Оксана ХромоваЯна Беркут — підприємиця, мама, громадська діячка і засновниця фестивалю героїчної кави “Філіжанка”. У мирному житті вона разом із чоловіком Артемом Тєлєбєнєвим розвивала кавову справу. Але з початком повномасштабної війни втратила коханого, який загинув, боронячи Україну. Відчуваючи глибоку потребу зберегти памʼять про нього й зробити щось важливе для суспільства, Яна створила кавовий фестиваль. “Філіжанка” — це подія на перетині пам’яті, культури, благодійності та ідентичності. А ще історія про те, як з особистого болю може народитися спільна справа, що обʼєднує людей, дарує надію й надихає діяти. Про силу жінки в умовах війни, про каву як символ близькості й спільноти — у нашій розмові з Яною.
Ви втратили дуже близьку людину… Як ця втрата перетворилась на дію — створення “Філіжанки”?
Через три місяці після загибелі Артема я зрозуміла, що належу до тих жінок, які хочуть зберегти памʼять про свого чоловіка і розповісти людям: був такий — людина-сталь, людина-характер, з високими поглядами на життя і великою любовʼю до України, з сильною, незламною позицією. Мені захотілося більше говорити про нього, проводити різні заходи на його честь, щоб люди знали й памʼятали. Одним із таких кроків і стало створення фестивалю «Філіжанка».
Чому саме кава? Що вона символізує для вас особисто і для цього фестивалю?
Артем був бариста, у нього була маленька кавʼярня, яка об’єднувала людей. За день було до півтори тисячі людей: хтось поспішав, хтось затримувався, щоб поговорити з Артемом. Тому для мене кава — це насамперед про обʼєднання нації. Наша кавова культура тільки зароджується, ще розвивається. Ми пʼємо каву щодня, у кожного є свої традиції. А коли пʼємо у компанії — це вже розмова. А розмова — це дружба, звʼязок, це завжди є про що поговорити. І ще одна причина, чому саме кавовий фестиваль: у Артема була мрія — створити національний рецепт української кави, саме з локальних інгредієнтів.
“Філіжанка” стала багатовимірною подією: памʼять, підтримка, спільнота, культура. Що у ній найважливіше саме для вас?
Для мене це збереження памʼяті та обʼєднання соціуму заради благої мети, а саме збору коштів для наших поранених військових. Тому це дуже-дуже важливо.
Яким ви бачите розвиток “Філіжанки” далі? Це більше про культуру, благодійність чи про новий голос української ідентичності?
«Філіжанка» об’єднує в собі всі ці аспекти саме через каву. Це не можна розділити, бо ми хотіли створити проєкт, який і обʼєднує, і дає новий голос, і водночас підтримує наших ветеранів, передусім поранених.
Що вас тримає на плаву? Що надає сил у важкі моменти?
Зараз мене тримає на плаву мій маленький синочок Святославчик. А ще те, що я дію і роблю щось для наших військових. Тому що, як я вже не раз говорила, для мене або ми працюємо на фронті, або ми працюємо для фронту, третього немає. Це моя позиція. І саме це тримає мене: що треба йти далі, працювати далі, зберігати памʼять, допомагати живим і повертати наших військових до нормального життя.
Чи є у цьому проєкті те, що ви хочете залишити своєму сину як частину родинної пам’яті?
Так, саме ця «Філіжанка». Я хочу, щоб мій син, коли виросте, побачив: тато нас не покинув. Тато боровся за нашу з ним свободу. Насамперед він захищав нас. І у пам’ять про нього відбувся такий захід, який, я дуже сподіваюся, проходитиме щороку, якщо, звісно, підтримає моя команда. Щоб син це бачив, пишався своїм татом і знав: тато був великим патріотом України.
Сьогодні українські жінки творять неймовірне: працюють, волонтерять, лікують, боронять, створюють нове. Як це — вести бізнес самостійно, ще й під час війни? Як ви самі знаходите баланс між особистим, материнським і суспільним?
Мені так легше жити. Знаєте, я чахну, коли нічого не роблю. А коли дію, коли роблю щось, повʼязане з нашим військом, це мене дуже надихає. Це дає мені сили. Зʼявляється велика енергія, яка поєднується і з материнством, і з роботою, і з громадською діяльністю. Я бажаю всім жінкам знайти себе у чомусь. І, як я кажу, себе за шкірки витягати й дертися. Бо треба діяти, діяти, діяти. Якщо ми нічого не будемо робити, Україна не утримається на плаву. Завдяки таким жінкам — і я не одна така, нас багато — саме завдяки таким жінкам ми тримаємося, ми всі на плаву.