Друком вийшла книга про найменшу у світі бібліотеку та її юну бібліотекарку. Публікуємо уривок

І вже у 2023 році книга «Бібліотекарка з Аушвіцу» побачила світ і в українському перекладі. Щемка історія 14-річної Діти Краус з Праги, яка пережила Голокост. В грудні 1943 року, разом з мамою її перевели з гетто Терезієнштадт у тодішній Чехословаччині до сімейного табору Аушвіц-Біркенау. 

Відгуки

• Як і «Крадійка книжок» Маркуса Зусака, це витончений роман зі зрілими темами, який дарує емоційно-палке читання. Важливий роман, який буде стояти разом з іншими потужними заповітами епохи Голокосту. ― Booklist
• — захоплююче читання. Ітурбе зберігає гідність і повний жах ситуації Діти, водночас створюючи розповідь про надію та хоробрість перед обличчям страху. ― Журнал «Компас»

«Аушвіц, 1943 рік.

Чотирнадцятирічна єврейка Діта Адлерова опиняється в сімейному блоці табору смерті. Біль, бруд, голод та розпач, але свої шрами в’язні табору змогли перетворити на броню. Діта дізнається про підпільну бібліотеку, створену в’язнями. Діта отримує завдання: приховувати від нацистів 8 видань, які вдалося зберегти для навчання малечі. Якщо члени СС дізнаються про це, на кожного причетного чекає розправа».

Діта Краус

Уривок

…Їй чотирнадцять років. Ціле життя попереду. Стільки всього треба зробити! А вона ще навіть не починала. У пам’яті спливають слова, що їх полюбляє повторювати мати, коли Діта нарікає на життя: «Це війна, Едіто… це війна».

Вона була такою малою, що навіть не пригадує, яким був довоєнний світ. У її голові зберігається альбом зі спогадами, які вона ховає так само ретельно, як оці книжки під сукнею. Діта заплющує очі, силкуючись уявити світ без страху.

Вона бачить себе, дев’ятирічну, під астрономічним годинником на Староміській площі в Празі, на початку 1939 року. Дівчинка скоса позирає на старий скелет, що роздивлявся довколишні дахи своїми порожніми очницями, схожими на величезні чорні кулаки.

У школі їм розповіли, що великий годинник був звичайним механізмом, створеним майстром Яном понад п’ять століть тому. Однак легенда, яку переповіла бабуся, засмучувала її: король попросив Яна виготовити астрономічний годинник із вбудованими фігурками, які урочисто дефілювали щогодини. Коли замовлення було виконане, король наказав охоронцям осліпити майстра, аби він не зміг створити щось подібне для іншого монарха. Жадаючи помститися, годинникар просунув руку всередину свого винаходу і вивів його з ладу. Шестерні відтяли йому кінцівку, і механізм зламався. Довгий час годинник не могли полагодити. Іноді Діта бачила страшні сни про ту відтяту руку, що повзала між зубчатими коліщатками — вгору і вниз, вгору і вниз. Скелет трусив дзвоником, і починалося свято механічних створінь: парад фігурок нагадував містянам, що хвилини знервовано підштовхують одна одну, що години стрімко рухаються, немов ці іграшки, що впродовж багатьох століть хутко вискакують із гігантської музичної скрині й застрибують назад. Тепер, коли тривога стискає їй серце, вона усвідомлює, що дев’ятирічна дівчинка ще не розуміла таких речей і вважала, що час — це густий клей, нерухоме липке море, де неможливо плисти вперед. У цьому віці годинники можуть налякати, тільки якщо на циферблаті видніється скелет.

Учепившись у старі книжки, що можуть стати причиною її загибелі в газовій камері, Діта з ностальгією відтворює образ щасливої дівчинки, якою вона була колись. Супроводжуючи матір, коли та йшла на закупи до середмістя, вона полюбляла зупинятися перед курантами на ратуші — не для того, щоб помилуватися переміщенням фігурок (насправді той скелет бентежив її більше, ніж вона воліла визнати), а для того, щоб повеселитися, тайкома спостерігаючи за зачудованими перехожими — майже всі були іноземцями, що прогулювалися столицею. Діта безуспішно стримувала сміх, викликаний здивованими гримасами і дурнуватим хихотінням присутніх. Вона моментально давала їм прізвиська. Дівчинка з легким сумом пригадує, що однією з її улюблених розваг було вигадування прізвиськ для всіх, кого вона зустрічала, зокрема для сусідів та знайомих її батьків. Манірну пані Готліб, яка витягала шию, надаючи собі поважного вигляду, вона охрестила «пані Жирафа». А шпалерника-християнина з нижнього поверху — хирлявого і геть лисого — подумки називала «пан Гладенька Голова». Діта пам’ятає, як гналася за трамваєм, який із гучним дзеленчанням завертав на розі Староміської площі й заглиблювався у квартал Йозефов, а потім бігла до крамниці пана Орнеста, де її мати купувала тканини, щоб шити їй пальта та спідниці на зиму. Вона не забула, як їй подобалася та крамниця, де двері були прикрашені мерехтливою вивіскою з різнокольоровими лампочками, що послідовно запалювалися одна за одною знизу догори.

