«До народження дитини вона була сповнена світла»: від несхвалення власної матері до думок про самогубство у романі Сари Мосс «Фігури світла»

29 Жовтня 2024

Розумна й наполеглива Алетея втягнута в одвічно програшну боротьбу за схвалення та прихильність власної матері — суворої релігійної фанатички, яку більше хвилюють голод бідних і порятунок повій, аніж те, як прийняти виклики материнства. Контроль — це її релігія. Під її тиском жодне почуття не має права на свободу; хвилювання, голод і страх повинні бути під контролем. Але народження доньки частково позбавляє Елізабет цього контролю. Дитина розлучає її з Богом.

Авторка роману Сара Мосс

Роман «Фігури світла» Сари Мосс, який щойно вийшов у видавництві Лабораторія — це гостросюжетна історична оповідь про життя жінок під час раннього руху за виборче право у буремну епоху вікторіанської Англії ХІХ століття. У ньому змальована реальна епоха контрастів: бідність проти багатства, суворість проти елегантності, колір проти темряви, ув’язнення проти демонстрації, шлюб проти проституції.

Вона чує хрускіт гравію під ногами Альфреда і квапиться взяти дитину на руки. Коли він встромляє у двері ключ, вона вже сидить у кріслі-гойдалці. Вона витягує груди, але дитина надто зайнята криком, щоб їсти. У її снах цей дитячий рот росте, перетворюється на лев’ячу пащу, на яму, що женеться за нею і поглинає її, а, прокинувшись, вона ще й повинна віддати йому груди. Ясна дитини лезами врізаються їй у соски. Він підіймається сходами. Обличчя в нього рум’яне. Він має вилощений, добре вгодований вигляд. Дитина тицяє їй у груди холодною рукою. Можливо, тому дитя і плаче. Він цілує її в щоку, погладжує пальцем обличчя дитинчати. Воно повертається до його руки, тягнеться вустами в такому відчаї, ніби поруч не чекають груди. Він пахне зовнішнім світом, димом, небом і бруком.

— Вона так і плакала цілий день? — запитує він. — Бідолашна Еллі.

Дитину назвали Алетея. Довелося знайти компроміс між його впертою пристрастю до грецьких імен та її настирливістю дати дитині ім’я, яке б слугувало їй моральним орієнтиром. Пенелопа, воістину! Ну кому спаде на думку назвати доньку на честь багатої язичниці, про яку пам’ятають тільки тому, що вона постійно розпускала те, що ткала? Марта, каже вона, мама пропонує Марту. Але біблійна Марта, відповідає він, була святобожною служницею. Вона була трудівницею, заперечує вона, трудівницею, якій сторицею воздалося за старанність і смиренність. Алетея, речниця істини. Істина робить людину вільною.

Він торкається пальцем її грудей і відсмикує руку, наче доторкнувся змії.

— І, звісно, бідолашна Ліззі, — надто пізно додає він.

— Вона постійно плаче вдень, — каже вона. — І майже всю ніч. Візьмеш її?

— Хвилинку.

На ньому чепурний робочий костюм, костюм, який він носить, щоб здаватися обласканим успіхом. Дитина ж любить зригувати, випльовувати, марнувати молоко, яке вона виробляє і переносить з таким болем і клопотом. У дитини на голові короста, вона відриває шкірочки й кидає їх між дошками підлоги, де Альфред їх не помітить, а їй не доведеться потім прибирати. З кірками виривається і трохи пушкового волоссячка. З однієї ранки трохи сочиться кров. Вона розтирає її пальцем, зачіпає щоку дитини потрісканим соском, який знову закровоточить, щойно дитина почне смоктати. Лікар запевнив її, що кров у блювотинні дитини — з її грудей, а не з дитячого шлунку. Це відома проблема, але дитині її кров не шкодить. Дитина плаче і не їсть. Вона ховає груди назад у ліф, приходить Альфред і забирає дитину.

— Бідося малесенька, — він гладить її по спині, а дитя намагається присмоктатися до його щоки. — Сердешна Еллі. Ліззі, а їй не холодно? Вона холодна!

Елізабет встає.

— Вона добре закутана. Тепло в домі шкодить здоров’ю. Я розпалю камін внизу, якщо ти вже повернувся.

