Евакуація 15 000 «дітей»: Як з Києва у лютому вивозили запліднені ембріони

Кожен киянин пам’ятає ранок 24 лютого. У столиці затори та паніка, магазини не працюють, над Київським морем ворожі гелікоптери, вибухи і бої вже в Гостомелі. Кожен врятував себе, сім’ю та дітей. А от ембріологиня Ольга Малюта поспішала на роботу, бо у лабораторії були посудини Дьюара з ембріонами та яйцеклітини, які чекали на запліднення. Потрібно було швидко вирішувати, що робити з пацієнтами, які вже в гормональній стимуляції і яким обов’язково потрібно зробити пункцію яєчників і забрати яйцеклітини та чи варто заморозити абсолютно всі ембріони, які перебувають в інкубаторах лабораторії? І це ще не всі питання того дня! Що вони з колегами вирішили тоді та взагалі про те, як зараз відбувається зародження дітей у пробірці, Ольга пише у своїй книжці «Плідна праця», а ми пудлікуємо уривок про день 24 лютого.

Передмова. Евакуація

Тривожний наплічник у мене був готовий завчасно. Документи зібрані, гроші, змінні речі, трохи їжі, трохи ліків. Не маю жодного уявлення, чому з одягу я зібрала в наплічник саме форму для бігу. Типу я так часто бігала останнім часом? Ні. Чи планувала на війні зайнятися спортом, як робила це на початку локдауну 2020 року? То вже загадка дивних зашкварів мозку.

Мене звично розбудив будильник о 6-й ранку, я навіть відклала сигнал на десять хвилин, щоб повалятися в ліжку. Вже в телефоні в робочому чаті лабораторії побачила обговорення, хто чув вибухи. На кілька хвилин шок, що ракетні удари були майже в усіх містах України. Чомусь уявляла, що все має бути поступовіше, чи що, не так раптово. Я вдягнулася, взяла готовий до всього наплічник і зависла на хвилинку, не знаючи, що робити. Коли не знаєш, що робити, можна завжди їхати на роботу. Крім того, мої діти чекали саме там, на роботі. І тут я, на жаль, уже сама почула вибухи.

В умовах тих страшних київських заторів мали шанси дістатися роботи лише четверо з дев’яти ембріологів, комусь потрібно було вивезти дітей у безпеку, а от колега Даша приїхала не лише з тривожною валізкою, а й з котом. Друзі залишили доглядати, полишити його їй було страшно, і в умовах невизначеності він чекав у роздягальні клініки. Я їхала з передмістя в центр у протилежному напрямку затору, але все одно повільно.

Так вийшло, що за день до я відправила куди потрібно шовіністичних ембріологів з росії в одному великому СНД-шному робочому чаті, й ми за кілька годин організували свій український професійний чатик і атмосферну тусовку на приблизно 120 ембріологів з усіх куточків країни. Буквально за час дороги до роботи ми змогли обговорити там декілька варіантів дій у цій ситуації, що робити з пацієнтами, які вже в гормональній стимуляції і яким обов’язково потрібно зробити пункцію яєчників і забрати яйцеклітини. Чи варто зупиняти стимуляції, які ще можна зупинити? Чи варто заморозити абсолютно всі ембріони, які перебувають в інкубаторах лабораторії, ростуть собі й нічого не підозрюють, чи таки чекати, поки вони дотягнуть до п’ятого дня розвитку? Чи варто скасувати всі підсадки ембріонів у матку пацієнток, які готувалися до настання вагітності? Що робити з посудинами Дьюара, в яких зберігаються ембріони, й чи буде взагалі в умовах війни рідкий азот, щоб підтримувати такі кріосховища? Корисний виявився чатик, і в перший день, і в перший місяць, взаємопідтримка колег була неймовірною. А ще ми вмовляли всі міжнародні компанії й організації, що виробляють середовища й обладнання для штучного запліднення, зупинити роботу в росії, для мене ця країна не заслуговує на доступ до таких технологій.

Ще ніколи так швидко ми не заморожували культивовані ембріони близько двадцяти пацієнтів. Болючим для мене стало, що там були ембріони й моїх двох знайомих: коли знаєш особисті історії людей, які так довго хочуть завагітніти, важко відмежуватись і без емоцій виконувати роботу. Навіть відтермінування на один рік може виявитися критичним для жінок з майже вичерпаним резервом яєчників, війна стирає в порох надії таких жінок. Паралельно ми зібрали яйцеклітини в жінок, у яких на цей день були заплановані такі процедури, і без проведеного запліднення теж усе заморозили.

Частину посудин Дьюара, в яких зберігаються ембріони та яйцеклітини, відразу завантажили в машини мого керівника лабораторії й наших партнерів — медичних кур’єрів, і ті виїхали в напрямку безпечнішого Львова. Ці посудини — величезні термоси, в яких вміщується 50 л рідкого азоту. В кожному такому Дьюарі зберігаються ембріони приблизно 200‒250 пацієнтів. У нашому кріосховищі аж 25 таких баняків з ембріонами та з банком донорських яйцеклітин. Керівництво змогло вивезти кріосховище до Львова повністю лише за два тижні декількома перевезеннями.

