! Я готова була оплатити перебування та харчування. Хоч переїзд сплатіть! Цей чемпіонат світу – кваліфікаційний. Олімпійські ігри ніхто не скасовував. У нас – країна, що воює. Представникам усіх федерацій зараз треба під час змагань проводити величезну роботу, щоби отримати конкретну допомогу від міжнародної громадськості для нашої національної збірної. Без такої підтримки ми втратимо ціле покоління спортсменів ще до Олімпіади 2024 року.

З ким ви спілкувались?

Коли я зателефонувала першому заступнику міністра молоді та спорту Сергію Симонову, він слухавку не взяв, а надіслав мені повідомлення: «Пишіть мені SMS». Я запитую себе: «Що ж ти за керівник, який не хоче розмовляти з віце-президентом федерації з робочих питань, що стосуються національної збірної?» І почалося листування. Його суть: «Стелло Георгіївно, ми нічим вам допомогти не можемо». І так керівники спорту працюють із усіма федераціями. Ігнорують та не бачать президентів Федерації легкої атлетики, гандболу, настільного тенісу, велосипедного спорту, плавання, волейболу. А чим ви взагалі займаєтеся у міністерстві та в НОКу? Далі – ще страшніше. У Мюнхені у нас виникла вкрай складна ситуація з помостом – гімнастки загубилися у просторі, не маючи практики виступу на ньому. І я молилася, дивлячись на виступ кожної з них, щоб не отримали травм, бо міняти немає ким. Вирішили цю проблему надолужити на Чемпіонаті України.

Прем’єр-міністр разом із Президентом заявили ще у березні, провести всі внутрішні чемпіонати, щоб виступати на статусних міжнародних змаганнях! Ми попросили провести чемпіонат України у Палаці спорту – саме через помост. Сума була потрібна невелика -1,5 мільйона гривень та копійчана вартість помосту. В бюджет ми укладалися. Перший заступник міністра спорту Сергій Симонов відправив мене по колу, яке закінчилося його фразою: «Грошей немає. Проводьте турнір на базі у Конча-Заспі». Він навіть не зрозумів, що сказав. Там неможливо встановити поміст! Через це збірна на ньому і не тренується! Якби там були відповідні умови, ми б це давно зробили! І як це грошей немає? Чемпіонат України – заплановане у календарі змагання! І тут раптом на порталі держзакупівель «PROZORRO» усі бачать, що на рахунки Палацу спорту у березні, у розпал воєнних дій під Києвом, коли було заборонено проведення всіх заходів, переказувалися десятки мільйонів бюджетних грошей за якісь навчально-тренувальні збори. І суми такі вражаючі! І з’ясовується, що до діяльності федерацій використовуються подвійні стандарти. Одним перераховуються гроші на навчально-тренувальні збори, які навіть не проводяться, а іншим не виділяють коштів на реальну підготовку спортсменів. Одним можна сплатити внутрішній чемпіонат, іншим – ні. І страждають саме пріоритетні види спорту. Аналогічна з нашою ситуація з легкою атлетикою. Так там понад півсотні комплектів нагород від бігу до стрибків. І їм, як і нам, шкалу за медалями ніхто не скасовував.  

Ще одна історія просто вразила. Мені вчора зателефонував олімпійський чемпіон Олег Верняєв. Він повідомив, що у нього за участь у навчально-тренувальному  зборі вимагають 20 тисяч гривень. А зараз у нього маленька зарплата, і така сума йому не по кишені. Ось він і звернувся до мене, як до віце-президента федерації по допомогу. Я спочатку дар мови втратила, а потім спитала: «А чому ти маєш платити?». Так, у липні арбітраж Комітету з етики в гімнастиці дійшов висновку, що концентрації мельдонію в організмі спортсмена достатньо для дискваліфікації терміном чотири роки. Але за апеляційною скаргою Верняєва до Спортивного арбітражного суду у Лозанні вердикту ще немає. Чому ви цю людину вже списали? Він не визнаний винним! А що ви робитимете, коли Олег виграє в арбітражі? Спортивні чиновники на найближчому турнірі першими вимагатимуть від нього медалі! І я сказала, щоб він зателефонував Сергію Бубці. І нехай він, як голова НОК, або виділить відповідну суму, або ухвалить рішення про приєднання до національної збірної на загальних підставах, тобто безкоштовно. І я не знаю, чи відбулася ця розмова. Тож Олег Верняєв – олімпійський чемпіон! А якби в подібній ситуації опинилася спортсменка-початківець, років тринадцяти? Хто допоможе їй?

Профільний міністр Вадим Маркович Гутцайт у минулому блискучий спортсмен.

На його призначення покладалися величезні надії — думали, що людина, яка пройшла стільки у великому спорті, не допустить погіршення ситуації. Невже готуючись до трьох Олімпіад, сам пройшов мало кіл пекла? Він, будучи спортсменом, сам слушно публічно обурювався станом справ у федераціях, на базах. Але з його призначенням ситуація не просто погіршилася, вона перетворилася на неконтрольований хаос. Війна – це трагедія! Ми віримо, що вона закінчиться нашою чудовою перемогою до найближчої літньої Олімпіади-2024! Але щоб потрапити до Парижа, треба готуватися вже зараз! З 24 лютого жодного разу ніхто не зібрав голів федерацій. Повне ігнорування! І самозоляція міністра під час війни ще більш гнітюче виглядає, бо таку ситуацію створила людина, яка в минулому була прекрасним і шановним спортсменом. За два з половиною роки роботи можна підбити проміжні підсумки його роботи. Команда, яку він привів із КМДА, не стала для нього опорою: ну, що розуміє у спорті перший заступник міністра Сергій Симонов, який до цього працював у «Зеленбуді» і займався транспортною інфраструктурою? Він ні з чим так і не розібрався і через два з половиною роки.