На сходах, на кілька митей, поки Альфред не принесе дитя в їдальню, вона вільна від дитини.

Вперше вона рада, що Тесс на кухні. Вона прокинулася з думкою про ножі, на сніданок їла тільки кашу, бо навіть ніж для масла міг би здатися на кривду. Вона продовжує думати про ножі. Дитина продовжує плакати. Як тобі не соромно, Елізабет, каже мама, згадай про жінок з клубу. Вони доглядають за чотирма дітьми, а то і за вісьма, у житлі, меншому за цю вітальню, вогонь можуть розвести лише, аби приготувати їжу, та й то тільки тоді, коли є гроші на вугілля. Вони працюють цілісінький день, а серед ночі встають до немовлят. Ти мене розчаровуєш, каже мама. Моя донька — нечупара й боягузка! Де це бачено! Мама права. Мама завжди права. Вона — слабка. Вона — нетіпаха. Дитина її перемогла. Вона боїться виходити з дому, щоб не купити настоянку опіуму, а якщо лишиться, то тут є ножі. І камін. І сходи. І вікна. Високо, під самісіньким фронтоном. Дитина плаче. Вона не може взяти її на руки. Через вікна. Через сходи. І не може піти. Через ножі. Через настоянку опіуму. Тому вона стоїть тут, у дверях, а дитина плаче. Дитя викликає в неї лихі думки. Своїм криком закликає її до вічних мук. До народження дитини вона була сповнена світла.

— Мадам?

Вона не підводить голови. Не варто Тесс бачити, що в неї в очах.

— Мадам? Ви нездужаєте?

Вона розправляє плечі. Уяви, що від маківки до стелі натягнута струна, казала мама.

— Трохи втомилася, Тесс. Дякую. Мабуть, візьму дитину на прогулянку.

Вона перетинає кімнату й бере дитя на руки. Воно мокре. Від нього смердить. Вона тримає його на витягнутих руках. Воно кричить.

— Тесс, чи не могла б ти змінити пелюшки? Всього разок.

Тесс пильно дивиться на неї.

— Звісно, мадам.

— Ну-ну, ходи сюди, — шепоче Тесс малюкові. Вона пригортає його так, ніби дитя не просочене сечею, а ще глибше, під пелюшками, не заліплене екскрементами. — Ось так, малече, ось так. Ходи, моя крихітко, зараз будемо чистесенькі й сухесенькі.

Тесс іде. Западає тиша. Вона дихає. Вдихає. Видихає. Все ще тихо. Вона чує, як шелестить на вітрі букове листя, як вулицею котяться колеса. Сьогодні, думає вона, четвер. Світить сонечко. Вона візьме дитинча в клуб. У цей день мама в амбулаторії. А жінки будуть раді подивитися на дитя. Здається, більшість із них любить дітей. Раніше вона й сама думала, що любить дітей.

Альфред купив дитячий візочок. Дорогий. Він каже, що зараз у них більше грошей, що вони можуть дозволити собі добре жити і точно можуть дозволити собі вивозити дитину на прогулянки. А ще вони могли б найняти няню, запропонував він, якщо вона схоче. Вона не хоче. Може, вона і нечупара й боягузка, але вона — поки що — не настільки зледащіла, щоби віддати їхню дитину незнайомці, щоб зректися дорученої їй відповідальності. Так, погодилася вона, їй важко пережити ці тижні, але чи думає він, що одружився з жінкою, яка не витримає труднощів? Невже він вважає її слабкою, чи уявляє, що невеликі гроші спокусять її безглуздо наслідувати багатих дам? Вона сподівається, що в неї вистачить сил поставити свою вічну душу вище за кілька тижнів відпочинку. Більше він цю тему не підійматиме, думає вона. Вона і проти дитячого візка заперечувала. За ці гроші жінки з клубу могли б не один тиждень годувати сім’ю. Якщо Альфреду хочеться допомагати немовлятам, зауважила вона, гроші краще витратити на вугілля і суп для десятків, ніж змарнувати на непотрібні розкоші для одного. Але те одне, сказав він, — моє, тому я волію витрачати гроші на це дитя. Дитина, звісно, від візочка в захваті. Там вона не плаче, як плаче в неї на руках, чи біля грудей, чи в ліжечку. Тесс повертається. Дитя хіба гикає, але мовчить.