Якби вона не була маленькою дівчинкою, яка неслася вперед, сповнена безпричинним щастям, притаманним усім дітям, то, можливо, звернула б увагу на довгу чергу перед кіоском і помітила б, що на першій шпальті газети «Lidové noviny» надруковано чотири колонки тексту і заголовок величезними літерами, який не просто сповіщав, а буквально кричав про таке: «Уряд погодився на введення німецьких військ до Праги».

Діта на мить розплющує очі й бачить есесівців, що нишпорять у глибинах барака. Вони навіть піднімають малюнки, прибиті до стіни цвяхами, виготовленими з дроту, перевіряючи, чи немає там чогось забороненого. Ніхто не наважується розмовляти, і в довколишній тиші добре чути стукіт солдатських чобіт, що ходять приміщенням, пропахлим вогкістю й цвіллю. А ще в повітрі відчувається страх. Це запах війни. З-поміж небагатьох спогадів, пов’язаних з її дитинством, вирізняється один: Діта завше пам’ятатиме, що мирні часи пахли густим курячим супом, який треба було варити цілу ніч із п’ятниці на суботу. Важко забути аромат добре просмаженої баранини й макаронів під яєчно-горіховим соусом. Довгі дні, проведені в школі, безтурботні вечори, коли вона гралася в класики чи в хованки з Марґіт та іншими однокласницями. На жаль, ідилія закінчилася, і все пішло шкереберть.

Зміни відбувалися не швидко, а поступово. Щоправда, був один день, коли її дитинство несподівано зникло, провалилося під землю, наче печера Алі-Баби, вхід до якої навіки закрився. Той фатальний день Діта пам’ятає дуже чітко. Вона не знає дату, але це сталося 15 березня 1939 року. Прага прокинулася від тремтіння.

Лампа у вітальні трусилася, гублячи кришталеві сльози. Проте Діта знала, що це не землетрус, оскільки ніхто нікуди не біг і не здіймав галасу. Батько спокійно пив ранковий чай і читав газету, удаючи, ніби нічого дивного не відбувається.

Мати повела Діту до школи. Місто здригалося. Вона розрізнила шум, підходячи до Вацлавської площі, де земля так тремтіла, що аж підошвам було лоскотно. Мірою того, як вони наближалися до площі, глухий гуркіт ставав гучнішим. Незрозуміле явище заінтригувало Діту. Діставшись площі, вони не змогли перейти вулицю, вщерть забиту людьми. Нічого не було видно, крім спин, потилиць, пальт і капелюхів.

Мати різко зупинилася. Її обличчя спохмурніло і за одну мить постарішало. Вона взяла доньку за руку, збираючись повернути назад і піти до школи іншою дорогою, але охоплена цікавістю Діта не втрималася від спокуси й одним ривком вивільнилася з її хватки. Оскільки вона була маленькою і тендітною, виявилося зовсім неважко протиснутися крізь юрбу, лавіруючи між людьми, що скупчилися на хіднику, і стати в першому ряду — саме там місцеві поліціянти утворили «живий ланцюг», переплівши руки.

Шум був оглушливим: процесію очолювали сірі мотоцикли з колясками, де сиділи солдати у лискучих шкіряних куртках, спустивши на шию захисні окуляри. Сяючі шоломи були щойно виготовлені на заводах центральної Німеччини, їх ще не зіпсувала жодна подряпина, жоден слід запеклих битв. Позаду їхали оснащені кулеметами бронетранспортери, а за ними гуркотіли танки, що просувалися бульваром із загрозливою повільністю слонів.

Діта пам’ятає, що солдати асоціювалися у неї з фігурками астрономічного годинника. Здавалося, вони ось-ось стрибнуть у скриньку і дверцята затріснуться. І тоді дрижання припиниться. Але цього разу дефілювали не іграшки, а люди. Найближчими роками вона дізнається, що різниця між механічними створіннями і живими істотами не завжди є відчутною.

Їй було лише дев’ять років, проте вона відчула побоювання. Оркестр не грав, не було чути ні реготу, ні свисту, ні радісних криків. Німий парад. Навіщо сюди прийшли ці чоловіки у формі? Чому ніхто не сміявся? Мовчазна хода раптом нагадала Діті жалобний кортеж.

Залізна рука матері висмикнула її з натовпу. Вони рушили у протилежному напрямку, і невдовзі перед ними постала звична весела Прага. Таке враження, ніби вони прокинулися після кошмару і з полегшенням пересвідчилися, що все повернулося на свої місця.

Однак земля все ще хиталася під її ногами. Місто тремтіло. Мати теж тремтіла. Вона тягла дівчинку за собою, відчайдушно намагаючись залишити позаду той парад, утекти від величезних лап війни, квапливо пересуваючи ніжки, взуті у кокетливі лаковані черевички. Діта зітхає, не випускаючи книжки з рук. Вона зі смутком усвідомлює, що її дитинство добігло кінця не в день першої менструації, а того дня, коли німці вторглися в місто. Саме тоді вона втратила страх перед скелетами й давніми байками про примарні руки і почала боятися людей.