На якій підставі міністр ховається?

Не хочуть спілкуватися навіть телефоном! В міністерстві бояться зустрічі, щоб не дізнаватися – як ми живемо, які проблеми маємо. Ми не знаємо, скільки спортсменів та тренерів загинуло та поранено, скільки тренувальних залів вціліло по всій країні. Рік завершується. Покажіть, які витрати і за якими статтями вже зазнали, а скільки грошей залишилося. А який бюджет 2023? Ми також країну захищаємо. Тільки наше поле бою — на спортивних майданчиках. Думаю, що діалогу немає, бо бояться питань. А їх багато. Чому міністр Гутцайт продовжує залишатись головою Федерації фехтування? Поєднання двох посад – пряме порушення закону. Війна у нас триває вже дев’ятий рік. Уявляєте, шок спортивної громадськості, коли були оприлюднені документи, що у м. Лобня Московської області з 14 серпня 2014 року співвласником 33% ТОВ «Альтаїр» є Вадим Маркович Гутцайт. Статус складу співвласників – досі чинний! Як зараз можна вести бізнес із окупантом? А уявляєте, якого сорому зазнали голови федерацій, спортсмени та тренери, коли 22 серпня Україна не підписала спільну декларацію 35 країн світу про продовження усунення росіян та білорусів від міжнародних спортивних організацій? Дуже сподіваюся, що правоохоронці проведуть розслідування щодо цих випадків та повідомлять українцям їх результати.

Ви взагалі міністра не бачили?

Побачили ми міністра після початку війни у ​​рекламному ролику. Він піарився біля зруйнованих спортивних об’єктів на тлі банерів, де зазначалося, що будівництво фінансуватиметься Міністерством молоді та спорту. І ще глядачам показали новий майданчик, де зведуть новий Палац спорту. А коли почитали папери, виявилося, що ця ділянка знаходиться у власності «Ощадбанку». Можливо, у майбутньому питання із землею й вирішиться. Але навіщо зараз париться перед усім світом на ділянці, яка поки що юридично не виділена під даний проєкт? А нам уже дзвонять з-за кордону – вітають із новим сучасним об’єктом!

Ви спілкувалися з головою МОКу Томасом Бахом під час його візиту до України?

Ні. Президент МОКу Томас Бах прибув до Києва у липні 2022 року. Він відвідував зруйновані об’єкти, зустрічався лише із керівниками держави. Було сумно слухати у випусках новин, що нібито за два роки було зроблено більше ніж за тридцять років. Це не так! Покажіть ці побудовані спортивні об’єкти! Прикро, що за дурнів тримають і представників міжнародних структур. Привезли голову МОКу та кажуть, що за кількістю медалей остання зимова Олімпіада-2022 була найкращою для українських спортсменів. Але це не так. Вона стала колосальним провалом українського спорту! Олімпійська збірна України має лише одну медаль! У Вікіпедії можна взяти таблицю з медальним заліком усіх Олімпіад та просто подивитися. Соцмережі одразу зреагували на таку брехню! Почалися коментарі, меми, жарти… У відповідь проти спортсменів почали використовувати шокуючі методи шантажу. Якщо відкриєш рота, не отримаєш повної зарплати, не поїдеш на збори, не потрапиш на змагання. Із тренерами – аналогічна ситуація. Бюджетом у 2022 році розпоряджаються непрозоро, зловживаючи підтримкою світової громадськості. Ситуація склалась, як у сумному анекдоті: від початку війни плутають державну кишеню із власною.

Розкажіть, хто та з якою метою у МОК створили Фонд солідарності спортсменів?

Фонд солідарності для підтримки українських спортсменів під час війни є безпрецедентним рішенням Міжнародного олімпійського комітету. Воно було ухвалено ще на початку березня 2022 року. Кошти фонду мають спрямовуватись, як нам анонсували, для організації участі українських спортсменів у всіх міжнародних змаганнях, тренувальних зборах і навіть для забезпечення їх гуманітарних потреб. І він наповнюється Міжнародним олімпійським комітетом. Нам поки відома сума у ​​розмірі семи з половиною мільйонів доларів. Але вона постійно змінюється, тому що підтримка світового спорту є колосальною! Однак я жодного разу не чула про те, щоб хтось із спортсменів та тренерів отримав звідти підтримку. Я не вірю, що й почую.

Але ми – генетично потужна нація! І до перемоги над окупантами, а після неї, так тим більше, суспільство вимагатиме ротації не лише у політикумі, але і в спорті. Бо вже зараз видно, хто потрібен у цій галузі для післявоєнної відбудови, а когось від спортивного руху краще тримати подалі.  

 

Тетяна Марінова