Ремарк

Еріх Марія Ремарк: “Світ не божевільний. Тільки люди у ньому”

«Поки людина не здається, вона сильніша за свою долю» — ця фраза могла б бути епітафією самому Ремаркові. Він знав, як звучить обстріл, як пахне страх, як виглядає смерть, і саме тому навчився розповідати про любов так, що болить кожному.

Історію Ремарка можна вкласти в роман на кілька частин: юність із метеликами, війна з п’ятьма пораненнями, Голлівуд зі світськими вечірками, втрата сестри, кохання до Марлен Дітріх і разом з цим завжди гіркий присмак часу.

Хлопчик з метеликами

Народжений у німецькому Оснабрюку, Еріх Пауль Ремарк з дитинства жив серед книг — батько працював палітурником, тож домашня бібліотека була звичним середовищем. Він слухав музику, малював, збирав марки й метеликів. І хоча зростав у скромній родині, мріяв про елегантність. Згодом він казав:

«Людині з бідного дитинства потрібно більше краси, ніж іншим».

Мама, Ганна Марія, була тією людиною, яка розуміла його найкраще. Її смерть стала поворотною точкою, саме на її честь він змінив ім’я, ставши Еріхом Марією. Ця ніжність до матері потім відгукнеться в багатьох жіночих образах його романів.

Війна, що не скінчилась

Ремарку було 18, коли він опинився на фронті. Він був поранений п’ять разів. Та навіть повернувшись з війни, здається, ніколи не залишав поля бою, принаймні в пам’яті. Усього за шість тижнів він напише роман, який змінить усе: «На Західному фронті без змін». Ремарк підкреслював, що війна безглузда і не потрібна людям, що за всіх часів вона була лише жорстокою зброєю спраглих слави та влади.

«Війна – це не пригода. Це хвороба. Як тиф».

Він не просто описав війну, а розвінчав романтику героїзму. Книга шокувала Європу і зробила автором символом пацифізму. У романі немає переможних фанфар, тільки порожнеча, окопи, виснажені юнаки і той самий “новий німець”, який «не вміє більше жити без фронту».

«Я пацифіст не тому, що боюся, а тому що бачив, на що це схоже».

Ця книга стала антиідеологією: вона викривала війну як трагедію для людини, незалежно від сторони. В Німеччині її назвали «антипатріотичною», нацисти спалювали її на площах, а самого письменника позбавили громадянства.

Та найбільший удар чекатиме на нього згодом: у 1943 році гестапо заарештувало його сестру Ельфріду і стратило її за антигітлерівські висловлювання. Про це Ремарк дізнався лише після війни. Пізніше він присвятив їй один із найболючіших своїх романів «Іскра життя».

Турбота як стратегія зростання: як нова HR-культура формує сильні команди

Чому жіноче лідерство сьогодні — це супер-сила, побудована на турботі та гнучкості рішень? Цьогоріч на HR Wisdom Summit ми поговоримо про психологічну безпеку, реінтеграцію після фронту, L&D з реальним результатом і AI в HR. І все — через призму людяності.

Забронювати участь

Кохання, що не лікує

В житті письменника жінки були не прикрасою, а паралельною реальністю. Його кохання було схожим на романи: глибокі, суперечливі, часто з трагічним фіналом. Ільза Ютта Замбона, перша дружина, хворіла на туберкульоз. Саме її образ відлунює в «Трьох товаришах». Заради неї Ремарк повторно уклав шлюб, щоб урятувати її з Німеччини.

А потім він зустрів Марлен Дітріх. Їхній роман тривав роками: листи, поїздки, мовчання, пристрасті. Вона була його музою, але дружиною так і не стала. Їхні стосунки згасали, як вогонь у кімнаті без кисню. Марлен відмовилася вийти заміж, знаючи, що не зможе зробити Ремарка щасливим. Вони розлучилися друзями й листувались до самої смерті письменника.

«Кохання — це коли більше не хочеш спати, бо реальність краща за сни».

Лише у 1958 році Ремарк знайшов спокій поруч із актрисою Полетт Годдар — жінкою, яка розуміла його без слів. Разом вони повернулися до Швейцарії, де прожили решту життя.

Ніколи не здаватись

Він написав 15 романів. Пережив дві війни, втратив рідних і батьківщину, змінив континент, мову й паспорт. Але ніколи не намагався змінити себе.

Після смерті Ремарка у 1970 році його могила в швейцарській Асконі стала тихим місцем паломництва. Його твори залишаються актуальними й сьогодні: їх читають, перекладають, екранізують і цитують. А герої романів все ще звучать і прагнуть одного — не втратити себе у світі, який легко забирає все людське.

Слова, що залишаються з нами

  • «Війна — це коли люди, які не знають одне одного, вбивають одне одного заради тих, хто добре одне одного знає, але не вбиває».
  • «Один лише госпіталь показує, що таке війна».
  • «Немає нічого більш втомливого, ніж вдавати, що тебе більше не ранить».
  • «Там, де є кохання, є і біль. Але краще мати обидва, ніж жити без жодного».
  • «Гроші не приносять щастя. Але діють дуже заспокійливо».
  • «Світ не божевільний. Тільки люди в ньому».
  • «Я не вірю в силу слова. Я вірю в силу мовчання після слова».
  • «Небеса не мають улюбленців».
  • «Жахливо лише те, що немає на що чекати»
  • «Дуже дивно, що нещастя світу так часто спричиняють маленькі люди».