На цьому подорож не завершилася. Навіть у відносно спокійних регіонах України була проблема дефіциту рідкого азоту. Багато підприємств зупинили його виробництво й лише відвантажували раніше накопичені запаси. Дьюари потребують постійного підтримання рівня азоту, інакше вберегти ембріони неможливо. Партіями ми почали вивозити Дьюари до Словаччини. Колеги в перші дні простояли в чергах на кордоні понад 30 годин. Коли перетинала кордон я, це вже була відносно легка поїздка, якихось 24 години за кермом від Львова до Братислави. Ніколи не думала, що я, як водій-початківець, зможу таке витримати.

Тут скажу відверто: коли на другий день війни я вже прокинулася сама від звуків вибухів збитої ракети в районі Осокорків, мене охопив страх. Першого дня я була спокійна, наступного ж відчула себе боягузкою й зрозуміла, що в Києві не залишуся. Не очікувала, що страх може паралізувати мене аж так, тож розчарована цим фактом і собою.

Після евакуації ми зосередилися на підтриманні кріосховища. Багато іноземних пацієнтів просили перемістити свої ембріони в клініки, де можливо продовжити лікування, й ми частково виконували роботу медичних кур’єрів і розвозили їх по світу в посудинах меншого об’єму, в таких собі бідончиках, де ембріони перебувають у парах азоту. Мої ембріони теж зі мною. Лише зараз я оцінила, що минулого року прийняла, можливо, одне з найважливіших рішень свого життя: заморозити свої ембріони, поки вік це дозволяє, і відтермінувати материнство до моменту, коли буду до цього готова. По суті, до моменту нашої перемоги. Звісно, до неї ще далеко і шлях наш ще довгий, але вірю, що вона обов’язково буде, і вдячна нашим військовим за цю віру!

Після звільнення Київської області багато столичних клінік замислилися про часткове відновлення роботи. Декілька Дьюарів ми повернули до Києва, щоб можна було здійснити ембріотрансфери пацієнткам і ті могли завагітніти. За словами головної лікарки, війна не знищила бажання людей народжувати дітей, навіть навпаки. 

Також активно почали заморожувати сперму бійців, що вирушали на передову. В перші тижні війни було багато розмов про створення своєрідного банку сперми бійців ЗСУ, щоб уберегти український генофонд. Ідея насправді прекрасна, але наше законодавство абсолютно до такого не було готовим. Немає законів, що дозволяють постмортальне використання біологічного матеріалу для партнера чи партнерки або для анонімної донації. Простіша ситуація, коли люди перебувають в офіційному шлюбі і в договорі про заморожування сперми вказано право дружини використати сперму навіть у разі смерті чоловіка. Якщо з військового шпиталю надходив запит про надзвичайно важкі травми, то ембріологи в Україні всіма силами намагалися зберегти біологічний матеріал і тканину яєчка поранених бійців. З колегами ми вже обговорюва- ли, що після перемоги законодавство, що регулює репродуктивні технології, потрібно змінювати, врахувавши всі слабкі моменти, й дозволити використання замороженого матеріалу.

Заморожування сперми — зовсім не новий тренд, я знаю бійців, які воювали з 2014 року й заморожували матеріал. Та й відверто кажучи, явище евакуації кріосховища з ембріонами теж не нове. Саме у 2014 році, коли російські війська почали окупацію українських територій і спалахнули бої за Донецьк, з міста евакуювали кріосховища та обладнання репродуктивних клінік. Мені про завантажені в машини Дьюари, що вивозили під обстрілами, розповідали потім, уже у 2017 році, колеги з однієї донецької клініки. Я тоді слухала ці розповіді й не могла вмістити їх у голові. ХХІ сторіччя, ми створюємо, морозимо ембріони й перевіряємо їх на генетичні захворювання, а водночас люди, які, мабуть, і не знають, що таке ДНК і РНК, кидають на них бомби. Я й досі не можу повірити в те, що нам з колегами довелося вивозити в безпеку близько 15 тисяч ембріонів.

Зараз, відвідавши декілька європейських клінік, я не можу позбутися відчуття, що наші лабораторії випередили їх років на 10‒15. Українських ембріологів радо запрошують на роботу європейські медичні центри, але всі вони якнайбільше бажають працювати вдома. Така вимушена евакуація й еміграція вкотре показали мені, що репродуктивна медицина в Україні перебуває на найвищому світовому рівні. Це приклад, коли здорова конку ренція між приватними клініками стимулює потік грошей пацієнтів на розвиток обладнання й підвищення кваліфікації працівників.

Наприкінці березня в одному з пологових будинків Києва шляхом кесаревого розтину народився малюк, якого я пам’ятаю ще маленьким ембріоном у перші п’ять днів його існування. З його мамою ми майже одночасно проходили всі процедури підготовки, гормональної стимуляції, запліднення й культивування ембріонів. Вони не виїхали з Києва, тож пологи мали всі шанси відбуватися в бомбосховищі, як і сотні народжень малюків у той час. Для мене це промінь надії. Дитячий сміх повернеться на майданчики наших українських міст, а з цим хлопчиком ми невдовзі познайомимось. І, сподіваюся, скоро ми повернемося до плідної роботи зі створення малюків.