— Покладіть її у візочок, будь ласка, — каже вона й дивиться, як Тесс несе малечу сходами й опускає у гніздечко з ковдр, наче кришталеву вазу або діадему на шовкову подушечку. — Дякую, Тесс. Це все.

Вона зачиняє за собою двері перед тим, як штовхнути візочок вниз сходами на гравій, у якому миттю тонуть колеса, і їй доводиться напружувати руки й коліна, щоб проторити стежку до воріт. Дитина знову заходиться плачем, але на вулиці, навіть тут, плач здається тихішим. Можливо, вона піде у східну частину міста, у район фабрик, де рівень шуму заглушить навіть це немовля. Мама завжди каже їй більше рухатися.

З візочком можна пересуватися тільки тими вулицями, де вона сама зазвичай не ходить. Колеса вузькі, по суті, їх створювали, щоб няні гуляли лондонськими парками, а не для багнюки робочих районів Манчестера. Тому вона не може піти ні в клуб, ні в школу для бідних, ні в лазарет, куди їй все одно, каже мама, не можна брати дитину. У будь-якому разі, говорить мама, возити таку дорогу річ вулицями, де мешканці не можуть дати дітям гарячої страви, страшенний несмак, не кажучи вже про те, яка це спокуса для бідних. Наче і соромно, і грішно боятися подібного собі, але якщо Елізабет і Альфред продовжуватимуть так хизуватися своїм багатством, то в певних місцях їй краще більше не з’являтися.

Елізабет нікого не боїться, особливо зараз, адже будь-хто, хто захоче штрикнути її ножем, лише позбавить її від нескінченних суперечок із самою собою про те, чи не варто зробити це власноруч, а будь-хто, хто зажадає забрати дитину, так само втілить у життя її прагнення, з яким сама вона нічого вдіяти не може.

“Просто хай воно зникне”, – повторює вона, як молитву, хоча майже не молитися відколи народилася дитина.

“Господи, забери дитину, поверни мені моє старе життя, і я зроблю все, чого Ти попросиш”. Але вона знає, що просить від неї Господь, бо бачить, що їй дано. Знає, що їй дано те, про що тисячі жінок по всій країні моляться щоночі: добрий чоловік, гарний будинок і здорова дитина. Вона — невдячне дитя, негідне посланих їй благословень. Тобі б стояти на колінах на каменях, каже мама, і дякувати Богу, і вимолювати прощення за свою невдячність. Зараз ми разом станемо на коліна і проситимемо Бога дарувати тобі покаяння. Але він не дає їй покаяння. Дитина розлучила її з Богом.

Вона йде вулицями, а візок і скромний одяг слугують їй захистом. Чоловіки як і раніше звертаються до неї з непристойними пропозиціями, а вона відповідає так, як ще десять років тому навчила її мама: «Нехай Господь змилосердиться над вашою душею». Навряд чи ця молитва буде почута, але вона збиває з пантелику і дає їй час піти. Вона йде викладеною бруком вулицею, маршрутом, по якому ходить омнібус, відраховуючи крамниці, як намистинки на вервичці. Стрічки, капелюхи, м’ясо (кров капає у підставлені емальовані таці). Продавець товарів із заліза, вітрина прикрашена залізними ланцюгами, наче різдвяна ялинка — паперовими гірляндами. Навіщо мешканцям Чорлтона стільки залізних ланцюгів? Чоботар, у вітрині якого, як м’ясо за рогом, виставлені колодки для взуття. Торговець фруктами, на сизих незрілих сливах видно сліди пальців. Дитина плаче. Ще один м’ясник, галантерейник, квіткар. Вона йде далі, волосся під чорним солом’яним капелюшком мокре від поту. У візка є балдахін, але оскільки дитина все одно весь час плаче, вона і не думає його підіймати. Нехай дитині буде привід для плачу. Вона переходить дорогу, хоча на тій стороні немає нічого для неї цікавого, і продовжує йти. Тіні хиляться, бо наближається вечір. Іноді їй здається, що вона чує, як, минаючи, повільно скрапують секунди, кожна померла мить — як краплина дощу, що повільно стікає по вікну. Від бруку підіймається жар, і мухи, чорні, як круки, повзають по гною на дорозі та рояться на ковдрі дитини. Напевно, вона знову обгидилася.